Бур’ян – Андрій Головко

— Та їм…

Він поправив наритники на сірій, тоді зайшов під повітку. Привітався зблизька, ще й “боже поможи” сказав з усміхом.

— Е, “боже”! Ти ось якби хоч жменю стіпав,— Зінька йому весело.

— А ось покурю.

Ілько сів на ступі близько біля Зіньчиної терниці, витяг з кишені куриво й почав цигарку крутити. Та не аби ж яку, а з книжечки “Прогресу”, з лавочної махорки. Хотіла Зінька щось у жарт — та змовчала. Спитала замість того, чи в старих у її не був оце коли — оре ж там, а в хуторі воли напуває. Був у старих. Старі живуть: батько з Серьожкою в кузні, мати пряде. А її, Зіньки, дививсь-дививсь, аж мусив спитати, а батько: “Пішла строку добувати”. Дядько Клим хмурні: жаліють, що дома саме не було їх — нізащо, каже, не пустив би був. Пробі: “хочете дівчину занапастити”.

Змовк. Трахкотіли терниці, сипалась костриця на землю, і на Ілька летіли легенькі біленькі трісочки. Він ще затягся цигаркою, а потім рукою за руку дівчину, тихо:

— А це добре, що ти тут.

Зінька глянула, не розуміючи, на парубка. Тоді він знов пошепки:

— Завтра у вас тут, мабуть, цікаві збори будуть. Так ти того… може, почуєш що. Прислухайся. Вроді як за спостережний пункт будеш у мене.

Зінька аж головою йому до голови.

— А хіба що?

— Та… нічого. Тіпай собі, он бачиш — четверо вух.

— Не почують.

Трр-ах… так-так… трр-ах… так-так… І Ониська, і баба Середиха. Притихла баба. Витіпувала жменю, а до них:

— І що то — молоді: шу-шу, шу-шу.

— А що б же нам іще? — Ілько обізвався весело.— Наговорились, як чого доброго наїлись. Та хіба ж ви дасте? Тіпайте собі.

І як затрахкотіли знов обидві терниці, прихилились обоє, Зінька й він, до битки і заговорили пошепки, скоса дивлячись на тіпальниць.

— От що: з тюрми од Кушніренка письмо получено. Діло, брат, таке одкривається.

— А як ти…

— Тсс!..

…На оранці вчора став він закурювати. Одірвав на цигарку, скрутив, лежить, попихкує. А любить він — от що не є, що курить,—хоч газета стара, хоч слов'янське, все одно читає. Отак і це — взяв і чита. Коли ж — лист. “Любезний Данюшо,—- це Огиренкові, що то був у банді в Христового,— страдаю в допрі за решоткою, а ви на волі і ніяк за мене не стараєтесь. Та передай і Корнюші — адже він власть, хай старається, бо хіба не вкупі й фінагента, й коні… хіба ж не брав паю? А то як пропадать мені одному, пришию всіх до діла, і Сахновського за учотні карточки…” Ще там було понаписувано, а кінець на цигарку саме одірвав, якраз де його прізвище було підписане.

І зараз Ілько жалів. А Зінька:

— Хіба не видно, кому пише й хто: Данюша, Корнюша.

— Та вже ж. І саме перед тим за день жінка Кушнірейкова приходила на хутір, як з міста приїхала. Щось там балакала з Данюшею й листа ж ото, видно, передала. А він — чи, може, з кишені як випало? Оце вже сьогодні, як їхати зібралися, кинувся він та таку паніку зчинив — усе догори дном перекинув, а листа нема. Питає в мене — чи не знаходив листочка отакого. Ні, кажу. “Ну, якщо знайдеш, не кури (ще й усміхнувся, мовби так — байдуже, а я бачу!),— папір товстий курити, мовляв, а потрібний”. Добре, кажу, що мені, раз він товстий.

Засміявся Ілько:

— Дав на “Прогрес” семигривеника.

— Тим же ти й куриш куповане…

— А ти ж думала.

Він затягся востаннє цигаркою — аж зашкварчав недокурок у губах — і кинув. Потім із ступи підвівся й до дівчини пальцем, застерігаючи:

— Тільки ж ти гляди. Це не шуточне діло: узнають, що в мене той лист,— уб'ють, гади, і не писну. Щоб ні душа не знала.

— Ну от! Що ж я, маленька? — і задумалась Зінька. А потім тіпати почала. Ілька гукнули з ґанку. Він виткнувся з-під повітки й до Зіньки ще раз:

— Гляди ж мені!

Пішов він. З крильця Огириха щось йому наказувала довго, потім щось передала і звеліла їхати. А через хвильку сидів на фургоні вже й рушив із двору. Зінька побігла ворота відчиняти.

Як проїздив — “прощай?” — до дівчини і підморгнув хитрувато. Вона мовчки хитнула головою й тихо зачинила за ним ворота узорні — чирвою.

VI

Десь за селом, на гонах далеких, гасло сонце. Вилізли тіні з садків, з-під стріх, із-за повіток. Поповзли попідтинню вулицями, затьмарили село легенькою млою. Лише на димарях та на вершках дерев ще промінь останній. За річкою погасав ліс осінній жовтавий, догоряло верховіття червонясте. Догоріло і згасло. На дзвіниці бовконув дзвін до вечерні, ще… Мов хто випускав по одному жовтих птахів, і летіли вони один по одному понад хатами на ліс. І там десь, може, збивались у ключі. Понад хатами ж із степу летіло гайвороння в ліс на ночівлю. З шумом мостилось по дубах. А з гущавини вийшли тіні на узлісся, як табун чорних волів, і лягли вздовж берега понад річкою.

На цім боці, близько мосту, важко дихав паровий млин. Біля нього як ярмарок — возів, возів. А біля ярем воли ремиґають. Біля шарабанів — коні в хомутах. Сновигають люди, стоять купами, сидять під млином на мішках, гуторять. Це все черги ждуть. На піддашші біля комори — вага. І біля неї купа людей, мішки. Руденький, моторний дідок пише квитки й ваги доглядає. А темно — летять селянські фунти мірчука в артільську комору. Тільки потилицю сердега який почухає.

Вісім-п'ятнадцять, клац. Знімай мішки,— пише квиток Гнида старий: вісім-п'ятнадцять,— вираховує,— тридцять п'ять фунтів мірчука виходить,— став гирку — три, а сам на вагах підганяє — п'ять — треба. Ну, воно трохи більше, на фунт який там, що там той фунт? — Давай, хто там іще є!

Давид Мотузка поклав два мішки на вагу й дивиться. Ні, фунт у фунт, “як в аптеці”,—знає Гнида, в кого можна: ще й за мішки сам нагадав і скинув шість фунтів, А до Давида лисицею:

— Значить, свіженького, Давиде, змелемо?

Зняв мішки той.

— Вже ж не торішнє. Скільки там з мене?

— Двадцять чотири фунти,— і ні слова більше не сказав Гнида, лише подумав: “Сурйозний чоловік, по розговору знати. Ну, та ти для нас, можна сказать, без последствія”.

Давид одсипав мірчук. Поміг потім Тихонові зважити його мішки (це ж із ним і приїхав сюди). Повно в млині.

— Це хіба ген туди на ніч молоти випаде:

— Да.

Тихін пішов до воза — хай Петрик із конякою собі їде додому, Давид підійшов до ящика, подивився, як меле. А збоку з мішків дядько Охтиз покликав:

— Іди закуримо лишень, Давиде.

Давид підійшов і поздоровкався. Закурили дядькового кріпаку.

— Ну що ж? Як дома, Давиде?

— Та придивляюсь поки що.

— Обмолотився вже?

— Учора добили.

Знадвору тоді, з-за дверей, де на мішках ціла юрба дядьків, Гордіїв голос, що з Давидом по-сусідському живе, твердо сказав:

— Ні, різний народ і в комуністах…. (Давид прислухається). Є, звичайно, більш з отих, ще штани з торбинками носять, аліхве, чи як їх…

— Щоб кишені не оддимались! — хтось засміявся.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: