Олесь Гончар - Берег любові (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx371 Кб1479
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2767 Кб3069
Зустрічав ще когось у розпланованому посеред села скверику з декоративним ставком (теж Чередниченкове завоювання), натикані вздовж берега вербички сріблясті, як оливи, стікають віттям аж до води. Вода важка, в маслянистих плямах, засмічена лушпайками. По ставку плаває лебідь, приручений, ситий, схожий на гусака. Дітлашня з берега гукає йому: «Мишко! Мишко!» — і він реагує, пливе на голос, —  хлопчаки булками годують його з рук. Ще й тут Ягничеві млоїла душу образа, певне, без умислу завдана тими, що біля контори назвали його довгожителем, а потім глухим та німим. Образили більше навіть не словом, а своєю хамською манерою розмовляти, поводитись.

Звертаючись до людини старшої віком, не потрудились навіть підвестися — мабуть, і не догадуються, що так годиться і що це нітрохи не принизило б їх. Хто їх виховує? Видно, що ця Кураївка нічим їм не цікава, здатна навіяти лише нудьгу. Загнати їх сюди в таку спеку могла лише особиста чи службова потреба, а не порух душі. Кураївка для таких одновимірна, бачать у ній тільки те, що бачать, що доступне їхньому оку, а не серцю. А для Ягнича вона повнісінька, населена й перенаселена вся, на кожному кроці зустрічають його живі образи тих, що були, образи дитинства та молодості, для інших вони невидимі, їх нема, а перед Ягничем постають натовпами, не торкнуті часом, не піддатні літам, ходять по садках, сміються й печаляться, незникло живуть по кураївських дворах, любляться, сваряться, з глибини пам'яті подають голоси, і він їх виразно чує, і сам теж відгукується до них із цих своїх нинішніх осамотнілих літ. Повна, повна для нього Кураївка людом видимим і невидимим — від давніх у сіряках пастухів до теперішнього крутов'язого комбайнера та його так розквітлої доньки.

Блукаючи Кураївкою, Ягнич і сам незчувсь, як опинився біля дитсадка. Дзвеніло ясними дзвіночкамиголосочками звідти. Такі дзвіночки почути людині не менш приємно, як і важку оту мідну ринду на судні Повагався, потім таки набрався сміливості: дай зайду Сестра ще здалеку загледіла, підгукнула збадьорливо, заходь, заходь, не бійся, наші не б'ються!.. Дітей якраз заводили до приміщення відпочивати, це в них година сну.

— А оце, дітки, той мореплавець з «Оріона», що по всьому світу ходив під парусами!.. Схожий на морського вовка?

Зацікавлено проходили парадом мимо нього парочки тугощоких, чепурненьких дівчаток та хлопчиків, тріпотіли навчено рученятами, вітаючи сторонню людину. Ще й перед тим, мабуть, про нього було їм жартома сказано, що ось іде морський вовк, бо поглядали на незнайомця здивовано, з відкритою цікавістю, але без остраху. Зовсім не страшний цей вовк... Незабаром збезлюдніло подвір'я, зостались самі цяцьки-іграшки під навісом, розкидані різнобарвними купами, став оглядати їх: і та цяцька плаче, і ту поскубли... Кінь стоїть на коліщатках, басує червоногрудий, тільки одного коліщати-ноги нема. Дерев'яна хатка на курячих ніжках перекосилась, скоро й зовсім може розсипатись. А шкода: чепурненька, справді наче в казці.... Треба буде прихопити інструмент, прийти та навести у них лад. Лагодити цяцьки — це і йому буде як забавка в його нинішньому становищі.

— Давайте до нас, будете за старшу няньку, —  гукнула, ніби підслухавши його наміри, вихователька, сестрина напарниця, що саме пробігала подвір'ям. Мабуть, в універмаг бігала, бо під рукою пакунок і на обличчі вдоволення, щось добула. —  В нас тепер попит на дідів! — мимохідь догукнула весело. —  Скрізь, де малеча є, баби та діди нарозхват! Дефіцит на вас!

Зоставшись сам, сів у дитячу гойдалку, злегка колихнувся раз і вдруге, вус ворухнуло усміхом: оце твоя палуба, діду, твій «Оріон»... Хай як його накренює — страху тепер нема. Кличуть заходити сюди, а чому б і ні? Міг би й казочки малечі цій розказувати. Тільки — які ж? Яка з них усіх зав'язалась у пам'яті вузликом найміцнішим, найпам'ятнішим?

Поколихувався, думав, пригадував.

Міг би оцю. Який тут голод, дітки, вчинився одразу після громадянської, просто всесвітній був голод на цих берегах! Люди пухли, бур'ян та кінський квасець їли... І ось тоді клопотанням Леніна, заходами Міжнародного Червоного Хреста були тут по всьому примор'ю відкриті пункти для голодуючих дітей. Там, дітки, какаом солодким нас напували, ще й хліба по тоненькій скибочці видавали нам із вікна, що до нього декотрим було важко й дотягтись, бо серед нас були й зовсім маленькі, такі, як оце зараз ви... Видадуть, ще й накажуть: їж тут, з місця не сходячи, додому нести не можна, бо це твій пайок, він тільки для тебе... А один хлопчик, було, вип'є своє какао, а тоді зирк! — чи ніхто не дивиться, не вистежує, і тільки влучить ту мить   хліб за пазуху, та й галайда додому, бо ж там мама й сестричка малесенька в колисці... Мама від того хлопчика хліба взяти не хоче, їж, синку, сам, тобі треба здоров'я на ціле життя! Та все ж таки радіють мамині очі, ясняться, аж сяють, що синок не забув, і хоч сам не наїдений, а пайку свою приберіг, додому приніс свою крихітну частку від того Червоного Хреста... Ось така вам буде казочка, діти.

Спокій під навісом, благодать. Іграшки валяються купою. З хаосу яскравих цяцьок гумовий крокодил шкіриться, але не лякає нікого. Ластівка залітає в піддашшя, біля самої ізоляційної чашки звила гніздо, туди й сюди змигує раз у раз, —  носить.

Коли дітей вкладено, Ягнич тихцем підходить до вікна їхнього покою. Сонце розсипається на шибках промінням, дерево зелене, віддзеркалившись на склі, злегка хилитається, і ще видно на грайві скла пружечок далекого моря... В глибині приміщення, на білосніжних ліжечках, поставлених у ряд, мов у кубрику, діти сплять. Стоїть Ягнич і невідривне дивиться, як малят поволі зморює, сповиває сон. Ось заплющилось одне, позіхнуло друге, те зовсім спить, а інше крізь прижмур хитренько, зовсім несонно прозиркує: що то за дід Нептун заглядає у вікно знадвору. Світлі усмішки блукають по личках. Ще одне розплющилось оченя, потім і це, зрештою, поринає в дрімоту — сон, як мед, солодко огортає дітей.

Такі вони чисті, миті-перемиті, такі спокійні. Прозорою хвилькою, наче сонячні зайчики від води, щось перебіжить по личку, мінливе, денне, —  то малому щось привиділось уві сні, може, отой дерев'яний коник червоногрудий? Розслабило мускульця, потяглось — то воно росте. Пуп'янок, юне створіння, нема ще в нього клопотів та журби, зла та зневаги нема ні до кого, сама доброта та довірливість. Стояв би отак і стояв на сторожі. У сонних дитячих усмішках є щось від усмішок дельфінів, це він ще раніш помітив. Така ж довірливість, яснота, незахищеність і водночас щось загадкове є в цих сонних пливучих усмішках, таке, про що й ви, дорослі, ще, може, не здогадуєтесь... Єй-же-єй, саме так, зовсім по-дитячому всміхались Ягничеві під час рейсу дельфіни, коли, граючись за бортом, радісні та щасливі, вистрибували до сонця з води.

XIII

Пригамувалось токовище. Не гаркотять зерноочисні агрегати, вляглася напруга авралу, підмітають тік. Від розритих курганів пшениці (з ямами, як від метеоритів на Місяці) зосталась невелика, обметена звідусіль купа посліду — то вже фураж. З виглядом полководця ходить по току Чередниченко в своєму комісарському картузі, поглядає сюди й туди: виграно битву! Ще одну виграно, щоправда, й не без втрат (причина — стихія). В цілому все-таки є підстави голові бути вдоволеним: хоча зібрали й менше, ніж обіцяли у зобов'язаннях (причина та ж сама — стихія), але план здали повністю, здали достроково. З фуражем, на жаль, буде сутужно, худоби ж повно на фермах, ну, та якось доведеться викручуватись. Вся надія, що наступний рік буде щасливішим. Уже зараз закладаються основи того примхливого хліборобського щастя: обсіялись, вклалися в строки, тепер би дощу!..

Людей поменшало в степу. Військові, що допомагали вивозити хліб, розпрощались, поїхали; якійсь дівчині, може, й тоскно стане, замлоїться душа, що вже не стирчить на солончаках біля ферми польова радіостанція серед наметів солдатського табору.

В одну ніч знялися, зникли в невідомому напрямі — ніде на токовищі не побачиш тепер тих симпатичних та скромних туркменів у панамках.

Перед відправкою забіг на хвильку до Інни той її перший пацієнт, ніяковіючи, передав пластинку:

— Тут наша пісня... Про одну «киз»... таку, як ти!

І побіг, зашарівшись до вух.

Інна теж згортає свій медпункт, збирає аптечку, впаковує свої ампули та шприци, —  рятувальній службі її нема чого на току більше робити, перебазовується в село.

Чередниченка, як і всіх, хто тут ночей не досипав, добре вимотало за жнива. Тепер, коли приспокоїлось, Сава Данилович для інтересу став на токових вагах, прикинув, скільки ж він тягне: виявилось, що втратив чимало — дванадцять кілограмів живої ваги як не було! Запевняє, нібито легше стало одразу.

Жінки, що підмітають тік, весь час поглядами підстерігають Чередниченка, щось вони мають до нього. Нарешті одна, сторчма поставивши мітлище, випросталась:

— Товарищу голова, а коли обжинки? В запитанні прохоплюється щось досить-таки в'їдливе.

Задумався голова. Почухав потилицю, ту круту, атлетичну, на яку не раз уже після гарячих жнив надівались величезні вінки з колосся, колючі кураївські лаври. Спокуслива річ — слава: одержані з минулих зажинків та дожинків ще й зараз зберігаються в Чередниченковім кабінеті на чільному місці, зберігаються для себе — на пам'ять, для приїжджих — на подив і захоплення.

— Не буде обжинків, —  нарешті каже він. —  Не той рік, Катре. У наступному хай: може, буде веселіше...

Залементували жінки. Де той наступний, до того ще можна тричі вмерти! Що це за жнива без обжинків? Може ж, кому потанцювати хочеться!

— Не до танців зараз, —  стоїть голова на своєму. —  Запал пограбував наше свято. Доживем до нового та, як вродить, за все тоді відтанцюємо.

Після цього не варто й домагатись: Чередниченка не зрушиш, Чередниченко — скеля.

Інна, перебуваючи всі ці дні на току, мимовіль приглядалась до кураївського Зевса. Хотілось юній поетесі глибше збагнути його натуру, цільну, вольовиту. І чимало відкрила для себе нового, про що раніш було в неї лиш поверхове уявлення. Не такий простий він, цей Чередниченко, як іноді зовні видається! Декотрі вбачають у ньому лиш оце найвидніше — господарник, могутній двигун, талановитий організатор, як часом кажуть на зборах про таких. Коли треба, всіх зуміє підняти, змобілізує, заохотить, а кого — то й примусить своєю невідпорною владністю. І таки не посадить господарство на мілину, виб'ється з кураївцями з найскрутнішої скрути... Знають у районі, що за Чередниченка можна бути спокійним, в усьому на нього можна покластись, йому ні до чого зайва опіка — стихія там чи не стихія. Це все так, тут щодо Чередниченка двох думок бути не може, але Інні з її вдумливою спостережливістю (якби хто сказав творчою, вона б зніяковіла) поступово відкрилось ще й інше в ньому, що вона вважала набагато істотнішим. Окрім його настійливої вимогливості, сили диявольської енергії, яку цей літній уже чоловік виявляв, було в ньому те, без чого не був би він Сава Данилович: за владним голосом, за словом твердим, часом дошкульним і навіть грубуватим дівчина помічала в ньому внутрішню природну повагу до людей, яку вона в думці назвала: антибайдужість. Хай там Зірка, хай слава, а від загалу Чередниченко себе не відокремлює, і роки, коли простим ковалем працював у колгоспній кузні, рядовим комбайнером стояв за штурвалом комбайна, Чередниченко вважає золотою порою свого життя. «Він із гущини народної, він самородок», —  так Інна це формулювала для себе.

На току її око могло не раз спостерігати, що цей громовержець, хоч і вимагає діла, та виходить це в нього якось не принизливо для підлеглого, не образить навіть підлітка своєю зверхністю? на сваволю не піде. Почувається, що за своїми тоннами та центнерами Чередниченко вміє не випускати з поля зору головного: він і крізь токову кушпелу бачить тих, кого бачити повинен і на кому, власне, все тут тримається. Дуже важливо було Інні ці речі для себе прояснити. Розуміла тепер, чому, незважаючи на всі бурі, Чередниченко так довго тримається, несхитно стоїть при кермі, чому така шана йому від людей, звідки така сила духу, впевненість, ореол... І почувається, що Чередниченків демократизм не вдаваний, не фальшивий, в натурі цього народного вожака є, сказати б, органічне відчуття самоцінності людини, —  органічне чи, може, на фронтах десь добуте, вистраждане, коли поруч падали, втрачалися найдорожчі? Помітила також, що й люди цю якість у ньому вгадують, почувають її, хай навіть інтуїтивно, щось там кинуте під гарячу руку прощають, бо важливіше для них, що в критичну хвилину Чередниченко від тебе не відвернеться, не одягне на себе панцир безчулості, хоч би в якому був настрої. Коли переступиш поріг його кабінету в конторі — одразу назустріч: ну, що там у тебе, Пелагеє? Викладай, з'ясуємо. Хоч деколи з таким звертаються, що мовби й не входить в його обов'язки, таке, від чого інший міг би цілком законно відмахнутись, переадресувати цей клопіт комусь... Адже вдаються до нього з усякою всячиною: кому довідку, кому транспорту, кому треба для хворого рідкісні ліки добути в області або влаштувати йому десь аж у столиці в професора консультацію, —  до кого? Звичайно, до голови. Завівся в новій хаті конфлікт, «кінчилися чари, почалися чвари», припекло судитись або миритись — теж до Сави Даниловича, бо кожного разу до судді ж у район не побіжиш...

Пошук на сайті: