Іноді зсередини на свіже повітря вилазив упрілий, в розстебнутім кожусі, котрийсь із слабогрудих, що вже неї міг сидіти більш у духоті. Тільки зі східців, як уже обступлять його, розпитуючи, і вже хоч би й хотів вирватися — дарма. Аж поки новий хтось вилізе ще. Тоді самі покинуть, як перечитану газету, і хапають свіже, дальше число.
Отак біля сельбуду. Але й на ярмарку сьогодні весь день тільки й балачок було, що про суд. Потім, коли й день уже стемнів, засвітилося по хатах світло, поскладали ятки,— уже й роз'їздитися б (дехто таки й від'їздив, але більшість і не рушали), там-там поміж возами на ярмарковищі стали займатися вогнища (гаразд, що кладовище поблизу з хрестами). Видко, поклали собі діждати кінця хоч би й усю ніч.
А суд таки й затягся: лише опівночі закінчився розгляд справи, потім цілих п'ять годин тривала судова нарада. І всю ніч не спала Щербанівка, не гасили світла, на майдані палахкотіли вогнища і тихим гомоном бродив табір, як запущена дріжджами опара.
І ось нагло вже на світанку знову знявся гамір біля сельбуду. Кидались люди з хат, од огнищ на майдані, але до сельбуду не протовпитись — натовп отакий. І в клекоті голосів годі щось уторопати. До розстрілу трьох, а кого ж саме? А інших же як? І чого ще ждуть, не розходяться?
У бокові двері, що хід за сцену, раптом вихватились двоє охоронників — розступись, і пробили в натовпі прохід на вулицю до підвід, що стояли напоготові. Потім слідом за ними вивели трьох. Найпередніший Сахновський — дуже блідий, з темними плямами очей і ніби безротий (отак зціплені губи), але йшов незвичайно рівно, ніби нічого не помічаючи навколо. Услід за ним ішов Матюха — пониклий і згорблений у своїй кудлатій шапці; він непевно якось ступав ногами, наче не просто собі йшов, а намагаючись обов'язково попадати ногами в протоптані сліди Сахновського. Іззаду Тягнирядно — незграбний і якийсь потворний: ідучи в проході, він то підморгував дурнувато не знати кому в натовпі, то роблено байдуже спльовував крізь зуби, а врешті спинився, уперся, як віл, і мусили вести до підводи силою, а він бився в руках і хрипло рикав огидну лайку. Порозсаджували на підводах їх, на кожну сіло по двоє вартових, і рушили.
Невдовзі вивели й інших засуджених: Огир Данило, Кушніренко, Гниденки обидва — Яків та Пилип, рудий міліціонер, Книшенко, Губар Хома та Векла-самогонщиця.
Одну тільки Марію Кожушну присудили на три роки умовно і з-під варти звільнили.
Цих провели в двір райміліції — пішки етапом, потім одпровадять у місто — в тюрму.
Тепер і народ повалив од сельбуду гомінкими юрбами, і за кілька хвилин весь майдан став як розритий мурашник.
Біля гамазею обухівці запрягали коні, весело перегукуючись од возів. А Гордій підганяв своїх: ну-ну, хлоп'ята. Мовляв, отакий ранок не згаяти б: підмерзло гарно, можна б і за деревом на хутір змотатися.
— Єсть, дядьку Гордію,— гукнув Яким, сплигнувши на воза. У Півненка молодиці ніяк не всядуться. А хтось уже рушив. Давид і собі підібрав віжки й сідати, а біля воза Зінька ніяк не добалакає з дівчатами; уже й Степан гукає, щоб іти.
— Сідай, Зінько,— Давид до неї.
— Не по дорозі ж,— ясно, наївно глянула дівчина на нього.
— Ой, по дорозі,— примружив очі Давид і всміхнувся! тепло, любовно. Зінька схвильовано задихала, обличчя в неї загорілося враз, і очі стали ясні та сині. Тільки й промовила розгублено:
— Та хоч би ж я була дома попередила!
А Давид під лікоть її, дівчата з сміхом за руки — стриб, і на возі вже дівчина. Рушили.
Доки на шлях виїхали, довелося і припиняти, і злазити та гуртом стягати з дороги вози,— попохмуривсь Гордій на возі: коли б це дома вже бути об оцій порі. Нарешті вибились-таки на дорогу. Спершу їхали тихо, але от не стерпів Давид — гукнув Якимові: гей, гей, а нехай лиш торкають! Крикнув і Яким щось — луною покотився гук уперед по дорозі. Спершу далеко десь спереду загриміло, потім ближче, ближче.
Ударив віжками по конях Давид. І зараз з усіх восьми копит рвонули коні й гаркнули колеса. Холодні скалочки мерзлої дороги, як дробом, ударили в лице, обсипали всього. І дядько Гордій — аж затулив очі рукою, всміхається в бороду. І ззаду дівчата залилися сміхом. Оглянувся й Давид — обсипало й їх. Упала кожна лицем у долоні, щось кричить Зінька — не чути нічого. Тільки бачить Давид — з-під долоні в неї сміються до нього її очі, радісні, сині. Щось крикнув до неї Давид, сам не чуючи свого голосу, і ще вдарив по конях. І вже не оглядався, не чув, не бачив нічого. А тільки й чув, як під колесами — і спереду, і ззаду, під безліччю копит і коліс, наче туго нап'ята струна, бриніла дорога в ранкову далечінь.
1926