Бур’ян – Андрій Головко

А вже другого дня возив ліс з іншими на виселок, порався по господарству, на громадській роботі (саме до землевпорядження готувались, з дня на день ждали в село землемірів). Ніколи гаразд і оглянутися. То й не диво, що незчувся Давид, як і підійшло число отаке: прийшла з РВК до сільради оповістка, що в неділю отакого числа в селі Щербанівці виїзна сесія губсуду буде розглядати справу “Матюшиної банди” і щоб про це якнайширше оповістити людність. Разом із цим і повістки були одержані на Давида й ще на багатьох обухівців: з'явитися за свідків у суд на тоді ж таки. Сьогодні одержано це, а завтра й неділя. І саме ж у Щербанівці ярмарок.

Чи коли й був отакий наїзд у Щербанівці, як під оцей ярмарок. Весь вигін — ярмарковище — був запруджений возами, аж ген туди за вітряки. Обухівці як приїхали, то вже гаразд ніде було й стати. Насилу пробилися на цей край. Але й сюди аж під самі тини розлився ярмарок і навіть у вулицю вихлюпнулися вози. Далебі, хоч і собі у вулиці ставати. Та Яким заперечив: мовляв, чи ж кращих місць не заслужили, що будемо в проході тулитись. Він сплигнув з воза і зник у натовпі, а невдовзі повернувся “з розвідки” удвох із Степаном ковалевим. Знайшов місце.

Біля пошти звернули на руїни колишнього маєтку й поміж пеньками та купами цегли добралися до гамазею. Отут за гамазеєм у затишку й отаборилися.

Повипрягали коні, пов'язали до возів. З возів позлазили жінки, заметляли спідницями, обтрушуючись,— як гуси на березі з води. Всі по-святковому повбирані ради такого дня, рум'яні на морозі. Од воза неподалеку дядько Клим упізнав обухівців — підійшов із хуторянами сюди. І Зінька де не взялася — вже з дівчатами, до чоловіків тільки “здрастуйте!” кинула, а Давида черкнула гострим поглядом. Тим часом Степан розповідав, що вчора ще прибув у Щербанівку, і суд весь сповна, і заарештованих пригнали. А оце щойно з сельбуду,— не починалося ще: на вісім годин призначено.

— Підождемо,— казав дядько Гордій,— більше ждали. У затишку від вітру під гамазеєм посідали, стали закурювати. Жінки зібрались на ярмарок піти поки що, уже й знялися були, та раптом півнівська молодиця скрикнула здивовано — і до дівчат:

—Дівчата, он диви!

Всі оглянулися і так стояли здивовано очима на натовп. Щось, видко, трапилось. Люди, що досі гуртами стояли собі біля возів, заметушились; дехто виліз на віз, і всі дивилися ген у той бік на будинок райміліції. Підвелись і обухівці. А моторна Христя Мотузчина аж на віз зіп'ялась і враз гукнула схвильовано:

— Та гляньте ж бо. Ведуть!

Всі так і кинулися. Хто на пеньок, на купу цегли, на колесо чи на полудрабок виліз — і всі туди очима через голови натовпу. Справді — повели. З двору райміліції через подвір'я поміж рядами возів тихо посувалась оточена сторожею юрба в'язнів. Таки не дуже близько, гаразд і не розпізнати кожного. Двоє в шинелях — видно, Сахновський та рудий міліціонер. Тягнирядна знати — од усіх на цілу голову вищий; і, либонь, по кудлатій шапці Матюху пізнати, а інших і ніяк. Але, видко, всі там до одного. Он скільки їх. Як на звірів, товпиться народ обабіч дороги, зразу ж услід за юрбою микаючись у похід. І так валом валили з нею до сельбуду.

Цілий день тривав суд. І весь день біля сельбуду товкотнеча, а на ґанку і в дверях — пробка. Так увесь день надвірні двері в залу й не зачинялись. А на ґанку як рій повис шапкою,— люди, кому не вдалося пробратись усередину. Хоч слово, може, якесь упаде-таки й сюди через поріг.

Іноді зсередини на свіже повітря вилазив упрілий, в розстебнутім кожусі, котрийсь із слабогрудих, що вже неї міг сидіти більш у духоті. Тільки зі східців, як уже обступлять його, розпитуючи, і вже хоч би й хотів вирватися — дарма. Аж поки новий хтось вилізе ще. Тоді самі покинуть, як перечитану газету, і хапають свіже, дальше число.

Отак біля сельбуду. Але й на ярмарку сьогодні весь день тільки й балачок було, що про суд. Потім, коли й день уже стемнів, засвітилося по хатах світло, поскладали ятки,— уже й роз'їздитися б (дехто таки й від'їздив, але більшість і не рушали), там-там поміж возами на ярмарковищі стали займатися вогнища (гаразд, що кладовище поблизу з хрестами). Видко, поклали собі діждати кінця хоч би й усю ніч.

А суд таки й затягся: лише опівночі закінчився розгляд справи, потім цілих п'ять годин тривала судова нарада. І всю ніч не спала Щербанівка, не гасили світла, на майдані палахкотіли вогнища і тихим гомоном бродив табір, як запущена дріжджами опара.

І ось нагло вже на світанку знову знявся гамір біля сельбуду. Кидались люди з хат, од огнищ на майдані, але до сельбуду не протовпитись — натовп отакий. І в клекоті голосів годі щось уторопати. До розстрілу трьох, а кого ж саме? А інших же як? І чого ще ждуть, не розходяться?

У бокові двері, що хід за сцену, раптом вихватились двоє охоронників — розступись, і пробили в натовпі прохід на вулицю до підвід, що стояли напоготові. Потім слідом за ними вивели трьох. Найпередніший Сахновський — дуже блідий, з темними плямами очей і ніби безротий (отак зціплені губи), але йшов незвичайно рівно, ніби нічого не помічаючи навколо. Услід за ним ішов Матюха — пониклий і згорблений у своїй кудлатій шапці; він непевно якось ступав ногами, наче не просто собі йшов, а намагаючись обов'язково попадати ногами в протоптані сліди Сахновського. Іззаду Тягнирядно — незграбний і якийсь потворний: ідучи в проході, він то підморгував дурнувато не знати кому в натовпі, то роблено байдуже спльовував крізь зуби, а врешті спинився, уперся, як віл, і мусили вести до підводи силою, а він бився в руках і хрипло рикав огидну лайку. Порозсаджували на підводах їх, на кожну сіло по двоє вартових, і рушили.

Невдовзі вивели й інших засуджених: Огир Данило, Кушніренко, Гниденки обидва — Яків та Пилип, рудий міліціонер, Книшенко, Губар Хома та Векла-самогонщиця.

Одну тільки Марію Кожушну присудили на три роки умовно і з-під варти звільнили.

Цих провели в двір райміліції — пішки етапом, потім одпровадять у місто — в тюрму.

Тепер і народ повалив од сельбуду гомінкими юрбами, і за кілька хвилин весь майдан став як розритий мурашник.

Біля гамазею обухівці запрягали коні, весело перегукуючись од возів. А Гордій підганяв своїх: ну-ну, хлоп'ята. Мовляв, отакий ранок не згаяти б: підмерзло гарно, можна б і за деревом на хутір змотатися.

— Єсть, дядьку Гордію,— гукнув Яким, сплигнувши на воза. У Півненка молодиці ніяк не всядуться. А хтось уже рушив. Давид і собі підібрав віжки й сідати, а біля воза Зінька ніяк не добалакає з дівчатами; уже й Степан гукає, щоб іти.

— Сідай, Зінько,— Давид до неї.

— Не по дорозі ж,— ясно, наївно глянула дівчина на нього.

— Ой, по дорозі,— примружив очі Давид і всміхнувся! тепло, любовно. Зінька схвильовано задихала, обличчя в неї загорілося враз, і очі стали ясні та сині. Тільки й промовила розгублено:

— Та хоч би ж я була дома попередила!

А Давид під лікоть її, дівчата з сміхом за руки — стриб, і на возі вже дівчина. Рушили.

Доки на шлях виїхали, довелося і припиняти, і злазити та гуртом стягати з дороги вози,— попохмуривсь Гордій на возі: коли б це дома вже бути об оцій порі. Нарешті вибились-таки на дорогу. Спершу їхали тихо, але от не стерпів Давид — гукнув Якимові: гей, гей, а нехай лиш торкають! Крикнув і Яким щось — луною покотився гук уперед по дорозі. Спершу далеко десь спереду загриміло, потім ближче, ближче.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: