Бур’ян – Андрій Головко

— Гнида Яків! — це поспішав Книш чергу захопити кандидатом своїм у президію.

Записав Яким. Але Гнида лише оком обвів збори і вже знав, що провалять, бо ж народу з його табору була тільки купка. Тому й зняв свою кандидатуру, мовляв:

— Не хочу, бо це зібрання якесь підозріле! Яким із виразом великого задоволення закреслив його прізвище. Навіть олівця був послинив — забув, що хімічний.

Назвали ще імення: Чумак Гордій, Мотузка Давид, Кожушний. З хору хтось із молодих жіночих голосів:

— Ївга Сіренко!

Десь ззаду рух. Оглянулись обличчя з усміхом. На лутці Гнида вищирився, і Тягнирядно зареготався на всю хату. А ззаду з ослона, не підводячись і збентежено, Ївга сказала:

— Ну що ж це, не можна й між люди жінці поткнутися! Сміх який! — а в хор комусь, бо не пізнала: — А вам стидно з старої жінки сміятися!

Виткнулась Зінька з-за дівчат і, трошки зчервоніла, тітці Ївзі сказала:

— Та я, от їй-право, без сміху!

— Іди, Ївго, тепер же равноправіє! Уже чоловіки тепер і жінок не мають повного права бити! — щирив Гнида зуби. І хтось із жінок умовляв: “Ну й посидь, яке страшне”. Але Ївга розсердилась:

— Іди, як ти розумна!

— Півненко Химка! — тоді гукнув хтось із чоловіків.— Не доки ж будемо справді возжатися.

Ще когось назвали. Але то вже так, знали всі, що як трьох треба, то й пройдуть всі три перші, вся дійсність обухівська за це свідчила. Ні, на цей раз Чумак і Давид пройшли, Кожушного провалили, бо хотілось Химку багатьом провести, а Христя з Зінькою в хорі справжню агітацію передвиборну провели за неї. Зайняли місця:

Гордій посередині, Химка, соромлячись, рожева, пройшла під реготом Тягнирядна та Гниди й ніяково сіла дуже рівно на стільці, не насмілюючись глянути на людей. Гордій підбадьорив її: “Чого ти, мовляв, сидиш, як та квочка на крашанках? Сміливіш треба!” В Химки ще більший рум'янець.

Оголосив голова — Гордій — повістку денну: доповідь Мотузки Давида про міжнародне становище, читання стінної газети, і ще є газета з міста, то прочитають, дещо є цікаве й для них, обухівців.

Далі оглянув пильно збори.

— Давайте покинемо лузати насіння, бо нічого й не буде чути.

Хто зам'явся, хто покинув лузати. Навіть Гнида Яків струснув із полушубка лушпиння, уважний — як же, мовляв, голови та не слухати, а потім демонстративно ще одкинув заполу й витяг повну жменю, Тягниряднові подав, набрав собі, ще й перевіяв із руки в руку, губами дмухаючи. Став знову лузати, тільки ще пильніше та завзятіше.

Гордій похмурився, а лише те сказав, що — звісно, хто несвідомий, хай лузає. І курити треба покинути, а то й задушитись можна. Потім до Давида хитнув головою. Той підвівся, обвів очима захоплено обличчя молоді, і в бородах, і біля стола дітвору.

Став говорити.

Спершу трошки про хату-читальню: нащо вона та що в ній робити. Далі зв'язне від цього й до огляду міжнародного, як і внутрішнього стану країни, перейшов. Говорив гарно, голосно, нешвидко і вплітаючи в мову живі барвисті образи. Чужих слів уникав, а як траплялися які “консерватори”, “бюджет”, кожне з'ясовував. Найдовше зупинився був на господарському житті; на збільшенні продукції — і в промисловості, і в сільському господарстві. Наводив цифри, щоб порівняти з довоєнним рівнем та з двадцять першим роком. Дуже великі числа, як мільйони, задля наочності перетворював на живі образи. От, скажімо: хліба стільки-то мільйонів зібрали, це он скільки вагонів повнісіньких, це, як на душу поділити, он по скільки впаде…

Слухали уважні, навіть про насіння поволі самі якось забували, що воно є в кишені. І, хоч тьмяні, виникали образи: Англії, що ворожа до них, Америки. І все ж робилось аж спокійніш: не в ладу, значить, і вони, буржуї, живуть! А то ж зовсім було про війну балакали. Бадьоріш ставало: якщо те правда, що каже,— справи добрі! І можна вірити: от продподаток же полегшав, де на кого й зовсім нема — пригадувалось. Очі чимдалі довірливіш дивились на Давида і вуха уважніше слухали. Думали: “А що ж, і дуже просто, може, й правда, що матерія скоро подешевшає, що переселенський фонд якийсь є, що кредит одкрили для бідноти”.

Як закінчив Давид, посипались запитання. Знати по них було, яка цікавість у селян про життя, не лише їхнє, обухівське, а й про життя цілої країни, на далеких гонах. Питали: через що матерія така дорога? Як живуть робітники — може, бачив, як був по містах? І інші, багато інших.

Давид на всі відповідав уважно. І, як уже було останнє, відчув трохи втому й випив води. Потім спустив очі па газету, що на столі лежала, і ще казав так:

— А тепер, коли ми глянули на життя ширше, на життя цілої країни, й побачили, як зростає вона та розвивається в нове щасливе життя, давайте згадаємо, як ми живемо. Чи й ми так? Адже ми, наша Обухівка, одна з мільйонів отих часток, що з них складається республіка. А її життя мусить бути нашим життям, а наше—її.

Це перед ним на столі стінна газета самими ними — хлопцями — й написана. У ній намагались показати життя, яким воно є: гарне, погане. В ній пробують і думки подати, як зробити, щоб вийшло на краще.

В хаті всі притихли. Чути було ззаду голоси:

— Не вставай! Чого там не бачив! Вухами слухайтеї Дітвора біля стола — аж роти пороззявляли, зацікавлені. І навіть Гнида покинув лузати.

Найперше прочитав Давид “Як нам із землею бути?”. Це коротенька спроба розв'язати найболючіше питання обухівське — невпорядковане землекористування. Селяни пильно слухали: все до діла писане було — і земля правильно показана по клинах, і план землевпорядження хороший. Одним словом, чого б і краще, та… Тільки махали рукою: хіба ж у них цього можна добитись? Вже пробували! Чи ще фунтів треба кому? Чи… Он уже Тихін добивався ж землі, як-як не видно — піде вже навіки на свою норму… Це все поміж себе стиха, не заважаючи читати Давидові. Далі було про ліси, про кооперацію…

Гнида, як тільки зачув слово “кооператив”, аж кинувся й насторожився. А говорилось не про його кооператив, а взагалі за якийсь, що стоїть на майдані, а через вулицю, напроти, приватна крамниця з зеленими дверима. Отут уже Гнида з Губаренком зглянулись. Про оселедці вонючі писалось далі.

У хаті сміх — догадались. Гнида сплигнув як ошпарений з лутки.

— Це що таке за насмішка?! — і підступився до стола. Чумак підвівся.

— Яка ж це насмішка? Як у нашому кооперативі ніколи не було вонючих оселедців, то чого ж і гарячитися? Це, може, десь було. Де правління, може, з крамарем — родичі або покумалися.

По хаті ще дужчий сміх — знати, куди Гордій стріляє: в Губаренка Гнида й кумував оце восени. Спалахнули, як полум'ям, обличчя в кумів. Хотів Яків порвати газету, але Гордій заслонив і одвів його руку. Подався Тягнирядно. Тоді ж з ослона встав і підійшов ближче Кожушний Тихін, хмурний і рішучий, і Півненко біля стіни став, і ще дехто напоготові. А Давид глянув гостро на Гниду й сказав йому:

— Ти заспокойся, Гнидо! Це ще тільки вонючі оселедці. А я ось найду тобі ще краще щось та прочитаю з “Голосу праці”. Дай ось тільки стінну газету дочитаємо.

Ці слова на Якова — як холодний душ на голову: він притих одразу й одійшов до вікна.

— Ану, читай,— уже там опанував себе й таки вищирився, хоч і невесело. Потім, як уже Давид читав далі про якихось дівчат, що до баби Упирки ходять виворожувати долю собі та крадуть полотно в матерів — їй носять,— ще це прослухав Яків, а тоді підкликав брата Фильку й щось над вухо йому сказав. Той зараз і поліз у натовпі до дверей, а ззаду тоді голос хриплуватий, як буває після кашлю, жіночий:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: