Бур’ян – Андрій Головко

У своїй кімнаті, просторій і розкішній, Сахновський пустив Зіньку й зачинив двері в канцелярію. Горіла лампа ясно на столі під зеленим абажуром, і в хаті від того все було зеленаве. Посеред хати Зінька, як привид,— в розстебненій юпці, простоволоса: хустку велику десь загубила. Стояла німа і мов скам'яніла. І як сказав Сахновський, щоб скинула чоботи та свитку,— мов і нечула, чи мов так довго до неї летів голос через хату: лише за хвильку здвигнулась і скинула чоботи й свитку. З бильця на ліжку взяв Сахновський хустку велику жовтогарячу з квітками і звелів їй накинути на плечі. Зінька й це зробила тремтячими руками і все стояла нерухома з німим і тупим поглядом в одну точку.

Сахновський сів на канапі близько стола й закурив. Крізь дим дививсь на неї й глибоко затягався цигаркою. Потім покликав:

— Підійди сюди!

Зінька стріпнулась. Впали очі на нього, з нього впали — просто проти неї велике, на всю стіну, стояло трюмо, а в ньому… аж уся здригнулась, а очей відірвати не може. Дивилася з жахом великими округленими очима, й на неї звідти дивилась — ні, і то ж вона — Зінька. І жовтогаряча хустка на плечах, а обличчя зеленаве й очі глибоко, як дві ями чорні, і темною ямою провалений ніс.

— Ну, йди ж!

Враз у віконницю знадвору — трах! — видно, цеглиною. Трах! — десь у двері на тім кінці будинку. Дівчина так і зірвалася з колін. І він уже не до неї — з кобури вихватив наган і побіг у двері через темну канцелярію в коридор. Зінька оторопіла на мить. За серцем, що в грудях закалатало чи на сполох, чи радістю, не чула нічого.

Нараз отямилась, і перше, що в голову їй,— лампу — дмух. Темно в хаті. Зінька, як кішка, нечутне, боса, навшпиньках вибігла з хати, через канцелярію і вже в коридорчик, а на дверях — він. На ґанок не виходив, стояв на порозі — видно, боявся. І з порога кричав у ніч:

— Буду стріляти!

Знадвору нічого не чути. А на ґанок не йде, простяг руку до дверей уже, щоб зачинити, як раптом Зінька ззаду з усієї сили кинулась і з криком нестямним у спину руками вдарила,— аж упав на ґанок. І вона з ґанку впала звисока,— аж в очах їй зірки, але за мить, як підрізала косою перепілка, зірвалася й нерівне зигзагом побігла через подвір'я та бур'ян…

Хтось — чула — гнався, кричав хтось. Уже й на вигоні вона, а ззаду тупіт чобіт і крик. Зінька бігла, що було сили, аж у вухах вітер свистів. А далі сили не стало. До вітряка до першого саме добігла. Дихання їй забило і вона не впала — обіперлась об вітряк. Іззаду ще тупіт у темряві, мов бігло двоє. Враз стихло, потім свист тихий. Зінька тоді скрикнула й знов зірвалася. Але вже бігла й оглядалась, і кричала в одчаї назад:

— Ой швидше!

Хлопці догнали її вже за вітряками. Не спинялись ні на хвилинку. На бігу хлопцям сказала, що повели. Думала — хоч вони побігли.

А хлопці не бачили, її все ждали та вже з Савкою одчаялись та цеглинням стали… Що він робив з нею? Зінька нічого. Тільки ще швидше бігла й трошки шкандибала.

І все ж до шелюгів їх не догнали. У шелюгах ще дужче бігли — уже захекані й гарячі як огонь. Враз Зіньку за руку Ілько схватив і сам спинився, і Савка. Дівчина притаїла подих і стала — слух і зір. Та по дорозі нічого в темряві не чути й не видно. Раптом обіч, уже в шелюгах, блиснуло, мов хтось кинув цигарку, і голос глухо в темряві:

— Стій отут!

Скрикнула Зінька, Ілько згарячу пальнув із обріза — сам не знав, чи туди, чи вгору. А з шелюгів у ту мить, мов дуплетом, із двох гвинтівок — бах! бах!

Чорна ніч. Ще перед самим обличчям у Зіньки вже на бігу — пихнуло полум'я обріза й оглушило її. Бігла, падаючи, прориваючи кущі, і кричала щось у нестямі. Не чула — чи бігли за нею хлопці. Чула ще постріли — два, десь далі — бах! бах! Спіткнулась і бігла знов, очима розпанаханими у темряві жадібно шукаючи, поміж кущами. І за одним кущем враз,— аж одкинулась, потім зойкнула й шарпнулась до нього. На сірому піску між шелюгами, розкинувши руки, лежав нерухомий, чорний, хрестом.

Перед ним і впала на коліна як підрізана. Руками сплеснула й зойкнула в ніч. А враз похитнулась і з стогоном непритомна впала до нього на пісок.

Ніч одгукнулась ще двома пострілами, але далеко десь у березі,— бах! бах! Потім уронила зорю — велику пекучу сльозу — і заніміла в печалі…

XXXII

…І прийшла зима, й минула — аж напровесні Давид Мотузка вертався з міста в Обухівку.

Поїзд прибув на станцію зарані — опівдні, але по розгаслій дорозі йти було важко; версту по версті місив ногами Давид, на кожному кроці провалюючись у талому снігу; ішов; ішов — уже й сонце сідало, а він ще тільки доходив до колишньої Ганівської економії. До слободи ще лишалося верст із десять. Проте хоч пізно, а був би таки дома сьогодні — ще донесли б ноги, та, отже, лише виткнулась із-за саду ковалева халупка, така радість пройняла парубка — одразу відчув, що далі вже не піде. Далебі, немає чого поспішати. Та ще поночі по такій дорозі. Та ще… це ж і вона, що вже скучила, мабуть. Згадав, як писала в останньому листі: либонь, відколи довідалась, що незабаром вийде з лікарні, та відтоді щодня як очей не видивить. Увечері аж за греблю, буває, вийде — чи не бовваніє по дорозі з станції. “Стою, стою під вербами буває, а тебе, любий, нема та й нема”,— писала.

Аж прискорив ходу Давид. Недалеко вже. Навіть уже чути бруньковий дух од верб понад ставом. Гін яких двоє залишилось, а тоді звернути з шляху, перейти греблю і в хату отак — рип: “А здрастуйте лишень вам, люди добрі”. Він навіть руку звів до голови і ніби хотів зняти шапку, та тільки збив на потилицю і зітхнув глибоко на всі груди.

Да, хороша-таки штука життя. Отак іти по грузькій весняній дорозі — обвіяний молодим духом нестерпним талого снігу, та землі, та вербових бруньок. Хороше! А що плутає ноги втома та чавкає в драних чоботях — дарма: ось і відпочине, і онучі просушить. О, ба! Спереді у темряві блиснув вогник (видно, в халупці світло засвітилося). Хороше!

І враз ніби спіткнувся на якійсь думці. Аж нахмурив брови й щелепи зціпив. Та й то всилу-силу переступив. І як лишилась уже позаду, не міг іще й тоді, щоб не оглянутись на неї. А так, отоді в шелюгах, якби не наспіли були… Аж не віриться, що це було. Та й усе життя отоді в Обухівці — не віриться, що це була дійсність, а не привиділось у важкому маячному сні. І то в ньому, в химерному світі примар — він, Давид, тіпався, як у лихоманці, белькотав посмаглими губами й бився, зі стогоном, щоб прокинутися — прорватися в дійсність. А його… назад на аркані.

Це ж саме отут наздогнали були отоді. Ой гади ж, били як. А потім, як худобину, взяли на налигач, а другий край Тягнирядно кинув петлю коневі на шию і — гайда. Оце згадав Давид — аж загорілися роз'ятрені спогадом ноги, розбиті, в крові: тягли ж на аркані по мерзлому грудді. Ще дякувати коневі, що не розніс кісток: як не поганяв його Тягнирядно, а він що зірветься, та й стане, очі косить назад, хропе й цапує. Поки-то вершник зірве його знов, а Давид і одсапне тим часом. Проте як в село вже дістались, всилу-силу волочив ноги. Та й не ноги були то: в цілих чоботях виходив з дому, а то вже самі халяви теліпалися на ногах, а ступні голі — саме шмаття м'яса. І отак просто до сільради.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: