І таки було об чім.
І за вечерею, і повечерявши,— обсівшись біля припічка, щоб курити в піч, гомоніли допізна чоловіки про се, про те. Уже й ковалиха та Климова жінка з дітьми полягали на полу. Сама Зінька не вкладалася спати: усе сподівалась, що, може ж таки, влучить часинку, щоб крадькома хоч торкнутись до нього. Та й втратила надію. Аж засмутилася й губенята трошки надула. Ще хоч таки трохи зігнала злість на всіх: прогнала від припічка (чи їм місця в хаті кращого немає?) — соломи їй треба. Постелила потім чоловікам долі всім покотом, головами до лави, тоді й собі кинула ряднину та подущину на лаву й лягла. Але не спала, ждала все. І вже пізно за північ (проспівав півень), як погасили світло та полягали чоловіки і саме скраю Давид,— довго трималась, та й ні-таки,— тихо-тихо крадучись у темряві, щоб не шерхнути, опустила руку з лави й — наткнулась на його простягнуту руку. Хап — і вплелися пальцями одна в одну. Потім і поснули обоє отак — рук не розмикаючи.
А на ранок Давид підвівся, ледве розвиднілось, і зразу ж зібрався йти. Не пускали. Ковалиха ніби щось почула матернім серцем, припадала до нього, як до сина: “Та й поснідав би, чим натщесерце йти, а чи, мо, боїться об'їсти?” — “А, таке! — лише рукою махнув Давид, посміхаючись.— Не об тім річ: доки підмерзло оце, йти буде легше”. Та й попрощався. Зінька й собі накинула свитку на плечі — провела за поріг, а потім, непомітно отак, і через двір аж за сад. Може б, і далі, та Давид сам винуватий. Пригорнув її до себе, заглянув щасливий у вічі їй та й не то в жарт, не то насправді: “А може б, ти, Зіню, й не верталася?” Дівчина зашарілась та так і прикипіла до нього. А враз одкинулась і розвела руки: “Отак, боса, в опорках?” Давид занепокоївся: “Та чи ти, дівчино, з розумом? Біжи, біжи, прямо на піч”. І сам геть рушив. Потім, оглянувшись, побачив, що й вона стоїть,— крикнув, іще й насварився на неї рукою.
В Обухівку Давид прийшов зарані — саме школярі сходились до школи. Село вже жило. Дружно курились димарі хат, рипіли журавлі біля криниць, ревла худоба по дворах, і в морозному повітрі лунко, чулися людські голоси. А крізь усе, як удари здорового рівного пульсу, паровий млин у березі. Мелемо,— значить.
Повз Матюшин двір як проходив — глянув з цікавістю. Порожньо на подвір'ї, понуро стоять будівлі, а хата навіть із забитими віконницями. (Хвалилась Зінька, що переїхала Матюшиха до батька на хутір). Перевів очі Давид на ворота узорні й не міг, щоб не всміхнутися: “А що — чирва масть? Еге ж, не завжди і чирва — козир!” Поминув Півненків двір. У Марії в хаті топилося.! І враз стиснулося серце — Тихона згадав. Не витримав, сердега, помер у тюрмі. Який жаль. Оце б ішов, а він би біля загороди: “Здоров, Тихоне!” — “Здрастуй”, і підійшов би до тину — друзяка. Із'їли, падлюки! І так уже до самого дому не розвіявся тихий смуток. Уже в хаті забулося трохи в радісній зустрічі. Самі жінки були дома — мати та Христя з Докійкою. “А чоловіки,— весело розповідала Христя,— один у школу пішов, а батько — до млинам.
— Від каведе ж приставлений,— додала мати поважно,— тепер же й ми, сину, люди.— Та й не втрималась стара: повіки затремтіли в неї, і сльози виступили в очах. Проте й крізь сльози не затьмарилась їхня небачено прозора синь. От ніби вперше в житті своєму побачив Давид, що в матері очі сині. Змахнула рукою сльози з вій мати і вже веселенько до сина з ласкою: мабуть же, зморився і голодний. Давид сказав, що підночував у хуторі, але лягли пізно, то голова каламутна трохи — поснідавши, хоч і задрімає на часинку. Проте не довелося: тільки-но снідати сів — Яким прибіг (почув, що вернувся).
— Го-го! — Здоровкались, сміялись, як ті малі діти. Далі Яким: “Ну, що та як, та снідай швиденько”. Не дав і поїсти хлопцеві гаразд. Аж розсердилась Мотузчиха, а Якимові сміх:
— Не хлібом єдиним жив буде чоловік, тітко Марино. Та після лікарні багацько і їсти ніззя. Гайда! — І подалися з хати.
Отак і вкрутило в себе Давида життя обухівське, з першого ж дня. Іще першого дня був ніби за гостя — роздивлявся (коли ж куди оком не кине, та й нова новина). Із сільради у КНС, у млин, у “Якимову канцелярію” (Яким і завідувач хатою-читальнею, й секретар колективу “Перемога”). Всіх обійшов, з усіма побачився, набалакався.
А вже другого дня возив ліс з іншими на виселок, порався по господарству, на громадській роботі (саме до землевпорядження готувались, з дня на день ждали в село землемірів). Ніколи гаразд і оглянутися. То й не диво, що незчувся Давид, як і підійшло число отаке: прийшла з РВК до сільради оповістка, що в неділю отакого числа в селі Щербанівці виїзна сесія губсуду буде розглядати справу “Матюшиної банди” і щоб про це якнайширше оповістити людність. Разом із цим і повістки були одержані на Давида й ще на багатьох обухівців: з'явитися за свідків у суд на тоді ж таки. Сьогодні одержано це, а завтра й неділя. І саме ж у Щербанівці ярмарок.
Чи коли й був отакий наїзд у Щербанівці, як під оцей ярмарок. Весь вигін — ярмарковище — був запруджений возами, аж ген туди за вітряки. Обухівці як приїхали, то вже гаразд ніде було й стати. Насилу пробилися на цей край. Але й сюди аж під самі тини розлився ярмарок і навіть у вулицю вихлюпнулися вози. Далебі, хоч і собі у вулиці ставати. Та Яким заперечив: мовляв, чи ж кращих місць не заслужили, що будемо в проході тулитись. Він сплигнув з воза і зник у натовпі, а невдовзі повернувся “з розвідки” удвох із Степаном ковалевим. Знайшов місце.
Біля пошти звернули на руїни колишнього маєтку й поміж пеньками та купами цегли добралися до гамазею. Отут за гамазеєм у затишку й отаборилися.
Повипрягали коні, пов'язали до возів. З возів позлазили жінки, заметляли спідницями, обтрушуючись,— як гуси на березі з води. Всі по-святковому повбирані ради такого дня, рум'яні на морозі. Од воза неподалеку дядько Клим упізнав обухівців — підійшов із хуторянами сюди. І Зінька де не взялася — вже з дівчатами, до чоловіків тільки “здрастуйте!” кинула, а Давида черкнула гострим поглядом. Тим часом Степан розповідав, що вчора ще прибув у Щербанівку, і суд весь сповна, і заарештованих пригнали. А оце щойно з сельбуду,— не починалося ще: на вісім годин призначено.
— Підождемо,— казав дядько Гордій,— більше ждали. У затишку від вітру під гамазеєм посідали, стали закурювати. Жінки зібрались на ярмарок піти поки що, уже й знялися були, та раптом півнівська молодиця скрикнула здивовано — і до дівчат:
—Дівчата, он диви!
Всі оглянулися і так стояли здивовано очима на натовп. Щось, видко, трапилось. Люди, що досі гуртами стояли собі біля возів, заметушились; дехто виліз на віз, і всі дивилися ген у той бік на будинок райміліції. Підвелись і обухівці. А моторна Христя Мотузчина аж на віз зіп'ялась і враз гукнула схвильовано:
— Та гляньте ж бо. Ведуть!
Всі так і кинулися. Хто на пеньок, на купу цегли, на колесо чи на полудрабок виліз — і всі туди очима через голови натовпу. Справді — повели. З двору райміліції через подвір'я поміж рядами возів тихо посувалась оточена сторожею юрба в'язнів. Таки не дуже близько, гаразд і не розпізнати кожного. Двоє в шинелях — видно, Сахновський та рудий міліціонер. Тягнирядна знати — од усіх на цілу голову вищий; і, либонь, по кудлатій шапці Матюху пізнати, а інших і ніяк. Але, видко, всі там до одного. Он скільки їх. Як на звірів, товпиться народ обабіч дороги, зразу ж услід за юрбою микаючись у похід. І так валом валили з нею до сельбуду.
Цілий день тривав суд. І весь день біля сельбуду товкотнеча, а на ґанку і в дверях — пробка. Так увесь день надвірні двері в залу й не зачинялись. А на ґанку як рій повис шапкою,— люди, кому не вдалося пробратись усередину. Хоч слово, може, якесь упаде-таки й сюди через поріг.