Бур’ян – Андрій Головко

Може, бредуть це гуртом до сельбуду з піснею. Огні. Людей уже повно. Дзвіночок голосненько продзеленчав, а за завісою молодь у гримі, хапаються, метушаться. А в коридорі курять цигарки селяни, спльовують і, може, говорять про них, що привели оце в район тих, що в Обухівці кооператив обібрали. Хтось, може, скаже: “Убив би отакого на місці” — і сплюне.

Двері ще рипнули. На ґанку затупали чобітьми, стогнав хтось. Потім засув у арештантській грюкнув, і знов усе затихло. Чув кроки до льоху. Забряжчав ключем, і по сопінню пізнав — рудий.

— Виходь!

Ах, яке ж синє й зоряне небо! І запах цегли — руїн, жовтого листу — аж у голову хмелем. Підвівся Давид, жадібно хлипнув раз, удруге на повні груди. А рудий узяв ззаду за зв'язані руки і повів у флігель.

В канцелярії вже горіло світло.

За письмовим столом, застеленим вишневим сукном, сидів начміліції, простоволосий і в самому френчі розстебненому. На столі лежав наган, стояв письмовий прибор, аркуші паперу розкидано по столу. Обіч, під грубою, в кріслі сидів Тягнирядно в шапці й у чумарці: курив цигарку й крізь сивий димок пильно дивився на Давида.

— Розв'яжіть руки! — сказав начміліції. Рудий довго возився біля рук — не міг ніяк розв'язати, бо руки набрякли й вірьовки глибоко врізалися в тіло.

Тягнирядно мовчки з-за халяви витяг фінку й перерізав вірьовки. Давид аж зітхнув і здвигнувся — так знов заболіли руки й плечі, за день занімілі. Начміліції запросив сісти на стільці навпроти нього й курити — підсунув навіть пачку цигарок. Давид сів, а курити не взяв, хоч дуже хотілось. Начміліції трохи підсунув до себе наган і мовчки довго дивився на арештованого…

Потів узяв ручку, мокнув у чорнильницю й почав питати й записувати: ім'я, літа, соцстан, партійну належність. Давид сухо відповідав. А як сказав, що партійний, начміліції ледве помітно усміхнувся і сказав, що з документів цього не видно.

— Де ваш партквиток?

Давид сказав де.

— А я ж при чім тут? — ворухнув він бровами, начебто з жалем. І бачив Давид — написав у графі — “ні”. Потім іще щось писав недовго. І раптом поклав ручку й затягся цигаркою.

— От що,— по паузі казав,— громадянин Мотузко. Ми з вами не діти, чоловік ви — не дурак, а люди це всі свої. В хованки гратись нам немає чого.

Це пише він акт дізнання з приводу крадіжки з кооперативу. Ну, він не буде з ним, як з Карпенком та Кожушним, волинити. То од тих треба йому, щоб “призналися”. На цьому слові він одверто зробив наголос і цинічно всміхнувся. Бо їм у дорогу треба в далеку, а діло слідчому передати треба. А його, Мотузчине, діло днів через кілька все 'дно буде припинене. Він знов всміхнувся, але якось криво.

— Так що підпишіть, товаришу, оцього акта — і на тому точка. А в нас є інша тема для балачок, цікавіша за цю.

Він з цим подав аркуша Давидові і ручку кинув по столу до нього. Давид прочитав — під усіма тими відомостями про нього стояло стисло нерівним почерком написане: “В справі пограбування кооперативу зізнання дати відмовляюсь”. Дописав Давид: “Нічого не знаю” — й підпис. Начміліції те прочитав.

— Даремно це. Чи “відмовляюсь”, чи “нічого не знаю” — різниці нема! А як ті два скажуть, що всі втрьох були, то вже кому ж повірять?

І він недбало одкинув аркуш на стіл.

От про що вони будуть балакати. Тільки нехай не дивиться на нього Мотузка отак, мов перед ним гад який сидить. Навпаки: у нього ще настрій якийсь чудний сьогодні. І буде одвертий до дрібниць. Що ж їм — уперше бачаться і востаннє. То все, і кооператив — звичайно, темне діло, щоб відвести очі. Але про це ж умовились вони, що — точка. Мова про інше: по-перше, хай буде відомо Мотузці, що всі його дописи до “Голосу праці”, за винятком першого, у нього в кишені.

— Да, да,— не вірите? У першім писав про Матюшин мордобій та про наймичку, що то в клуні хотів… А в другім — про Кушніренкового листа. Вгадав?

Давид аж одкинувся на стільці й пильно глянув на начміліції. А той зробив паузу й знову заговорив:

— Так от про цей лист. Де він? Оддай! Він раптом аж перехилився на стіл і заговорив нащось пошепки:

— Все одно, і я скажу в очі та й ти сам знаєш, що тебе ми хоч так, хоч так, а вб'ємо. Бо питання стоїть: або ти, або я.

Очі загорілись і стали великі та круглі, тонкі ніздрі нервово тремтіли, і верхня губа засмикалась, а з-під неї — зуби білим разком.

— А оддаси — в цю ніч і розстріляю. Сам, куди. скажеш. За одним пострілом, не дам і тріпнутися.

Він, схвильований, закурив і одкинувся в кріслі. Давид сказав:

— Листа я не оддам. Мене ж обшукували. Немає в мене.

— Ти комусь дав його. Скажи!

— Ні.

— Брешеш!

У двері постукав хтось тричі. На голос Сахновського — “зайди” — увійшов чорнявий міліціонер і поклав на стіл два червоненьких квитки. Начміліпії спитав, чи не починається ще.

— Ні, ще тільки гриміруються. Не було ще й дзвінків,— сказав міліціонер і вийшов. Сахновський повагом поклав у гаманець квитки і, ховаючи в кишеню, дивився довго на Мотузку,

— Хороший ти парняга, як подивлюсь я на тебе! І комуніст, по тобі бачу, з тебе не як наші оці сволочі: Матюха тощо. Але нащо було тобі?.. Проти життя не попреш, як не попливеш проти води. І от — уже захлинаєшся ж.— Знов очі блиснули: — Де лист?

Давид не дивився на нього.

Сказав:

— Немає листа.

Тоді начміліції хитнув головою, і вмить Тягнирядно та рудий міліціонер зірвалися з місць і швидко знов скрутили Мотузці руки за спиною і зв'язали. Сахновський, застібаючи френч, холодно пускав слова:

— Сю піч ти й спробуєш першу порцію. І так усі два дні буде. Дорого це: не варт ціни такої два дні життя, та ще й у темному льоху. Ведіть його!

У льох знов пхнули — аж упав і посунувся головою вниз по сходах. Але двері хоч за ним і зачинили, та й вони були тут. Спустились до Давида. В рудого шахтьорка блимала — тьмяно освітила цегляне вогке склепіння, сиве од цвілі вгорі і мокре внизу по кутках. Ногою зіпхнув Тягнирядно Давида на холодну мокру землю й перекинув його ниць. Рудий сказав:

— Тільки ти ж, Оверку, дивись. Хоч і в земвідділ йому дорога, а лікар все 'дно буде оглядати: щоб не дуже синяків було.

— Повчи, повчи!

Тягнирядно докурив цигарку, кинув і поплював у руки. Тоді одною ногою став на спину Давидові, потім і другою й гуцнув, немов спробував, чи витримає.

— О, цей ще витримає! Геройський парняга,— немов аж із жалем поділився він з рудим.

За цим він узяв руки зв'язані Давидові й потяг догори, надавивши одною ногою на плечі. Стиха, дужче. Давид ахнув і застогнав. Попустив Тягнирядно.

— Ну що ж, Давиде, оце ж так до світу будемо. Доки не пропадеш. І рудий озвався:

— Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, і хвилини не мучитимемо! В кого письмо?

Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю і ніяк не підвести. Почули лише: “Гади!”

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: