— Ну, йди ж!
Враз у віконницю знадвору — трах! — видно, цеглиною. Трах! — десь у двері на тім кінці будинку. Дівчина так і зірвалася з колін. І він уже не до неї — з кобури вихватив наган і побіг у двері через темну канцелярію в коридор. Зінька оторопіла на мить. За серцем, що в грудях закалатало чи на сполох, чи радістю, не чула нічого.
Нараз отямилась, і перше, що в голову їй,— лампу — дмух. Темно в хаті. Зінька, як кішка, нечутне, боса, навшпиньках вибігла з хати, через канцелярію і вже в коридорчик, а на дверях — він. На ґанок не виходив, стояв на порозі — видно, боявся. І з порога кричав у ніч:
— Буду стріляти!
Знадвору нічого не чути. А на ґанок не йде, простяг руку до дверей уже, щоб зачинити, як раптом Зінька ззаду з усієї сили кинулась і з криком нестямним у спину руками вдарила,— аж упав на ґанок. І вона з ґанку впала звисока,— аж в очах їй зірки, але за мить, як підрізала косою перепілка, зірвалася й нерівне зигзагом побігла через подвір'я та бур'ян…
Хтось — чула — гнався, кричав хтось. Уже й на вигоні вона, а ззаду тупіт чобіт і крик. Зінька бігла, що було сили, аж у вухах вітер свистів. А далі сили не стало. До вітряка до першого саме добігла. Дихання їй забило і вона не впала — обіперлась об вітряк. Іззаду ще тупіт у темряві, мов бігло двоє. Враз стихло, потім свист тихий. Зінька тоді скрикнула й знов зірвалася. Але вже бігла й оглядалась, і кричала в одчаї назад:
— Ой швидше!
Хлопці догнали її вже за вітряками. Не спинялись ні на хвилинку. На бігу хлопцям сказала, що повели. Думала — хоч вони побігли.
А хлопці не бачили, її все ждали та вже з Савкою одчаялись та цеглинням стали… Що він робив з нею? Зінька нічого. Тільки ще швидше бігла й трошки шкандибала.
І все ж до шелюгів їх не догнали. У шелюгах ще дужче бігли — уже захекані й гарячі як огонь. Враз Зіньку за руку Ілько схватив і сам спинився, і Савка. Дівчина притаїла подих і стала — слух і зір. Та по дорозі нічого в темряві не чути й не видно. Раптом обіч, уже в шелюгах, блиснуло, мов хтось кинув цигарку, і голос глухо в темряві:
— Стій отут!
Скрикнула Зінька, Ілько згарячу пальнув із обріза — сам не знав, чи туди, чи вгору. А з шелюгів у ту мить, мов дуплетом, із двох гвинтівок — бах! бах!
Чорна ніч. Ще перед самим обличчям у Зіньки вже на бігу — пихнуло полум'я обріза й оглушило її. Бігла, падаючи, прориваючи кущі, і кричала щось у нестямі. Не чула — чи бігли за нею хлопці. Чула ще постріли — два, десь далі — бах! бах! Спіткнулась і бігла знов, очима розпанаханими у темряві жадібно шукаючи, поміж кущами. І за одним кущем враз,— аж одкинулась, потім зойкнула й шарпнулась до нього. На сірому піску між шелюгами, розкинувши руки, лежав нерухомий, чорний, хрестом.
Перед ним і впала на коліна як підрізана. Руками сплеснула й зойкнула в ніч. А враз похитнулась і з стогоном непритомна впала до нього на пісок.
Ніч одгукнулась ще двома пострілами, але далеко десь у березі,— бах! бах! Потім уронила зорю — велику пекучу сльозу — і заніміла в печалі…
XXXII
…І прийшла зима, й минула — аж напровесні Давид Мотузка вертався з міста в Обухівку.
Поїзд прибув на станцію зарані — опівдні, але по розгаслій дорозі йти було важко; версту по версті місив ногами Давид, на кожному кроці провалюючись у талому снігу; ішов; ішов — уже й сонце сідало, а він ще тільки доходив до колишньої Ганівської економії. До слободи ще лишалося верст із десять. Проте хоч пізно, а був би таки дома сьогодні — ще донесли б ноги, та, отже, лише виткнулась із-за саду ковалева халупка, така радість пройняла парубка — одразу відчув, що далі вже не піде. Далебі, немає чого поспішати. Та ще поночі по такій дорозі. Та ще… це ж і вона, що вже скучила, мабуть. Згадав, як писала в останньому листі: либонь, відколи довідалась, що незабаром вийде з лікарні, та відтоді щодня як очей не видивить. Увечері аж за греблю, буває, вийде — чи не бовваніє по дорозі з станції. “Стою, стою під вербами буває, а тебе, любий, нема та й нема”,— писала.
Аж прискорив ходу Давид. Недалеко вже. Навіть уже чути бруньковий дух од верб понад ставом. Гін яких двоє залишилось, а тоді звернути з шляху, перейти греблю і в хату отак — рип: “А здрастуйте лишень вам, люди добрі”. Він навіть руку звів до голови і ніби хотів зняти шапку, та тільки збив на потилицю і зітхнув глибоко на всі груди.
Да, хороша-таки штука життя. Отак іти по грузькій весняній дорозі — обвіяний молодим духом нестерпним талого снігу, та землі, та вербових бруньок. Хороше! А що плутає ноги втома та чавкає в драних чоботях — дарма: ось і відпочине, і онучі просушить. О, ба! Спереді у темряві блиснув вогник (видно, в халупці світло засвітилося). Хороше!
І враз ніби спіткнувся на якійсь думці. Аж нахмурив брови й щелепи зціпив. Та й то всилу-силу переступив. І як лишилась уже позаду, не міг іще й тоді, щоб не оглянутись на неї. А так, отоді в шелюгах, якби не наспіли були… Аж не віриться, що це було. Та й усе життя отоді в Обухівці — не віриться, що це була дійсність, а не привиділось у важкому маячному сні. І то в ньому, в химерному світі примар — він, Давид, тіпався, як у лихоманці, белькотав посмаглими губами й бився, зі стогоном, щоб прокинутися — прорватися в дійсність. А його… назад на аркані.
Це ж саме отут наздогнали були отоді. Ой гади ж, били як. А потім, як худобину, взяли на налигач, а другий край Тягнирядно кинув петлю коневі на шию і — гайда. Оце згадав Давид — аж загорілися роз'ятрені спогадом ноги, розбиті, в крові: тягли ж на аркані по мерзлому грудді. Ще дякувати коневі, що не розніс кісток: як не поганяв його Тягнирядно, а він що зірветься, та й стане, очі косить назад, хропе й цапує. Поки-то вершник зірве його знов, а Давид і одсапне тим часом. Проте як в село вже дістались, всилу-силу волочив ноги. Та й не ноги були то: в цілих чоботях виходив з дому, а то вже самі халяви теліпалися на ногах, а ступні голі — саме шмаття м'яса. І отак просто до сільради.
А потім — льох у райміліції, допити й шелюги… Якби не наспіли були отоді, уже б ніколи з отого сну й не прокинувся. І як-то вони нагодилися саме тоді. Теплими пальцями торкнулася до повік і одкрила їх. І на зоряному тлі побачив Давид її, Зіньчине, змучене й зраділе обличчя. Оце і усе, чим спалахнув йому новий світ після довгого забуття і знову погас. Потім отямився аж у ковалевій халупці. І вона, Зінька, таки біля нього. Розповіла, як одбили його; на руках пронесли хлопці до хутірця, а там Савка підводу в тітки дістав і оце в двір уже світанком привезли нишком. “Тут не страшно вже”,— потішала. А сама і в хаті не сиділа. Уже потім призналася, що сама боялася дуже і вартувала надворі весь день — чи не принесе їх і сюди лиха година, щоб же хоч побачити здалеку та щоб чи в льох, чи на горищі Давида заховати. Але їх не було. А вночі приїхали кіньми Гордій Чумак із Півненком (Ілько загадав). Розповідали, що на селі такий переполох — і начміліції приїхав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не догадались. Мерщій ухопили Давида на підводу й на станцію. (Поїзд опівночі).
Е-ех, і не згадувати. Точка. Оце йде, а попереду — нове життя… Іменно, Давиде: нове життя!
Аж скинув шапку і йшов отак простоволосий. Отак і в хату поріг переступив — шапка в руках, та й — “здорові були”.
Що вже раді були йому всі — не знали, де посадити, з чого почати розпитувати та з чого про свої новини розповідати. Степан був дома. (Ще в лікарню Зінька писала, повернувся він з Червоної Армії). Був дома й дядько Клим,— уся “ганівська громада” була в зборі, хоч і засідання робити. “Який там перший пункт у нас?” — веселий старий коваль. “Та який — он хоч і з того почати (дядько Клим) — дерево ж возимо”. Писав Яким і в лікарню про це. Ну, і так взагалі — не те життя тепер — радянське життя. Вибори ж оце щойно закінчились: Гордій Чумак головою, і в члени сільради провели все своїх людей. Ось і Степан у членах тепер. Ці життя налагодять. Та й у районі ж — і голова райвику другий, і секретар райпарткому інший, а Миронова і з партії викинули. Ну, і дома у старих усе гаразд — Зінька оце була якось на слободі. “Христю просватали”,— прохопилася Зінька та й зчервоніла враз: “Кому що, а тобі сватання”. І від продподатку звільнили, нібито накладено неправильно було. Тато вже знати, яка була правильність. І спитав дядько Клим, що за них чути. Давид розповів, що перед від'їздом заходив до прокурора — розслідування закінчено вже, а це на неділю через тиждень — саме в Щербанівці ярмарок — і суд їм буде: виїде сесія губ-суду в Щербанівку. Он-бо як! Оце так новина. Задиркали чоловіки цигарковим папером, закадили. “Ну, та й цур їм, не проти ночі їх згадувати,— сплюнув коваль,— є, й окрім них, об чім поговорити”.