Тільки все думала щось над гребенем та все кінця шукала в шпульці.
Надвечір Лукіїна дівка Ониська прийшла з крамниці — не було гасу на вечір, то ходила. Розповідала, що людей багацько в кооперативі. Казав Яків, що матерія подорожчає. Набирав їхній Филька й той другий, жонатий, на костюми собі найдорожчого. І Векла набрала собі й Нюрці. Був і Давид з Тихоном, з людьми там. Казав — брехня, не подорожчає. Та як зрізались були з Гнидою. І Тихін потім устряв, а Яків на нього: “Чия б гарчала, а вже б твоя мовчала. Під суд тебе треба — жінку он як свою побив! Поневіряється в чужій хаті. А ти, як той барон,— другу вже, мабуть, шукаєш. Безвинно побив жінку. Хай он і Давид скаже. Що якийсь дурень защепнув”,— казав, що просила ніби Марія і його, Якова, щоб звести з чоловіком. Та він радив позивати, а не миритися.
— А що ж Тихін? — аж затаїла подих Марія.
— Мовчав Тихін.
І згадалось чомусь ізнов Марії, вчора — вночі — збігав Яків кудись і приніс… І може ж отаке трапитись, мов навмисне: колись ще дівкою, саме як з Тихоном зустрілися, було в неї на кофточці святковій отаке — на сірому полі квіточки рожеві з зелененькими листочками…
Лукія перша по довгій мовчанці сказала:
— Та й правда — доки ж його? Треба скриню забрати, а тоді вже чи в суд, чи куди.
Марія старанно тягла нитку з мички. Вже сутеніло, в хаті. І сказала вона, не боячись, що на обличчя глянуть, а все ж чомусь схвильовано:
— То все дурниці! І що ми ото балакали з тобою, Лукіє… Тихона я не покину! Сьогодні піду!
Ті дві аж оторопіли. Але ні одна чомусь не знайшла нічого сказати. Тільки вже згодом Лукія задумано мовила:
— Воно й Тихін чоловік нічого. Прожила ж два роки. І на картах випало, що хоч і хворий, а видужає.
Тоді Марія встала з-за прядки й почала додому збиратись. Але пішла пізніш, як саме нікого в хаті не було: Лукія до корови пішла, а Ониська —по топливо.
Напнула сестрину Марія хустку велику картату, у сінях у кошелі взяла свій клуночок захований, невеличкий, під хустку й схвильована вийшла. І Лукії в загін забула гукнути, що йде вона. Але та сама вгледіла й спитала, куди вона.
—А йду ж! — і не оглянулась, і ні слова більш не сказала.
Пішла глухими вулицями низом поза левадами — щоб хоч люди не бачили та не сміялися: іде побита, некликана до чоловіка. Проти свого двору звернула з вулички й через леваду зійшла на свій город. Побачила — топилось у хаті. Аж спинилась була й не знала, що ж їй робити: це хтось із чужих є. Але, повагавшись, рушила несміливо до хати.
В хаті світилось, вже й видно в переднічне вікно — огонь у печі палахкотів. З людей нікого не видно, і голосів не чути. Сінешні двері стояли одчинені.
Марія нечутне, як тінь, попід стіною прокралася й шмигнула в сіни. А серце їй так закалатало, аж рукою груди стиснула і мить не знала, що ж їй тепер. Мить така тяжка й довга. Врешті мов аж здригнулася — поклала хустку картату нащось теж на кошіль. Потім оддихалась, немов на гору бігла вона, а не йшла, крадучись, навшпиньках, і одчинила двері.
Тихін з засуканими рукавами по лікті щось місив у ночвах на лаві. Як тільки рипнули двері, став і повернув голову, та так і остовпів. Од порога Марія ступила крок і зараз немов угрузла в долівку. Тільки дивилась, бліда, глибокими западинами очей. А потім ступила ще крок і схвильовано, немов жартуючи, й ласкаво до Тихона:
— Ах ти ж, куховарю нещасний отакий!
Тихін почув у її голосі і сум, і жаль, і хвилювання. А обличчя почервоніле до нього з болісним усміхом.
— Ну де-бо ти взялася?!
Витяг у тісті руки з ночов. На неї радісний дивиться. Що руки в тісті,— а то б схопив, таку любу й таку ждану й неждану.
— Помий он хоч у чавунці,— сказала Марія і вже рукава засукала. Раптом згадала щось, одкотила рукава. Крутнулась по хаті. Прядка так і стояла, не винесена з хати. Марія немов зраділа їй, швидко підійшла до неї, покрутила і з усміхом негарним, штучним оглянулась до чоловіка.
— А я думала, що ти вже й прядку мою викинув. Тихона сміх той аж од чавунця звів. Він подивився пильно на жінку, й жаль йому. Хіба він не знає, що не сміх у неї. Ще й не балакали ж вони, ще ж думає, що він і досі отак про неї думає. А молодиця вже й шпульку зняла, дивилась — так і не допряла. Потім рвучко шпульку на лутку поставила і знов крутнулась і мов оце тільки згадала:
— Бач, поки це взута, мичок треба з горища зняти.— Вона вже на порозі. А вслід Тихін:
— Там же драбина не стоїть як слід, упадеш. Ось я подержу.— Але Марія поспішно:
— І таке, чого б я впала? Скільки лазила! — А все не йшла чомусь, сказала,— он краще топлива хай побіжить та внесе швиденько. І ждала, аж поки Тихін одягся, та разом і вийшли з хати.
І коли вернувся Тихін, не було ще Марії в хаті. Він біля припічка кинув в'язанку соломи, а носилки виніс у сіни. Прислухався на горище — не чути нічого. Тоді згадав одразу, яка чудна Марія сьогодні й незвичайна. Догадка страшна блиснула в голові… “Ще ж і вірьовка саме на бантині, де сало висіло”. Він швидко підійшов до драбини й гукнув на горище:
— Маріє!
Тиша. Швидко по драбині Тихін, а з горища раптом голос сердито, мов то не Маріїн.
— Ну, чого ти лізеш! Чого ти репетуєш? На ось мички.
Тихін мовчки взяв мички в неї і зліз додолу. Аж ізніяковів і за догадку оту свою дурну — і таке ж залізе в голову! — і за її грубе “чого ти лізеш?”. Подержав драбину ще, як злазила, а тоді в хаті кинув на лаві мички. Марія щось пильно розглядала,— аж до лампи підійшла, похвалила-таки плоскінь свою навмисне голосно, щоб і чоловік чув. Але й це все якось мов завчене говорила. Потім укинула в пічурку їх і вже в той вечір за них не згадувала й прясти не сіла.
Поралася з тістом довго. Тихін галушки був собі замісив. Призвела їх до діла. Потім учинила на хліб на завтра, на раненько. Тихін на лаві сидів і не зводив із неї очей. І розповів усе він їй. Винився й клявся, що надалі, коли хоч пальцем торкне її,— руку собі одрубає.
Марія над діжею схилилася й не дивилась на нього. Розповідав, що він — хіба ж знав отаке! Вже як Давид прийшов та розповів, як було. Це дужче Марію цікавило. Аж була щось спитала в Тихона. І як той відповів, почула гаряче в грудях: “Він не сказав усього Тихонові, що цілувала, що нападалась на нього, змовчав”. Зраділа Марія, і не того, що Тихін не взнав про те, а від того, що Давид змовчав. І далі вже, хоч слухала чоловіка, не чула, бо вся була десь в іншому світі, де була вона та ще хтось, а Тихона не було.
І після вечері не сіла прясти Марія. Тихін сходив ще до коня — вівса йому засипав. А в хату вніс хустку картату й поклав на столі її мовчки. І був уже, аж поки й спати лягли, похмурий і винувато-ласкавий до Марії. Навіть і ліг якось несміливо поруч із нею.
Як закурив і кашляти став, дивилась широко розкритими очима в темряву й думала про карти бабині Упирчині. Випало, що й хворий, що й видужає. І тюрма випала… На цім найдовше Марія й крутилась, мов у зачарованім колі. Те все ж потому було, а спершу ж випало. І як випало, ще ж тоді нічого не було, і в мислях не покладала. І бач — раз випало на картах — є. Значить, правда. І те все — “серце заспокоє трефовий” — правда.
Але що зараз у жінки з серцем, що його шарпає, як пазурами,— в кров? І плакала в ту ніч, одвернувшись до стіни й придушуючи ридання. Але це як була глуха ніч, як Тихін спав, може. І то вже, може, прокинувся од її хлипання. Рукою провів, як і в ту ніч, по обличчю в сльозах і схопився раптом до неї стривожений.
Припадав, питався, чого вона плаче. А як вона скаже? Хіба вона знає? Тільки ще дужче плакала й під ласками його сама його голубила: гладила рукою голову, брала руку його й прикладала собі до очей, до обличчя його тулилась, своїм заплаканим і мокрим од сліз.
XXVII
На ранок, як тільки Тихін одкрив очі, Марія вже поралась у хаті. На столі блимала-догоряла лампа,— що й був же вчора в кооперативі, а гасу забув узяти. За вікнами сіріло вже. А в печі, видко, топилося, бо на лаві проти печі в діжі місить Марія, а на ній червоні плями міняться від полум'я з печі.