— А! так ти власть підривати! Хто тобі розрішав?! — і грізно насувався на Давида. Той схвильований, але твердо відповів:
— Читати орган губвиконкому та губпарткому — на це дозволу від тебе, Матюхо, мені не питати!
Матюха смикнувся, але щось мов за поли його схватило й не пустило вдарити в першу ж мить. А мить як пролетіла ця, одразу відчув, що за цю мить згубив себе: народ же, чують же, бачать. Треба вдарити, а не зведе руки, страшно. Тоді в гніві тріпнув головою й кулаком грізно посварився:
— Ну, ти ж гляди! Знай! — і швидко одвернувся, а на Гниду та на Тягнирядна теж гнівно:—Ходімо!
Натовп захвилювався і почав і собі виливатись у двері. Найостанні вийшли Давид з товаришами.
XXIII
Хоч селяни й казали Давидові: “Ой, щось буде! Стережися, Давиде!” — але Давид із захопленням і радо дивився на їхні обличчя, що на них в очах крізь забитість та заляканість і щось нове виступало, якась надія. Це ж на їх власних очах Матюха — грім та блискавка на Обухівці, ба на весь Щербанівський район колись, що матері дітей замість вовком та ним лякають: “Цить, он предсідатель іде!” — це ж він сьогодні на людях оторопілий стояв перед Давидом, а вдарити не посмів. І тоді на сході — пригадувалось. Ні, значить, і він то лише для них був “цар і бог”. Не наривався ні на кого, а, бач, нарвався… І в газеті здорово пропечатано. Селяни кожен своїми очима дивився, як там написано: “Матюха п'є, гуляє”. І за млина парового, й за Гниду. Це ж уся Україна читає. І влада вища знатиме.
Довго не розходились біля хати-читальні й потім ще купами стояли біля воріт допізна. Було сьогодні про що говорити. За землю знов тепер жвавіше, сміливіше, і хто навіть учора махав безнадійно рукою, тепер гарячився:
— Та що ж, справді! Де ми живемо — на планиді якійсь чи в Радянській республіці? Люди он, бач, а ми що ж — не люди?!
Хтось скаже:
— А що ж ти раніш махав рукою?
— Нема що за раніш згадувати! І зараз не пізно! …Уже сутеніло, як Давид із товаришами йшов до свого двору. Ще й на воротях дядько Гордій застеріг:
— Глядися ж, Давиде! Бо вони такі, що й нальот на хату зроблять.
І вже хай не виходить нікуди пізно. Як треба буде, до нього зайдуть. Бач, списки треба сьогодні переписати, бо на завтра ж у Щербанівку думає Давид. Теж занесуть із Тихоном. Де той Тихін? Його не було в гурті. А хтось сказав, що бачив — на той куток пішов кудись.
Погомоніли ще й за ворітьми трохи. Потім розійшлись.
Давидові чомусь так весело. Трохи й тривожно, але то — пусте. Ну, що вони йому зроблять? На людях не займуть, а підслідити ввечері — теж чорта з два! Про нальот згадав, що Чумак застерігав його, тільки всміхнувся. Ну, а й те подумав: біс їх знає. Тягнирядно і Яків, правда, хлопці “одірви та покинь”. Тому, як ішов у хату, взяв вила-трійчатки й поставив у кочергах. А під лавою сокира — хай тільки поткнуться! Батько вже дома був, саме обротьку лагодив біля світла, а бачив, як Давид зайшов.
Спитав стривожено:
— Нащо ти, сину, вила в кочерги ставиш? Давид трохи зам'явся: не хотілось говорити, щоб старих не лякати. Врешті знайшовся і, зовсім мов весело, сказав:
— А ви ж коня привели, будем цього вже з вилами стерегти.
Мати аж руки згорнула — як у благанні:
— Не доведи господи! На цього вже як і трудно стягалися, не дай бог заведуть, тоді хоч у яму лягай.
Батько сказав хмуро:
— Треба запори поробити,— завтра до коваля сходю. А на цю ніч у яслах ляжу.
Так і було: повечеряли, і старий, узявши сіряка, пішов спати в повітку.
Приходив Гордій Чумак із своїми списками. Тихона не було. І на дім до нього заходив Гордій, та хата защеплена знадвору і кілочок застромлено. Ще, знати, не приходив. Ну, як тільки вернеться, повинен би сюди прийти.
Ні, не було Тихона; вже й пізно. Гордій посидів ще трохи, погомоніли з Давидом, а потім пішов. Та ще й знадвору постукав у вікно й сказав Давидові:
— Не сиди отак проти вікна!
Давид сів глибше в куток. Став олівця ножем підстругувати.
В хаті вже поклалися спати. Прибігла з вулиці й Христя, рожева й весела. Потім одломила шматочок хліба й вечеряла — борщу їй не хотілось. Трохи дивилась на Давида пильно, тоді задумалась.
По паузі сказала стиха:
— Сьогодні Зінька така сумна була. Питала мене, чи правда, що ото балакають?
Парубок схвильований глянув на сестру.
— Що ж ти сказала їй?
Христя повела плечима.
— Сказала, що я не знаю.
Давид задумався. Може, в мислі стала перед ним постать дівчини з великими темними й сумними очима, як отоді в хаті в ту ніч, і заплакана. Може, вдалині десь, у давнині, зашелестіли жита пахучі, буйно-зелені в тривожні місячні ночі. І зараз на душі в нього так, як тоді,— і сумно, і радісно. Чує, як молода кров переливається… А в житі — вони. Брови в неї вже не суворі й не напружені, а трошки крайками спустилися, як стомлені крила. Дивиться в зоряне небо задумана, а Давид в її задумані очі…
Низько схилився на руку парубок.
Але от звів замарене обличчя. На Христю погляд упав ще замарений. Потім в очах мов щось розцвіло. Він усміхнувся до сестри радісний і весело:
— Ех, Христе! Не знаєш ти нічого!
…Вже спали всі в хаті, і Христя. А Давид ще довго сидів кінець стола і щось швидко натхненно писав.
XXIV
Устав Давид рано, як і завжди, хоч і за північ ліг. Але в Щербанівку їхати не довелося: віз трохи був несправний, і пшениці треба було довіяти, щоб у Щербанівку в заготконтору відвезти .та гроші, позичені на коня,— тридцять карбованців,— оддати Чумакові.
Цей день так і минув: біля воза до обіду провозилися, по обіді в клуні віяли зерно.
А вранці другого дня вже серед двору стояв викочений віз з-під повітки, і на нього мішки складали.
З хати вийшла мати й гукнула снідати.
Сиділи вже круг столика посеред хати, як раптом двері одчинилися і в хату увійшов Тихін, він був іще блідіший, як досі, і очі ще глибше позападали. Біля порога зняв шапку й не проходив далі. Вийняв з кишені якийсь аркуш і тоді вже підійшов і поклав на лаві. Довідався, що їде Давид у Щербанівку, та й заніс оце.
Старий Мотузка сказав:
— Сідай до нас снідати, Тихоне.
Тихін подякував. Але ж і Давид глянув на нього щиро, із співчуттям, і теж кликав. А Христя підвелась і з-під лави стілець витягла, поставила для нього, а з мисника ложку для нього взяла. Тоді Тихін мовчки поклав шапку на лаві і сів до столика.
Їли якийсь час усі мовчки, не знаходили, про що балакати. Старий Мотузка був похвалився, що коня він купив на ярмарку. Тихін байдуже спитав, за скільки та яких літ. Сказав старий Мотузка. Але потім уже не знав більш нічого казати, хоч усі думали про одне. І мати перша, що думала, спитала:
— Може, в тебе, Тихоне, немає дома хліба печеного? То дамо. А на завтра — хоч сама сходю, а хоч пошлю Христю та й учинимо.
Тихін сказав, що про хліб не знає він — чи є, чи нема Знову мати по паузі опитала:
— А не приходила?
— Ні,— сказав Тихін і поклав ложку,— не приходила, і сам ходив до неї, то не показалась і на очі. І скриня ж іще тут.
Він говорив стиха й важко, мов не слова, а каміння вивертав.
— Хто його знає. Як скрині не бере, може, ще й одумається!
Тихін похмурий і задуманий мовив тихо, наче сам собі:
— Е, вже ні! Не одумається! До Упирки вчащає, усе виворожує щось. А там невдовзі злигається з кимсь…
Давид аж звів голову й ложку поклав. Цікаво йому, що то за Упирка в них.
— Баба собі така, ніяк її трясця не вхопить,— знехотя сказав батько,— знахурка. Вже не одну дівку та молодицю спортила. А було, що на той світ заганяла. Живе в дочки, удови Векли, на тім кутку села. Самогонщиця Векла, Хома-біженець у неї за апаратчика, не то приймак, не то наймит. Та й живуть так: самогон та ворожіння. Морочать народ!
— Не кажи так, старий. То баба знающа,—сказала мати,— хіба як і ми пішли до неї з Мокриною за коні тоді, хіба не вгадала? “І не шукайте, сказала, не знайдете коней”. А вкрали — випало на картах — проїжджі якісь, начеб цигани. Випав і недалекий один, хто видавав їм. “І повели на схід сонця, туди й шукайте”,— сказала.