Бур’ян – Андрій Головко

Давид тоді:

— Не признаються ж, бо знаємо, об чім. А хай, мовляв, тоді покажемо, як треба буде, може, це й рік мине. А до того часу забудеться, чи хліб як золото був, чи згорів наполовину.

— А таке! Шум.

— Та що ж це таке робиться? Грабують народ серед білого дня!

— Тсс!..—хтось іззаду. І стихло. Бо від комори у млин Матюха з Гнидою йшли. А в тиші голос Давидів, чи бачив Матюху, чи не бачив:

— Отож і треба нам— сход буде завтра — та й запитати, хай лишень нам скажуть, як там із приговором справа, і про хліб, та й акт хай прочитають. А то ми тільки по закутках шушукаємось, а толку з цього ніякого. Як Гниди та Матюхи хотять, так і крутять. Теж хоч і Гниду взяти— старателя знайшли: у всіх трьох у тини впирається земля, та ще ж і земля! Аж кричать усі три, сердешні: “Землеустрою!”

Затягся цигаркою, блиснули на мить з-під брів темні очі, а губи в усмішці невеселій.

— Все в нас не так, як у людей. Радянська влада — оце ж і вона, думаємо, на Матюху дивлячись. Але це— хто далі Щербанівки світу не бачив, а хто бачив — то: не радянська влада це. Темне, глухе та каламутне село Обухівка, а в ній, як щуки, Гниди, Огирі та Матюхи…

Тиша. І нагло з-за спини басище:

— Ану, розступись!

Натовп колихнувся, дорогу дав Матюсі в коло. У шапці кудлатій, у руках ціпок сукуватий, у руку завтовшки. До Давида в темряву підступився.

— Це хто?

На мішках блиснув огник, обличчя Давидові освітив. Тихо, а твердо:

— Це я.

Мить Матюха стояв нерухомий. Очі гостро встромилися в Давида. А раптом приснули, і гаркнув у натовп:

— Роз-зійдись! Ви молоти чи на мітинг зібралися?— Ціпок звів.— Роз-зійдись мені січас!..

Одхлинув натовп — хто між вози, хто в млин. На мішках лише Давид сидів із Гордієм. Та стояв обіч Тихін Кожушний. Рукою груди здавив і закашлявся. Давид кинув цигарку, підвівся на ноги. А Матюха тоді ціпок у ліву руку взяв, а правою парубка об руку і крізь зуби:

— Ану, товаришу, ходім.

Одвів набік. У млі двома силуетами чорніли довго. Щось говорили гаряче — по рухах знати.

Потім далі у млу пішли,— аж на піску од річки тьмяно пляміли.

У млині якось змовкли всі. Лише ґорґотів камінь, сновигали люди в білому борошняному пилу. А з-за стіни паровик зморено чмихав.

Через хвилин десять, може, більше, зайшов і Давид у млин. Був трохи блідий. Слідом за ним Матюха всунувся в двері. Цей — пика з-під кудлатої шапки, мов здоровенний баклажан червоний. Він пройшовся поміж селян, зірко спідлоба роздивляючись. І на кого падав погляд його, той в'янув, очі впускав і заклопотано чи за кисетом ліз у кишеню, чи щось біля мішка — от зав’язка немов саме розв'язалася. Сказав мірошникові щось Матюха. Потім у дірку, що в стіні пробита до паровика, вийшов. Давида Тихін стрів питанням в очах… Ще й пожурив:

— Казав же — бережись. Бач, і наскочив. Тепер напасті не обберешся.

— Дарма! Все 'дно сьогодні чи коли, а нам треба було з ним балакати: знати ж повинен кожен із нас, з ким він діло матиме. Ну, от і побалакали “по душах”. Що там, до нашого номера далеко ще?—перевів він навмисне на інше балачку.

— Ні, ще не скоро,— і Тихін закашлявся. А кашель такий поганий у нього — глибоко з грудей. Знати, боліло йому, бо руку до грудей тиснув, і обличчя з болем. Коли прокашляв, трохи помовчав, а потім сказав:

— З ним балачка звісно яка: що не є — зараз на контрреволюцію бере. Тільки ти, Давиде, надалі не будь таким гарячим, бережись. Я ж ось зостався без печінок. Їхня робота,— він знов закашлявся, руку на груди, і лице з болем.

Давид його за плече.

— Ти бережись: грудину ту виставив. А жовтий який. Тобі, Тихоне, погано?

Той лише головою похитав: ой як погано! Давид звелів йому додому йти, а він тут і сам із мливом управиться. Коняку згодом хай пришле з ким-небудь.

— Хіба Марію пришлю,— сказав Тихін. І так йому погано. Він одкотив комір і тихо пішов із млина.

З недригайлівців саме останній домелював, почали мішки на вози зносити, в дорогу лаштуватися. Засипав дядько Гордій за ними, а Давидові це аж через чотири номери,—хіба через годину впаде. Вийшов надвір і собі.

Морозно. Із-за левад виплив місяць. Стало видніш од нього — місячно. У темряві,— то лише гомін, ньокання чулося, а тепер стало видно кобилячі голови з дугами, селян — усе в дві фарби: місячно, мла. І на землі тіні різко покладені, немов залиті тушшю. Дужче запахло кінським гноєм. І голоси в морозному пругкому повітрі соковиті:

— Іване!

— Га?

— Та рушай! Що ти там огинаєшся?!

— Та шину ось ув'язую.

— І, макуха отака! Відколи стояли — ніколи було?! Ну, закурили поки що. Тим часом Іван отосою від чийогось воза (поночі ж!) ув'язував колесо.

— Готово, хлопці!

Розійшлись до возів, рушили і валкою довгою на дорогу пісками важкими виїхали. Загуркотіли гулко мостом. А за мостом у ліс — весело цокотіли по добрій дорозі залізні ходи.

Давид пішов услід за ними до річки. А як став на мосту, з лісу так запахло листом, дубовим, жовтавим. І збудились спогади давні-давні, як уві сні.

Осінній ліс, і їх багато було в ярах, простуджених і хворих, круг огнищ… Пахло листом жовтавим…

Ні. Сьогодні він не хоче спогадів. Трохи болить голова.

У лісі далеко десь цокотіли колеса.

Перехилившись через поручні над водою, Давид виплював цигарку з огнем — блись, і погасла внизу.

І згадався Матюха одразу, там, на піску, як стояли удвох: “Мені тебе, що оцю цигарку”. Він кинув і ногою роздушив її. “Гляди мені, я контрреволюції не потерплю. Ти в мене й не писнеш!” Давид тоді йому: “Ну, ти, Матюхо, це кинь: я тобі не Тихін, що ось другий місяць печінки, тобою одбиті, кров'ю вихаркує. А щодо контрреволюції, то ми ще з тобою про це побалакаємо”. І зразу ж пішов геть од нього.

Давид звів голову, а просто в обличчя червоний місяць сміється і око хитро так мружить, немов хоче сказати: “А, покинь ти Матюху. Ну, падло, ну, завтра на сході в роботу його візьмеш. А зараз — тсс…” І сам прислухався, а на червоній круглій пиці така блаженна усмішка розлилась: дівчата співали на селі. Та як же, вражі дочки, співають! Аж замовкли собаки на селі, аж на леваді тіні встали, брались за руки й ходили поміж деревами, в місячному сяйві замарені. А ген на кручі, наді Пслом, де човен прив'язаний, прийшла, заломила руки й схилилась над водою, аж коси розплетені у воду впустила.

Давидові серце отак тільки — тук. Похмурився він. Знов — за Матюху. Та він якийсь вертлявий став, все виприсне з думки в Давида. Тільки оце притягне до себе, а він — шмиг, і знову на мосту сам стоїть Давид, а десь співають дівчата. Та такі ж молоді, рум'яні на морозі. Вервечкою йдуть по вулиці, груди глибоко дихають, і з грудей — пісня. Хіба з грудей? Все тіло співає молоде.

Ще хмурився. І згадалося — чого це? — рукою груди здавив і кашляв довго і з болем. І це — Тихін. Що він у лісі тоді, був за вола здоровіший. Та й хлопцями з ним, як ще в економії в строку були — босий на морозі, у дранті і хоч би що… Грудину ту виставив, а в лікарню, каже, якби ж повіз кожного разу масла та яєць. Мабуть, це й дома…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: