Бур’ян – Андрій Головко

Поралася з тістом довго. Тихін галушки був собі замісив. Призвела їх до діла. Потім учинила на хліб на завтра, на раненько. Тихін на лаві сидів і не зводив із неї очей. І розповів усе він їй. Винився й клявся, що надалі, коли хоч пальцем торкне її,— руку собі одрубає.

Марія над діжею схилилася й не дивилась на нього. Розповідав, що він — хіба ж знав отаке! Вже як Давид прийшов та розповів, як було. Це дужче Марію цікавило. Аж була щось спитала в Тихона. І як той відповів, почула гаряче в грудях: “Він не сказав усього Тихонові, що цілувала, що нападалась на нього, змовчав”. Зраділа Марія, і не того, що Тихін не взнав про те, а від того, що Давид змовчав. І далі вже, хоч слухала чоловіка, не чула, бо вся була десь в іншому світі, де була вона та ще хтось, а Тихона не було.

І після вечері не сіла прясти Марія. Тихін сходив ще до коня — вівса йому засипав. А в хату вніс хустку картату й поклав на столі її мовчки. І був уже, аж поки й спати лягли, похмурий і винувато-ласкавий до Марії. Навіть і ліг якось несміливо поруч із нею.

Як закурив і кашляти став, дивилась широко розкритими очима в темряву й думала про карти бабині Упирчині. Випало, що й хворий, що й видужає. І тюрма випала… На цім найдовше Марія й крутилась, мов у зачарованім колі. Те все ж потому було, а спершу ж випало. І як випало, ще ж тоді нічого не було, і в мислях не покладала. І бач — раз випало на картах — є. Значить, правда. І те все — “серце заспокоє трефовий” — правда.

Але що зараз у жінки з серцем, що його шарпає, як пазурами,— в кров? І плакала в ту ніч, одвернувшись до стіни й придушуючи ридання. Але це як була глуха ніч, як Тихін спав, може. І то вже, може, прокинувся од її хлипання. Рукою провів, як і в ту ніч, по обличчю в сльозах і схопився раптом до неї стривожений.

Припадав, питався, чого вона плаче. А як вона скаже? Хіба вона знає? Тільки ще дужче плакала й під ласками його сама його голубила: гладила рукою голову, брала руку його й прикладала собі до очей, до обличчя його тулилась, своїм заплаканим і мокрим од сліз.

XXVII

На ранок, як тільки Тихін одкрив очі, Марія вже поралась у хаті. На столі блимала-догоряла лампа,— що й був же вчора в кооперативі, а гасу забув узяти. За вікнами сіріло вже. А в печі, видко, топилося, бо на лаві проти печі в діжі місить Марія, а на ній червоні плями міняться від полум'я з печі.

Як угледіла Тихона, що той підвівся, перше, що кинулось в очі Марії,— брудна та драна сорочка на ньому. У ту ж суботу не брав він, і досі в тій, що на роботі був. Вона покинула діжу й одною рукою — Друга ж у тісті — довго рилася в скрині.

Вийняла нову білу сорочку, підштаники й поклала на скрині.

— Візьми сорочку. Тихоне,— сказала сумно, на нього глянувши, і знов стала місити, а потім ліпити хлібиння. Тихін переодягався біля полу і з Марії очей не зводив. Здумав про плач її вночі: якась вона дивна йому після ночі, мовби дуже зблідла й запали їй очі. А хліб той місила, до печі доглядалася хапаючись, так наче Тихін у дорогу куди виряджався, а хліба в хаті не було, та спішила. Так і здалося на мить Тихонові. І в будень сорочку білу бере.

Не було ґудзика біля коміра. Тихін сказав жінці. Але їй ніколи ж. Ось тільки хліб у піч посаджає.

— Ну, та не спішка,— махнув Тихін рукою, надіваючи кожушок, і вийшов до коня навідатись.

Розвиднялося. Десь за церквою, на тім краї села, ґвалтували собаки, і чути було в тихому повітрі далекий і глухий гул голосів, а іноді з нього виривалися крики. Аж до воріт Тихін підійшов і став, прислухався. Бігли по вулиці люди.

— Не чув, Тихоне, що воно?

— Не чув.

А через вулицю, од колодязя, Книшева невістка з відрами:

— Міліція проскакала. Ходять по селу, трусять самогон, мабуть.

— Такий би крик ото був?!— хтось із гурту кинув на ходу.

А Тихін не пішов. Яке це диво — ґвалт в Обухівці. Може, обібрано когось, може, хтось голову комусь проломив сп'яну. Міліція раз проскакала, чого ж туди вже й бігти. Він укинув їсти коневі та корові, а тоді зайшов у хату.

Марія вже посаджала хліб. Зараз знайшла голку й до чоловіка підійшла, щоб ґудзик пришити. Тихін розхристав полупіубок і, як уколола вже Марія якийсь раз, сказав їй:

— Щось за ґвалт на селі знявся.

Чув, як біля шиї в нього, біля коміра, затремтіли Маріїні руки, і вона ніяк не могла попасти голкою в дірочку ґудзика. І зблідла вся.

— Де? Далеко? — спитала стривожена.

— За церквою.

Марії в обличчя вдарила кров, зіниці стали великі, як дві чорні пасльонини. Але вона вмить кинулась і заховала їх: прихилилась до коміра й довго одкусювала зубами нитку. Потім крутнулась — ночви прийняла, в піч заглянула. Там, біля печі,— в челюсті очима й принишкла. А Тихін по звичці сам у цеберку налагодив поросяті й поніс.

Гул тепер ближче було чути. По вулиці з-за церкви валила юрба. Когось били й вели сюди, видно — до сільради. І в кожен двір із юрби одривався гурт чоловіків — мабуть, трус робили по дворах.

Ближче та юрба, і голоси чутніш. У колі в червонім кожушку побачив Тихін без шапки й побитого Якима. По обличчю текла кров. За що це Якима? Аж відчув, як одразу тукнуло й заболіло в грудях. Хтось іззаду підбіг і ще вдарив Якима по голові. Той поточився, а й не застогнав. Іззаду в юрбі голосила й ламала руки стара Карпенчиха. Ще Книш старий ціпком ударив. А юрба шуміла, гула й сунула-перла собою побитого Якима — повно вулицею, аж тини ламаючи.

— Товариші! Та що ж таке ви робите? — крикнув у розпачі Тихін і вибіг за ворота. В шумі потонув його крик. Яків Гнида підбіг захеканий до Тихонового двору й крикнув у юрбу:

— До Книша хто-небудь! Ви не ображайтесь, Панасе Івановичу! Трусити, так усіх трусити, підряд.

— О, будь ласка!

Убіг у двір Яків, за ним ще душ десять. Матюха де не взявся в шапці кудлатій на потилиці, з наганом у руці. Червоний і теж захеканий.

— А шукай у цього ще! Друззя ж!

Чоловіки швидко розбрелись по подвір'ю: в конюшню, в повітці плитки розвалили — може, як у Мотузки, в плитках. Штрикали рожнами в ожеред соломи, в полову в клуні. Тихін ходив мовчки за людьми по подвір'ю.

— Та що ж таке трапилось?

— Кооператив обікрадено сю ніч. Стіну пробито,— сказав чомусь пошепки й тривожний Півненко Андрій.

— Ну, видно, їхня політика це: в Якима в полові знайшли тюк матерії і ще дещо,— не інакше, як підкинено. А в Давида в плитках у повітці п'ять пар витяжок.

— А де ж Давид? — занепокоївся Тихін.

— Та Давида немає дома.

З городу вертались: не знайшли нічого в Кожушного.

— Хоч би й знайшли,— сказав Тихін,— то знайте, що за двір я не ручусь. Може, за ніч у клуню хто й крадену коняку поставив. А я ще тільки вийшов оце надвір.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: