Бур’ян – Андрій Головко

З жінок Зінька підійшла до неї й питала щось. Та невдоволено спинила мову й нервно хитнула головою на двері. На них і напис був: “Голова РВК”. Але зайти туди довго ні одна не наважувалась. Врешті пішли Зінька з півнівською молодицею. Голови не було, а секретар сказав, що він у комісії зараз по огляду будівель, і радив іти туди до нього, як діло важне. Але потім сам, вислухавши їх, теж руками розвів — нічого не поробиш, мовляв: справа це начміліції.

Жінки сумні й зовсім безнадійні вийшли в коридор. Чоловіки до них жартували: “Чи не делегація, бува, яка бабська звідки приїхала, що з клунками”. А якийсь догадався:

— Може, не делегація, а кооперація! —сказав із притиском на останньому слові.

Хто вгадав його натяк, а кому хтось сказав уже, а загомоніли всі одразу в коридорі про Обухівку. Без серця, із глумливим смішком: кооперація — це не коня з конюшні, не з комори хліб. Тоді наливаються кров'ю очі мужичі. А кооператив десь… все 'дно — не хтось обікрав, самі заправили проп'ють та розтягнуть. Хіба не один чорт! Хіба й отам…

— Либонь, і партійний один попався,— хтось у кутку не дуже голосно.

— Та не один, а всі, можна сказати, з отих розумних, балакунів. Кажуть, самосуд хотіли над ними селяни чинити, та голова й стріляв нібито, не дав.

— І дурний!

— Не можна! Відповідатиме: як же,— влада на те!

— Та повбивав би їх на місці! — аж скинув шапку один і змахнув руками.— Сьогодні кооператив, а завтра останню здохляку з конюшні виведе. А в тюрму що ж — як амністії щомісяця. А вбив — чорта з два!.. Так і оцих!

З порога Карпенчиха стара:

— Не знаєте нічого, то й не ляпали б язиками. Зінька з жінками не вийшла надвір. Ще як тільки через поріг ступила в коридор, упало, в очі на дверях:

“Партком КП(б)У”. У голові думки, мов рій: чи зайти? Як і тут ні, тоді вже нікуди. Це ж партія. Саме хтось вийшов звідти, а в двері побачила: просто на стіні Ленін і під ним за столом чоловік сидить. Вона рішуче взялась за дверну ручку і ступила в хату.

— Що тобі, дівчино? — спинив її голос, а очі той чоловік із-за стола звів од аркуша, нетерпляче чекаючи на відповідь.

Зінька не знала — що ж йому сказати, як? Хвильку мовчала схвильована і чула, як стукало серце. Той чоловік ворухнув бровами, підтяг їх на лоб і тільки хотів сказати щось, як дівчина поривне підступила до стола, стала й розпачливо заговорила, хапаючись, гублячи й не знаходячи слів:

— Товаришу, просю вас, ну, порятуйте хоч ви! Уб'ють, може, й сю ніч! У шелюгах. Ви ж —комуніст! Хіба ж ви не знаєте? Та весь народ обурений — підкинули їм! А вб'ють! Я чула! Я чула: може, й сю ніч! Ну, поможіть! — це палко й швидко, обриваючи слова й дихаючи важко, а руки в довгих рукавах свити тисла в одчаї до грудей.

Секретар одкинувся на стільці й дивився на неї оторопілий. Що вона каже? Кого вб'ють у шелюгах?

— Їх, їх! Сидять вони зараз!

Та звідки вона знає? Що за дурницю меле? І подивився на неї холодно. Дівчина змовкла і зіщулилась. Але — ну хто ж тоді? Ще крок — подалась уся постаттю, обличчям блідим і гарячими очима. Була, мабуть, страшна, бо з стільця раптом, мов крадучись, сковзнув і тихо боком виліз із-за стола, не зводячи з неї очей і насторожений. Швидко вийшов. А за мить із чоловіком вернувся.

— …Оцю дівчину. Скажеш, нехай огляне,— і хитнув чоловікові на Зіньку. Потім щось коротенько написав і теж йому дав. Зінька німо дивилась великими очима на них обох. Чоловік підійшов і взяв її за руку. А дівчина як оніміла, мов сама не своя — хоч би слово. Хлипнула тільки грудьми і як не своїми ногами пішла за чоловіком із кімнати. Тільки на вулиці вже, як побачила, що чоловік веде її до лікарні, зрозуміла все, мовчки вирвала руку і, не глянувши на нього, пішла собі.

І було так потім: сонце сідало червоно на заході; а по вигоні, як привид, блукала поза садом, сюди до гамазеїв доходила. Тоді ж ішли жінки смутні з клунками в руках — не допустили їх. Але Зінька до них не підходила. Хай ідуть. А їй тут треба. І очі, позападалі на блідому, змарнілому, як після тяжкої хвороби, обличчі, зірко дивились на руїни, на заґратоване вікно з причілка в арештантській.

А коли сутеніло, од вигону підкрадалась вона до крайнього гамазею й прилипала спиною до сірої стіни — в сірій хустці суконній домотканій, у сірій юпці. Тут не побачать. А їй усе видно — світло вже горить у канцелярії, видно буде, чи хоч чути вночі, як їх виводитимуть з арештантської, може, на допит. І вже отут не пропустить вона, як, може, вестимуть уночі в шелюги.

Власне, вона ще й сама не знала гаразд, як воно буде. Знала одне тільки: що б там не було, а треба не дати їм. А як? Голова гаряча в дівчини, і в голові такі божевільні складалися плани. Ще добре хоч Ілько дома,— покинув служити в Огиря,— а що б же вона та сама вдіяла?!

Із-за гамазеїв, у темряві, тихо шерхнуло. Дівчина кинулась і насторожилась — Ілько підійшов. І він, як вона, мовчки став, сірий, спиною до сірої стіни й мовчав. Аж не скоро сказав Зіньці — хай уже додому до них іде, а він вартуватиме. Зінька хитнула головою — ні. Але ж така була втома: другу ж ніч не спить, за ці два дні в роті й росинки не було. А йти страшно: немов Ілько або проґавить абощо. І ноги в колінах ламаються від утоми. Вона тихо опустилась на землю й головою Ількові до колін притулилася.

А ніч осіння — де їй край!

XXXI

На ранок з двору два вершники міліціонери — чорнявий і ще один, а рудого не було — вивели двох: Якима й Тихона — і погнали по дорозі, куди стовпи потягли дроти. На Мачухи, видно, а там — ніч, а завтра в місто. Давида не було з ними. І ніяк спитати було: йшли обидва посеред дороги похнюплені, а по боках — вершники. Зінька й дивилась — як-як не крикне. Ішла поруч із ними по дорозі, а вони й не глянули. Вниз у долину повилась дорога піщана. Верст за дві далі — червоніють кущі шелюгів смугою широкою на білому піску. По дорозі з базару їхали і йшли люди.

— Ні, з цими нічого не робитимуть.

Того ж дня надвечір випустили інших обухівських. Саме під вітряком стояла Зінька, як ішли додому. Перестріла — побиті всі, у синяках, і хоч втомні, а й не спинились, хтось тільки оглянувся неспокійно на руїни за гамазеями. Дядько Гордій одстав. Під вітряком стали з Зінькою, і почав він розповідати їй про все: Давида зразу ж у льох закинули, а їх укупі. Потім уже й Тихона та Якима в другу камеру перевели; що з Давидом, він не знає. В ту ніч у вікно бачив Яким, як .водили його на допит. А потім у льох аж два повело його з ліхтарем. І щось довго там були. Мучили, падлюки, мабуть.

Зінька як вирізьблена з сірого мармуру, холодна й строга. Дядько Гордій про лист згадав, що казав ото Давид по дорозі, але Зінька цього вже не чула. З Гордієвого обличчя очі її впали туди, на руїну під садом. І як пішов уже — не зна. А тільки тоді вперше кинулась, як у канцелярії вогні зайнялись — рано сьогодні. І вперше тоді відчула невимовний жах.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: