Бур’ян – Андрій Головко

А тут мур розвалений од саду. На латку подзьобану очі впали, і… гаркнули залпи в оту ніч, літню, тривожну, коли палав маєток: отут розстрілювали. Червоне з-за муру сонцем вечірнім залляло бур'яни. Шелест десь із-за муру.І враз у прогалину на бур'яни як стрибне бузівок — потолочив їх. Сам — сонцем заллятий, хвіст догори. І молодим телячим баритоном як шарпоне німу ту бур'янову тишу, аж луна поміж будівлями, за муром, у саду.

Аж Давид усміхнувся — так зрадів телячому ревові. А з саду, з-за муру, ще шелест по листі — кроки чиїсь. Парубок тільки до муру хотів, як у прогалину назустріч дівчина в сірій свиті так і налетіла на нього.

— Ой! — тихенько з несподіванки і одхилилась, щоб дати пройти йому. А він — чудний такий: на неї дивиться, тоді одірвався, одхилив голову, очей з очей не зводить. І вона… Потім хлюпнулись безодні під бровами в неї; крутнулась і побігла бур'янами. Ще оглянулась, побігла.

Давид стояв як стовп.

Уже не було чути ні шелесту, ні кроків. Теля десь за двором ревнуло. Тиша і бур'яни. А він тоді рукою до чола, провів — аж гаряче.

— Та вона ж десь у наймах…

IV

Уже зовсім смеркало, як Давид підходив до села. Зразу за кладовищем, на вигоні край слободи, махали крилами вітряки. Один тільки стояв обіч із перебитим крилом. І пусто на вигоні. Нагнав жінку якусь по дорозі — везла з дівчинкою возик з мішком од млина. Минаючи, поздоровкався, і жінка сказала: “Драстуй”. А не пізнав Давид, хто така. Таки поночі вже. Де-не-де по хатах світили світло. Отак — блимне маленькими віконечками — саме сірник чиркне, потім примружить їх і дивиться довго, не мигаючи, в темряву.

Повз церкву як проходив, неприємно вразило Давида: пахло фарбою свіжою. На тополях в ограді на ночівлю мостилось гайвороння. “А от у школі немає шибок, це — факт”,— подумав. На розі темно зяяла вона чорними великими вікнами, лише двоє від дороги блідо світилися, і на завісі білій то виступала, то гасла чиясь тінь.

За ріг біля школи звернув Давид у вулицю. Тихо й порожньо в ній. Шумів вітер за тином, по садках, поза хатами — листя пожовкле зривав: метеликами літало воно й падало стиха на вулиці, по дворах. Десь аж на тім краю села два голоси парубочі хрипко горлали пісні. А знизу, за городами, мабуть, біля мосту, важко чмихав паровий млин. І — вітряна ніч, тому дихання млинове нерівне, немов із перебоями: чмих, чмих… чмих. За городами ж, по той бік Псла, смугою чорною —ліс. І шумить, шумить по-осінньому. А Давидові спогади — зелені, весняні.

…Колись, при денікінцях, і влітку, і восени в оцім лісі по ярах вони жили лісовиками. Увесь ліс шумів од них — партизанів. І якщо вночі десь займався полум'ям хутір якогось буржуя, якщо вночі десь вирубано білих заставу, всі знали: це ніхто ж, як лісовики. Е-ех! Зеленая ліщинонька, а по ній буйний хміль повився!..

…А восени шумів-шумів ліс по-осінньому. Осипалося листя, пішли дощі, холоди. Люди на тиф почали хворіти й мерли, як мухи восени. В Обухівку тоді ж полк денікінців прийшов, розташувався. І полк стояв у Щербанівці, і поза Пслом стояло військо по селах. Це їх, партизанів, виловлюватимуть…

Шумів-шумів ліс по-осінньому. І була ніч чорна, вітряна, ішов дощ… Партизани, мокрі, холодні, і в одчаї — або пан, або пропав — нальот на Обухівку. Що там було в ту ніч, чорну, вітряну! Полк розметали, захопили зброю, три кулемети, коней. І на підводи піших, хворих, і — в ніч. Було їх у лісі сотні три, а до червоних як через фронт пробилися, шістдесят три чоловіка прибуло, і то з них сімох поранено.

Як це давно було!

Повз волость проходячи… Да, сільрада тепер це, бо район у Щербанівці. Тихо, і вікна темні. А на ґанку тоді кулемет отут строчив. А Давид “лимонку” —бах! Замовк кулемет. Як це було недавно! І хати за тинами розваленими, як і тоді,—бідні, стріхаті й мовчазні. Тільки на пустирі, он на тім боці, де левада, колишня генеральшина дача, сохи з землі стирчать, мабуть, на нових садибах і в саду генеральшинім, де була сама дача — спалено її, уже живе хтось: велика хата з ґанком, з ясно освітленими вікнами, сарай під черепицею, рублена комора. Од вулиці—тин новий і дощані нові ворота білі, на чорному тлі вирізьблено чирвою.

— Це хтось двигонув собі так двигонув!

Ніяк не вгадає Давид — хто ж саме. Хто-небудь із куркулів,— так не рішився б же в генеральшинім саду, хоч і нема її, хоч і насіння не зосталося. А хто б же більш? Це, брат, не одну тисячу вгнав. Ніяк не вгадає Давид. А тим часом, перебираючи в голові обухівців, шукаючи хазяїна, незчувся, як і до двору свого підійшов. Став на перелаз, а в грудях так і отерпло: маленький двір під тік постругано, біля повітчини старенької — стіжок початий. З хати у вікна лилося бліде світло, і шум чути — мабуть, верстат лядою.

Давид, схвильований, узявся за завертку, а двері так знайоме, з таким сумом до нього — рип!

В хаті, як поріг переступив,— тихо. Лядою гуркнув ще батько, а тоді повернув до дверей своє похмуре обличчя. З-за прядки мати, глянула, старенька й тиха. Долі Петрик цівки сукав, а маленька Докійка клоччя на кодрю крутила.

Та й застигли всі, кожен за своєю роботою. Очима — до дверей, на солдата в сірій шинелі, у шапці гострій. Він гостру шапку зняв.

— Здрастуйте!— всміхнувся самими куточками рота. Мати з ослона й не підведеться. Очима припала до обличчя — чи Давидове? Мить, може. І враз брови як-як помітно зламалися крайками догори. Вийняла гребінь із днища, поклала на ослін і встала назустріч до сина.

— Давиде! Ну, де-бо ти взявся?

— А от бачите — прийшов.

Він поцілував матір. Обличчя в неї схудле, у зморшках усе. Дивилась любовно очима на сина, що в них — і радість, і журба. Потім вії злегенька затремтіли, і м'язи лицеві біля рота — в печаль. Вона тоді піднесла передник до обличчя й почала в нього сякатися.

— А ми вже тебе, сину, і не ждали.

— А я ж писав.

Поздоровкався з батьком. Той навіть аж розхмарився, та хіба на мить,— знов брови обважніли й нависли. Сказав:

— Якщо й писав, сину, то не ми твої письма читали. Може, хтось читав. Ото останнє було, де ти про землеустрій писав, куди обратитися. Я візьми, дурний, та й покажи на сході. А хтось та й голові сказав. З того часу як одрізало. Ні одного не получав.

Мати:

— Думали, що тебе вже й живого нема.

А батько:

— Ото, заплач іще. А я так їхню всю політику бачу. Це вже останнє письмо Христі дав, як їхала в радгосп, щоб на станції вкинула.

— Коняки ж у нас, Давиде, нема. Украли, харцизяки,— сказала мати й заплакала. А батько — тільки брова в нього одна ворухнулась:

— Взяли, сучі сини. Аж семеро коней із слободи забрали, Старцями нас поробили.

Да. То — біда. Він іще в поїзді довідався про це: дівчата з буряків їхали та й казали. Та все якось не хотілось вірити. І аж до самого двору — чи то вірив, чи ні. А вже глянув — стіжок у дворі недобитий,— так і похолонуло в грудях. І в хату зайшов — Христі немає.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: