Бур’ян – Андрій Головко

Той глянув на нього й кліпнув білявими віями.

— Да, брат!.. Ось узнаєш!

Кинув погляд на Огиренка, на старого Огиря й на хуторян. Хазяїн догадався й підвівся важко з стільця й чоловікам хитнув головою.

— Не будемо заважати молодим. Ходім у ту хату, люди добрі, ще побалакаємо,

Всі мовчки вийшли — залишились тільки молоді. Як зачинились двері, знов Матюха перший — нетерплячий і збентежений:

— Ну, та що ж у вас там скоїлось таке? Сахновський підійшов тоді до стола, помацав у френчі, витяг папірець якийсь і сказав:

— А те скоїлось, що один дурило з тюрми написав, а другий листа не знищив. От і понюхайте тепер, чим воно пахне!

Матюха й Гнида оторопіли і, не кліпаючи очима, дивились на начміліції. Огиренко похмурився і почервонів, не знати, чи ображений, чи винуватий. Підійшов Тягнирядно важко до стола. Сахновський оглянувся на двері й розповідав:

— На пошті сьогодні листа перехопив — заказний у “Голос праці”. Пише… ну, багато там усячини пише, а наприкінці про конокрадство, про фінагента.

Хто зблід. Всі затаїли подих. А начміліції помовчав трохи й заговорив далі:

— “Прокуратуро, зверни свою увагу. А ми й матеріалець деякий припасли: лист одного конокрада з допру до своїх товаришів”. Оце й усе! Хватить з вас? — грізно обвів він очима.— Ні, друззя! Якщо так ми будемо й надалі вухами ляпати, то незчуємось, як нас усіх к чорту пе-решльопають. Чи думаєш,— повернувся він до Матюхи,— подивляться на тебе, що ти партійний? Ще гірш тобі буде! А ти з ним панькаєшся!

— Та це ж оцей базікало! — на Якова він гнівно глянув.— Все плани в нього не виспіли. І через якогось гада та хоче всіх у тюрму спровадити! — Потім на Данюшу зиркнув.— І, роззява! Ще тоді казав за оцей лист. Як ти голови своєї в чорта не загубиш?!

Данюша, червоний і спітнілий, витерся хусточкою й повів розгублено плечима.

— Ну, хто зна, як воно вийшло!

Та він і зараз ніяк до розуму не добере — хто б таки його міг? Знає напевно, що дома десь витрусив. Бо ввечері приходила Кушніренкова жінка й принесла листа. Данюша в піджак поклав. Удень же нікуди не виходив з двору, а кинувся на другий ранок, саме мати їхати зібралася в Обухівку, передати Матюсі хотів,— лап — немає. Думав, Ілько, може, знайшов. Казав тому, як знайде та не скурить,— розписка, мовляв, якась,— карбованець дасть.

— Дурень! “Карбованець дам”! Та він реготався з тебе. Думаєш, він дуже в тебе благонадійний? Подай сюдв Ілька!

Огиренко вийшов за Ільком, але в хаті його не було, послав наймичку надвір за ним, щоб зараз же, “на носках”, був.

Затим стали радитись. Що лист у Мотузки — це “факт”,— як казав Матюха. І що його треба вирвати у нього — це теж “факт”. Тому, що хоч і ліквідувати його самого, а лист чорт його знає, може, й не в нього вже, може, комусь і передав — мало хіба їх: Тихін, Яким…— як більмо на оці. Чули ж, може, й Данюша, й Сахновський, що у них у неділю було. І досі ще Матюха нестямився. На всю губернію осоромили, партком уже знає, напевно. Ніяк не можна й дня довше ждати. З Яковом вони балакали — надумали, як це зробити, щоб і їх позбутися та заразом і себе “ребілітірувати”. А тільки Льоньці доведеться попрацювати.

Ілько зайшов.

— Кликали мене? — спитав і стояв без шапки, в драній свиті біля порога, підозріло й трохи стривожено дивлячись на них. І не в Данила чогось спитав це, а немов чув,— на Матюху дивиться. Той підвівся і, мов зовсім спокійно, мовчки пройшовся по хаті біля Ілька. Начміліції сказав суворо до наймита:

— А підійди ближче! '

Ілько подався нерішуче до стола й знову став.

— Ти батрак! У спілці “Всеробземліс” состоїш? — спитав, аби спитати, начміліції, потім перевів очі з нього на Матюху, що саме за спиною в Ілька спинився, та — морг! Тільки хотів парубок щось відповісти, як Матюшина важка долоня з усього розмаху у висок його — трах! Аж поточився сердега й з хлипом схватився за висок. І поки не отямився, Матюха тоді швидко до нього обличчям до самого обличчя й швидко спитав:

— Де листа дів? Не бреши, я знаю!

Ілько весь похолонув, тільки горіло лице. А в голові, як блискавка: “Як він узнав?” І хоч був ошарашений несподіваним ударом, але відчув: “Не можна, нізащо не можна казати!” Так і одповів:

— Який лист? Я й не бачив ніякого листа.

— Ах ти ж, байстрюк! Не бачив? — Матюха вп'явся поглядом в Ількові засльозені очі.— А Давидові хто дав? Сам мені показував.

Ілько здивований здвигнув плечима: ніякого Давида він не бачив зроду й не знає. Матюха думав — коли це Ілько був в Обухівці за оці тижні. Згадав — тоді ж перед тою неділею привозив Огириху. І сказав навмання, хоч певним голосом:

— А як приїздив отоді, привозив матір? Думаєш, не знаю? Ви ж бачились тоді з ним? Ілько вже сміливіш:

— Та я його зроду не бачив. А тоді, як приїздив,— хай і люди скажуть. Я просто з двору й додому поїхав.— Це як сказав, подумав: “Бреше, не знає! Ну, чорта з два!”

Матюха весь спалахнув.

— Та вже ж і не святий дух йому звістив! Ти, видно, хлопче, ні в кого ще в руках не був, та й маніжишся. У мене ти заговориш. Де лист? — знов присікався до наймита й ударив в обличчя. Хлопець зігнувся, але мовчав. Втирав зашкарублою долонею кров і не дивився вже ні на кого, а додолу.

Матюха сатанів. Скривавлене обличчя хлопцеве і з очей страх будили в ньому гостре чуття звірячої люті й хмільної насолоди. Од Ількового заюшеного обличчя, од відчуття своєї необмеженої сили й влади над ним ніздрі роздувалися в нього і, здавалося, ловили пожадливо запах теплої крові. Потім він на Тягнирядна хитнув головою. Той підійшов до Ілька — здоровенний проти нього, як віл.

— Бери його!

Матюха за цим словом витяг з кишені наган і рушив до дверей.

— Та хоч на ці двері, а то люди ж там,— сказав неспокійно Огиренко. Матюха вернувся і пішов за Данилом у другу кімнату. Тягнирядно за руку вів Ілька, з кімнати через парадні двері Огиренко виступив на ґанок у сад.

Ніч зоряна. В лице у саду війнуло пахом пожовклого листя й шаруділо листя під ногами, як вели. Ілько ступав — аж йому дивно — так легко по листі тому: м'язи напружені, й здавалося мимоволі — хотів опинатись, а вони пругко згинали ноги, і весь напружений. Був у руці Тягнирядна свою ворухнув, здавив до болю, як у лещатах той. І тільки хмуро муркнув:

— Ну, ну, я тебе!

І ззаду Матюха:

— Де тут є яма? Або на ріллю веди.

Тягнирядно сказав:

— Та ось за загонами є пильщицька яма.

Уже вели через двір біля загонів. У загоні саме воли заборюкались — це старий підручний отих, що з ярмарку пригнали, б'є. І пригадалося Ількові одразу, як ще сьогодні гній возив ними на ниву. І гній — хіба тоді так пахнув, як зараз із загонів? А од клуні з ожередів медяно пахла свіжа житня солома. Як стерні колись у давнині, як ще пастушком… І біля машини в це літо пахло отак — носив солому. По якійсь асоціації згадалося — тоді ж під повіткою, як терли прядиво, як же він Зіньці й наказував, щоб нікому ні словечка. Немов передчував тоді, казав і це ж: “Узнають — уб'ють”. Аж було боляче на Зіньку чи на кого — і сам не знав. І раптом кинувся від думки: “Та невже ж уб'ють?”

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: