Бур’ян – Андрій Головко

А потім — льох у райміліції, допити й шелюги… Якби не наспіли були отоді, уже б ніколи з отого сну й не прокинувся. І як-то вони нагодилися саме тоді. Теплими пальцями торкнулася до повік і одкрила їх. І на зоряному тлі побачив Давид її, Зіньчине, змучене й зраділе обличчя. Оце і усе, чим спалахнув йому новий світ після довгого забуття і знову погас. Потім отямився аж у ковалевій халупці. І вона, Зінька, таки біля нього. Розповіла, як одбили його; на руках пронесли хлопці до хутірця, а там Савка підводу в тітки дістав і оце в двір уже світанком привезли нишком. “Тут не страшно вже”,— потішала. А сама і в хаті не сиділа. Уже потім призналася, що сама боялася дуже і вартувала надворі весь день — чи не принесе їх і сюди лиха година, щоб же хоч побачити здалеку та щоб чи в льох, чи на горищі Давида заховати. Але їх не було. А вночі приїхали кіньми Гордій Чумак із Півненком (Ілько загадав). Розповідали, що на селі такий переполох — і начміліції приїхав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не догадались. Мерщій ухопили Давида на підводу й на станцію. (Поїзд опівночі).

Е-ех, і не згадувати. Точка. Оце йде, а попереду — нове життя… Іменно, Давиде: нове життя!

Аж скинув шапку і йшов отак простоволосий. Отак і в хату поріг переступив — шапка в руках, та й — “здорові були”.

Що вже раді були йому всі — не знали, де посадити, з чого почати розпитувати та з чого про свої новини розповідати. Степан був дома. (Ще в лікарню Зінька писала, повернувся він з Червоної Армії). Був дома й дядько Клим,— уся “ганівська громада” була в зборі, хоч і засідання робити. “Який там перший пункт у нас?” — веселий старий коваль. “Та який — он хоч і з того почати (дядько Клим) — дерево ж возимо”. Писав Яким і в лікарню про це. Ну, і так взагалі — не те життя тепер — радянське життя. Вибори ж оце щойно закінчились: Гордій Чумак головою, і в члени сільради провели все своїх людей. Ось і Степан у членах тепер. Ці життя налагодять. Та й у районі ж — і голова райвику другий, і секретар райпарткому інший, а Миронова і з партії викинули. Ну, і дома у старих усе гаразд — Зінька оце була якось на слободі. “Христю просватали”,— прохопилася Зінька та й зчервоніла враз: “Кому що, а тобі сватання”. І від продподатку звільнили, нібито накладено неправильно було. Тато вже знати, яка була правильність. І спитав дядько Клим, що за них чути. Давид розповів, що перед від'їздом заходив до прокурора — розслідування закінчено вже, а це на неділю через тиждень — саме в Щербанівці ярмарок — і суд їм буде: виїде сесія губ-суду в Щербанівку. Он-бо як! Оце так новина. Задиркали чоловіки цигарковим папером, закадили. “Ну, та й цур їм, не проти ночі їх згадувати,— сплюнув коваль,— є, й окрім них, об чім поговорити”.

І таки було об чім.

І за вечерею, і повечерявши,— обсівшись біля припічка, щоб курити в піч, гомоніли допізна чоловіки про се, про те. Уже й ковалиха та Климова жінка з дітьми полягали на полу. Сама Зінька не вкладалася спати: усе сподівалась, що, може ж таки, влучить часинку, щоб крадькома хоч торкнутись до нього. Та й втратила надію. Аж засмутилася й губенята трошки надула. Ще хоч таки трохи зігнала злість на всіх: прогнала від припічка (чи їм місця в хаті кращого немає?) — соломи їй треба. Постелила потім чоловікам долі всім покотом, головами до лави, тоді й собі кинула ряднину та подущину на лаву й лягла. Але не спала, ждала все. І вже пізно за північ (проспівав півень), як погасили світло та полягали чоловіки і саме скраю Давид,— довго трималась, та й ні-таки,— тихо-тихо крадучись у темряві, щоб не шерхнути, опустила руку з лави й — наткнулась на його простягнуту руку. Хап — і вплелися пальцями одна в одну. Потім і поснули обоє отак — рук не розмикаючи.

А на ранок Давид підвівся, ледве розвиднілось, і зразу ж зібрався йти. Не пускали. Ковалиха ніби щось почула матернім серцем, припадала до нього, як до сина: “Та й поснідав би, чим натщесерце йти, а чи, мо, боїться об'їсти?” — “А, таке! — лише рукою махнув Давид, посміхаючись.— Не об тім річ: доки підмерзло оце, йти буде легше”. Та й попрощався. Зінька й собі накинула свитку на плечі — провела за поріг, а потім, непомітно отак, і через двір аж за сад. Може б, і далі, та Давид сам винуватий. Пригорнув її до себе, заглянув щасливий у вічі їй та й не то в жарт, не то насправді: “А може б, ти, Зіню, й не верталася?” Дівчина зашарілась та так і прикипіла до нього. А враз одкинулась і розвела руки: “Отак, боса, в опорках?” Давид занепокоївся: “Та чи ти, дівчино, з розумом? Біжи, біжи, прямо на піч”. І сам геть рушив. Потім, оглянувшись, побачив, що й вона стоїть,— крикнув, іще й насварився на неї рукою.

В Обухівку Давид прийшов зарані — саме школярі сходились до школи. Село вже жило. Дружно курились димарі хат, рипіли журавлі біля криниць, ревла худоба по дворах, і в морозному повітрі лунко, чулися людські голоси. А крізь усе, як удари здорового рівного пульсу, паровий млин у березі. Мелемо,— значить.

Повз Матюшин двір як проходив — глянув з цікавістю. Порожньо на подвір'ї, понуро стоять будівлі, а хата навіть із забитими віконницями. (Хвалилась Зінька, що переїхала Матюшиха до батька на хутір). Перевів очі Давид на ворота узорні й не міг, щоб не всміхнутися: “А що — чирва масть? Еге ж, не завжди і чирва — козир!” Поминув Півненків двір. У Марії в хаті топилося.! І враз стиснулося серце — Тихона згадав. Не витримав, сердега, помер у тюрмі. Який жаль. Оце б ішов, а він би біля загороди: “Здоров, Тихоне!” — “Здрастуй”, і підійшов би до тину — друзяка. Із'їли, падлюки! І так уже до самого дому не розвіявся тихий смуток. Уже в хаті забулося трохи в радісній зустрічі. Самі жінки були дома — мати та Христя з Докійкою. “А чоловіки,— весело розповідала Христя,— один у школу пішов, а батько — до млинам.

— Від каведе ж приставлений,— додала мати поважно,— тепер же й ми, сину, люди.— Та й не втрималась стара: повіки затремтіли в неї, і сльози виступили в очах. Проте й крізь сльози не затьмарилась їхня небачено прозора синь. От ніби вперше в житті своєму побачив Давид, що в матері очі сині. Змахнула рукою сльози з вій мати і вже веселенько до сина з ласкою: мабуть же, зморився і голодний. Давид сказав, що підночував у хуторі, але лягли пізно, то голова каламутна трохи — поснідавши, хоч і задрімає на часинку. Проте не довелося: тільки-но снідати сів — Яким прибіг (почув, що вернувся).

— Го-го! — Здоровкались, сміялись, як ті малі діти. Далі Яким: “Ну, що та як, та снідай швиденько”. Не дав і поїсти хлопцеві гаразд. Аж розсердилась Мотузчиха, а Якимові сміх:

— Не хлібом єдиним жив буде чоловік, тітко Марино. Та після лікарні багацько і їсти ніззя. Гайда! — І подалися з хати.

Отак і вкрутило в себе Давида життя обухівське, з першого ж дня. Іще першого дня був ніби за гостя — роздивлявся (коли ж куди оком не кине, та й нова новина). Із сільради у КНС, у млин, у “Якимову канцелярію” (Яким і завідувач хатою-читальнею, й секретар колективу “Перемога”). Всіх обійшов, з усіма побачився, набалакався.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: