Бур’ян – Андрій Головко

Думала: тюрма? Може, з Давидом що-небудь зроблять. То блідла, то заливало лице кров'ю.

А на ранок Векла, дочка бабина, вдова, колишня красуня й “скусителька”, як казали про неї обухівські жінки, а тепер — самогонщиця, шепотіла молодиці:

— І дурна будеш, як з ним ти не зійдешся! Давид гарний же який і… од цього одразу дитина буде,— сміялася і говорила їй стиха сороміцькі слова, аж Марія почервоніла.— Я бачу! Мені ти повір!

І говорила ще — а! що там говорити. Житиме раз, і молодість — одна, не встигне оглянутись, як уже сивина в волоссі, як ось і в неї.

Ех, що, якби їй це, Веклі, таке щастя траплялося, як вона молодою була! Не подивилася б! Стоїть на дорозі — зійди! А ні — турнула б!

З хатини від апарата Хома, приймак Веклин — біженець, теж, знати, до карт прислухається.

— Од такого всього жди! Тюрма недурне випадає — на картах дурно не випаде. Ну .що ж —Марію тоді заміж оддамо за трефового. Ох і погуляємо ж!

…Була й на другий день Марія в баби Упирки. І вчора ввечері допізна. Коли-то Яків з Тягнирядном прийшли, а й ще ж сиділа. Як додому вернулась, Лукія вже спати лягла.

А сьогодні це пряла Марія, задумана й стривожена. І все їй чомусь рвалась нитка. З Лукією майже зовсім не балакали. Та пробувала, але сестра відповідала їй з неохотою й іноді невлад. Про вечір учорашній не розповідала зовсім.

Тільки все думала щось над гребенем та все кінця шукала в шпульці.

Надвечір Лукіїна дівка Ониська прийшла з крамниці — не було гасу на вечір, то ходила. Розповідала, що людей багацько в кооперативі. Казав Яків, що матерія подорожчає. Набирав їхній Филька й той другий, жонатий, на костюми собі найдорожчого. І Векла набрала собі й Нюрці. Був і Давид з Тихоном, з людьми там. Казав — брехня, не подорожчає. Та як зрізались були з Гнидою. І Тихін потім устряв, а Яків на нього: “Чия б гарчала, а вже б твоя мовчала. Під суд тебе треба — жінку он як свою побив! Поневіряється в чужій хаті. А ти, як той барон,— другу вже, мабуть, шукаєш. Безвинно побив жінку. Хай он і Давид скаже. Що якийсь дурень защепнув”,— казав, що просила ніби Марія і його, Якова, щоб звести з чоловіком. Та він радив позивати, а не миритися.

— А що ж Тихін? — аж затаїла подих Марія.

— Мовчав Тихін.

І згадалось чомусь ізнов Марії, вчора — вночі — збігав Яків кудись і приніс… І може ж отаке трапитись, мов навмисне: колись ще дівкою, саме як з Тихоном зустрілися, було в неї на кофточці святковій отаке — на сірому полі квіточки рожеві з зелененькими листочками…

Лукія перша по довгій мовчанці сказала:

— Та й правда — доки ж його? Треба скриню забрати, а тоді вже чи в суд, чи куди.

Марія старанно тягла нитку з мички. Вже сутеніло, в хаті. І сказала вона, не боячись, що на обличчя глянуть, а все ж чомусь схвильовано:

— То все дурниці! І що ми ото балакали з тобою, Лукіє… Тихона я не покину! Сьогодні піду!

Ті дві аж оторопіли. Але ні одна чомусь не знайшла нічого сказати. Тільки вже згодом Лукія задумано мовила:

— Воно й Тихін чоловік нічого. Прожила ж два роки. І на картах випало, що хоч і хворий, а видужає.

Тоді Марія встала з-за прядки й почала додому збиратись. Але пішла пізніш, як саме нікого в хаті не було: Лукія до корови пішла, а Ониська —по топливо.

Напнула сестрину Марія хустку велику картату, у сінях у кошелі взяла свій клуночок захований, невеличкий, під хустку й схвильована вийшла. І Лукії в загін забула гукнути, що йде вона. Але та сама вгледіла й спитала, куди вона.

—А йду ж! — і не оглянулась, і ні слова більш не сказала.

Пішла глухими вулицями низом поза левадами — щоб хоч люди не бачили та не сміялися: іде побита, некликана до чоловіка. Проти свого двору звернула з вулички й через леваду зійшла на свій город. Побачила — топилось у хаті. Аж спинилась була й не знала, що ж їй робити: це хтось із чужих є. Але, повагавшись, рушила несміливо до хати.

В хаті світилось, вже й видно в переднічне вікно — огонь у печі палахкотів. З людей нікого не видно, і голосів не чути. Сінешні двері стояли одчинені.

Марія нечутне, як тінь, попід стіною прокралася й шмигнула в сіни. А серце їй так закалатало, аж рукою груди стиснула і мить не знала, що ж їй тепер. Мить така тяжка й довга. Врешті мов аж здригнулася — поклала хустку картату нащось теж на кошіль. Потім оддихалась, немов на гору бігла вона, а не йшла, крадучись, навшпиньках, і одчинила двері.

Тихін з засуканими рукавами по лікті щось місив у ночвах на лаві. Як тільки рипнули двері, став і повернув голову, та так і остовпів. Од порога Марія ступила крок і зараз немов угрузла в долівку. Тільки дивилась, бліда, глибокими западинами очей. А потім ступила ще крок і схвильовано, немов жартуючи, й ласкаво до Тихона:

— Ах ти ж, куховарю нещасний отакий!

Тихін почув у її голосі і сум, і жаль, і хвилювання. А обличчя почервоніле до нього з болісним усміхом.

— Ну де-бо ти взялася?!

Витяг у тісті руки з ночов. На неї радісний дивиться. Що руки в тісті,— а то б схопив, таку любу й таку ждану й неждану.

— Помий он хоч у чавунці,— сказала Марія і вже рукава засукала. Раптом згадала щось, одкотила рукава. Крутнулась по хаті. Прядка так і стояла, не винесена з хати. Марія немов зраділа їй, швидко підійшла до неї, покрутила і з усміхом негарним, штучним оглянулась до чоловіка.

— А я думала, що ти вже й прядку мою викинув. Тихона сміх той аж од чавунця звів. Він подивився пильно на жінку, й жаль йому. Хіба він не знає, що не сміх у неї. Ще й не балакали ж вони, ще ж думає, що він і досі отак про неї думає. А молодиця вже й шпульку зняла, дивилась — так і не допряла. Потім рвучко шпульку на лутку поставила і знов крутнулась і мов оце тільки згадала:

— Бач, поки це взута, мичок треба з горища зняти.— Вона вже на порозі. А вслід Тихін:

— Там же драбина не стоїть як слід, упадеш. Ось я подержу.— Але Марія поспішно:

— І таке, чого б я впала? Скільки лазила! — А все не йшла чомусь, сказала,— он краще топлива хай побіжить та внесе швиденько. І ждала, аж поки Тихін одягся, та разом і вийшли з хати.

І коли вернувся Тихін, не було ще Марії в хаті. Він біля припічка кинув в'язанку соломи, а носилки виніс у сіни. Прислухався на горище — не чути нічого. Тоді згадав одразу, яка чудна Марія сьогодні й незвичайна. Догадка страшна блиснула в голові… “Ще ж і вірьовка саме на бантині, де сало висіло”. Він швидко підійшов до драбини й гукнув на горище:

— Маріє!

Тиша. Швидко по драбині Тихін, а з горища раптом голос сердито, мов то не Маріїн.

— Ну, чого ти лізеш! Чого ти репетуєш? На ось мички.

Тихін мовчки взяв мички в неї і зліз додолу. Аж ізніяковів і за догадку оту свою дурну — і таке ж залізе в голову! — і за її грубе “чого ти лізеш?”. Подержав драбину ще, як злазила, а тоді в хаті кинув на лаві мички. Марія щось пильно розглядала,— аж до лампи підійшла, похвалила-таки плоскінь свою навмисне голосно, щоб і чоловік чув. Але й це все якось мов завчене говорила. Потім укинула в пічурку їх і вже в той вечір за них не згадувала й прясти не сіла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: