Бур’ян – Андрій Головко

— Це безобразіяЇ Я буду жалітися! — Нюрка бабуню свою одстоювала.

— А що, неправда? — хтось.

— На тебе жалітися треба! Чортяка тебе з “Пальмири” притаскав сюди!

Закликав до порядку голова, бо ще не вся ж газета. Ще віршик один був, була й байка — це хтось підслухав, як уночі через вулицю обшарпана школа їхня з церквою балакала. Школа питала сумно: “Чого ти і ледача, і з тебе користі людям ніякої, а пофарбована, а я дітей розуму навчаю, а, бач, обшарпана яка”. Не знати потім — чи автор не зміг за церкву відповісти, чи сама церква закопилила губу й не схотіла з обшарпаною сусідкою балакати, а тільки тим і закінчилось: вийшов сторож дід Софрон і бовкнув годину. Церква позіхнула й. стала дрімати. А школа ще довго з сумом дивилась на темні стріхи й думала: “Де ж правда в світі?”

І врешті заклик: “Пишіть усі в стінну газету”. На цьому газета й скінчилася. По хаті загомоніли — ділилися враженнями, дітлахи аж на стіл лізли: якийсь малюнок побачили цікавий. Петрик аж головою крутив — ой, мовляв, і намальовано ж фарбами всякими, здорово намальовано! Потім поволі стихати стало в хаті й стихло. Бо знов витяг Давид з кишені аркуш. Яків насторожився, а Давид знов, перше ніж читати, коротенько сказав:

— Це ми своє життя бачили, обухівське: темне, глухе і до безкраю погане. Але не скрізь же таке.— Він прочитає ось, не вибираючи з газети, про життя інших сіл, та й хай подивляться. І це не за горами ж. От у селі Ковалівці, це як на город їхати, сорок верст звідси, провадиться землеустрій і переходять на многопілля. В якійсь Гарбузівці школу одремонтували. В місті Сорочинцях комуна “Маяк” пустила всі три млини водяні на Пслі, що до того стояли. Ну, а це десь, правда, і на їхню Обу-хівку схоже, п'яний голова сільради зайшов на делегатські збори селянок і став матюкати усіх. Ще десь школа забезпечена паливом на зиму й одремонтована.

— А ось і про нас,— сказав Давид,— пишуть у газеті, щоб не ми тільки знали, а всі, хто читає, вся Україна. Він почав читати:

— “Глухе село Обухівка, Щербанівського району…” — але й замовк, бо враз, мов хтось штовхнув із сіней, колихнувся від дверей натовп і в хату влетів Матюха. На ньому шапка кудлата була збита на потилицю, пика червона: ось-ось, здавалося, репне на ній шкура. Всі з острахом одхилялись од нього й давали дорогу. Біля першого ослона став і, побачивши, що в руках Давида не “контрреволюція”, а справжня друкована газета, мовчки дививсь, хоч і грізно та спідлоба. Вся постать говорила без слів: “Ану-ну, чим ви тут займаєтесь?” Яків прихилився до нього й почав щось говорити. З ослона Книш глянув на нього й похитав головою. Мотузка пождав, поки затихли всі, і знов почав:

— “Глухе село Обухівка, Щербанівського району. До залізниці двадцять п'ять верстов, до повітового міста — сімдесят. Колись і в Обухівці шуміла революція: одібрали землі панські та в куркулів, усієї до трьох тисяч десятин. Та далеко земля, за десять верстов. Не вхліборобиш на ній, та ще біднякові з шкапиною. Де ближче, ту куркулі захопили собі. Ще з весни на землеустрій зібрались були обухівці, і приговора частина села склала. Та десь приговора того й вісті немає. Є в Обухівці артіль у лапках, мошенством млина парового, що в КНС в оренді був, собі захопили: це — голова сільради Матюха, ще голова КНС Гнида, крамар Губаренко та куркуль Книш. Деруть із селян фунти дорогого мірчука (шість фунтів), тільки стогнуть ті, а вони наживаються, А влада спить в Обухівці. Ба ні, то спить сільрада з замкненими дверима з ранку до ночі. А голова її з ранку до ночі п'є, не вихмеляється, з компанією. Б'є пики селянам, як колись урядник, а його підручним — на все .права й воля. Доки ж це буде?”

— Оце й усе,—сказав Давид і поклав газету. У хаті й досі тиша, і навіть дихання затаїли. Матюха, мов остовпів, стояв, не рухався. Чи це йому сниться? Ворухнув рукою — ворухнулась. Ні, він не спить. А то Давид щось говорить… І враз очуняв Матюха, знов до обличчя прилила кров, і він рвучко подався до стола й крикнув хрипло:

— А! так ти власть підривати! Хто тобі розрішав?! — і грізно насувався на Давида. Той схвильований, але твердо відповів:

— Читати орган губвиконкому та губпарткому — на це дозволу від тебе, Матюхо, мені не питати!

Матюха смикнувся, але щось мов за поли його схватило й не пустило вдарити в першу ж мить. А мить як пролетіла ця, одразу відчув, що за цю мить згубив себе: народ же, чують же, бачать. Треба вдарити, а не зведе руки, страшно. Тоді в гніві тріпнув головою й кулаком грізно посварився:

— Ну, ти ж гляди! Знай! — і швидко одвернувся, а на Гниду та на Тягнирядна теж гнівно:—Ходімо!

Натовп захвилювався і почав і собі виливатись у двері. Найостанні вийшли Давид з товаришами.

XXIII

Хоч селяни й казали Давидові: “Ой, щось буде! Стережися, Давиде!” — але Давид із захопленням і радо дивився на їхні обличчя, що на них в очах крізь забитість та заляканість і щось нове виступало, якась надія. Це ж на їх власних очах Матюха — грім та блискавка на Обухівці, ба на весь Щербанівський район колись, що матері дітей замість вовком та ним лякають: “Цить, он предсідатель іде!” — це ж він сьогодні на людях оторопілий стояв перед Давидом, а вдарити не посмів. І тоді на сході — пригадувалось. Ні, значить, і він то лише для них був “цар і бог”. Не наривався ні на кого, а, бач, нарвався… І в газеті здорово пропечатано. Селяни кожен своїми очима дивився, як там написано: “Матюха п'є, гуляє”. І за млина парового, й за Гниду. Це ж уся Україна читає. І влада вища знатиме.

Довго не розходились біля хати-читальні й потім ще купами стояли біля воріт допізна. Було сьогодні про що говорити. За землю знов тепер жвавіше, сміливіше, і хто навіть учора махав безнадійно рукою, тепер гарячився:

— Та що ж, справді! Де ми живемо — на планиді якійсь чи в Радянській республіці? Люди он, бач, а ми що ж — не люди?!

Хтось скаже:

— А що ж ти раніш махав рукою?

— Нема що за раніш згадувати! І зараз не пізно! …Уже сутеніло, як Давид із товаришами йшов до свого двору. Ще й на воротях дядько Гордій застеріг:

— Глядися ж, Давиде! Бо вони такі, що й нальот на хату зроблять.

І вже хай не виходить нікуди пізно. Як треба буде, до нього зайдуть. Бач, списки треба сьогодні переписати, бо на завтра ж у Щербанівку думає Давид. Теж занесуть із Тихоном. Де той Тихін? Його не було в гурті. А хтось сказав, що бачив — на той куток пішов кудись.

Погомоніли ще й за ворітьми трохи. Потім розійшлись.

Давидові чомусь так весело. Трохи й тривожно, але то — пусте. Ну, що вони йому зроблять? На людях не займуть, а підслідити ввечері — теж чорта з два! Про нальот згадав, що Чумак застерігав його, тільки всміхнувся. Ну, а й те подумав: біс їх знає. Тягнирядно і Яків, правда, хлопці “одірви та покинь”. Тому, як ішов у хату, взяв вила-трійчатки й поставив у кочергах. А під лавою сокира — хай тільки поткнуться! Батько вже дома був, саме обротьку лагодив біля світла, а бачив, як Давид зайшов.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: