Олесь Гончар - Берег любові (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx371 Кб1507
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2767 Кб3102
— Справді село як у пісні... Ніде такої краси не бачив... Ти, Інко, поїдь коли-небудь у ту Хлібодарівку: якихось півсотні кілометрів — це ж тепер не даль. Може, оспіваєш... Тільки їдь навесні або краще раннього літа, коли хліба красуються. Колись мене саме в таку пору туди завело... Сільце невелике, але справді на диво мальовниче, в такім вінку природи, ну куди там нашій Кураївці... Знадокола наче й під'їзду до тієї Хлібодарівки нема, звідусіль пшениці, пшениці підступають до самих вікон, колосся до самих дахів! Вийшов з машини й стою, занімів: рай. Тихий рай. Нічого зайвого, нічого суєтного, все тільки найнеобхідніше: житло людське й колос... Та ще бджола десь бринить у повітрі, в мудрій тиші його. Ну, а колосся — що не колос, то цар-колос! І вся ця затишна, біленька Хлібодарівка разом з вікнами потонула в тому колоссі, в щедрих святих хлібах. Тихо, тихо. Нікого ніде. Нива неозора в безмовності дозріва. Жайворонок у небі тюрлюкає. Не видно його, десь високо, аж біля сонця... Колосся до щоки торкається. Ах, Інко, Інко, якби я був поетом!

— Ви й так поет, —  сказала вона зі щирістю, бо промовляло до неї зараз саме людське натхнення.

— Який я, Інко, поет. Господарник я, хлібороб, та й усе. Дядько твій, оріонець— ото поет!.. Ти його послухай, коли він в ударі...

— Ви для мене обидва поети. Справжні. Некнижні, невигадані. Поети життя...

— Ну, дзенькую... —  І, всміхнувшись їй вдячливо, Чередниченко рушив до своєї пом'ятої, облізлої, якоїсь аж кістлявої «Волги».

XIV

Сидить Ягнич-вузлов'яз, «зачищає кінці», в'яже вузлом пам'яті далеке й близьке, єднає минуле з теперішнім.

У тільнику рябому покурює на східцях веранди, а перед ним посеред двору — старезна колюча груша. Залізне дерево, ніяким вітрам непіддатпє. Колючки на ній, як вухналі, рідко знайдеться який-небудь малий грушотрус, щоб зохотився між ті вухналі забратись. Колись лазили, а тепер пропав інтерес. Родить дрібненьке, терпке, і навіть те, що само додолу нападає, збирати не хочуть: у колгоспних садках солодше. А колись для твого дитинства і це була неабияка ласощ. Бо щеплену грушу дулю міг попробувати тільки на спаса, коли подзьобаний віспою татарин із Криму, бувало, заїде в Кураївку для міньби, для великої комерції:

— Відро груш — на відро пашниці!

Суне, рипить гарба вулицею, в усі двори долунює голос, закликаючи кураївських до торгу: відро — на відро!.. Діти біжать, галасують, просять батьків виміняти дуль, однак не кожен тоді міг собі дозволити таку розкіш... Різних ця груша бачила, багатьох перебула. Єдине, що від дідизни зосталось, і тим ще дорожче оріонцеві. Під грушею днями з'явилась обнова: лавка дебела, ще не фарбована, з надійним запасом міцності, щоб можна було посидіти одинцем чи в товаристві з кимось. Там, під шатром груші, і в ночі Ягничеве кочовисько. Зорі крізь листя видно. Деколи грушка, буває, впаде, по лобі лусне. А під ранок, коли зрушиться зоревий вітерець, злегка зашумить над тобою грушеве парусся...

З початком дня оріонець шукає, чим би зайнятись. Учора взяв сапку, пішов попрополювати квіти біля обеліска... Сьогодні вдома. Коли сонце підіб'ється, набігає дітвора, з усього кутка взнали дорогу сюди! І ягничівські, і всякі. Навіть від прикордонників, буває, прибіжить чорнявеньке, як циганча, —  прикордонницька вишка здавна край Кураївки стирчить, мов лелече гніздо, дивиться в море. Старшим там офіцер-азербайджанець, на кураївській оженився, і ото вже його потомок Алі-смаглючок взнав дорогу до Ягнича разом з тутешніми. Цілим юрмиськом виростають перед ґанком, почуваються вільно, всі вони з оріонцем обвиклись:

— Дядьку-капітане, а що там іще у вашому сундучку?

Винесе — в котрий уже раз — свою таємничу скарбівню, поставить біля себе на східцях й, напіввідхиливши віко, почне, мов коробейник, длубатися всередині, шукати для хлоп'ят нових див. Нема більше в сундучку райдужних нетутешніх черепашок та тугих лускуватих шишок з-під сосен-піній, адже для кураївської малечі й такі шишки дивина, —  їх лише діти медітеріанських рибалок мають змогу збирати на потрісканім теплім камінні своїх узбереж...

Цього разу оріонець покаже малечі свою розмальовану грамоту з Нептуном, із вилами, що войовничо стирчать догори над звихреними бурунами. Хлоп'ячі голівки, біляві й чорняві, що аж сонцем пахнуть, понависавши над грамотою навлобки, зачаєно розглядають візерунчате курсантське творіння, цей безцінний для оріонця манускрипт. Та ось грамота знов згорнута й захована, натомість з'являється сірий шматок парусини й на ньому наколоте щось, схоже на шприц.

— Оце, діти, найбільший мій скарб.

І, металеве, гостре, зблиснуло в руці моряка.

— Що ж то воно?

— Голка!.. Голка, щоб паруси зшивати. В мене їх тут цілий набір, і всі під нумерами... Бо для морських парусів — вони ж цупкі — голка має бути особлива, вона, бачте, тригранна, як штик! — Показує, а в руки не дає. —  І розміром як циганська, куди більша за ту, що нею мами ґудзики вам до штанів пришивають...

Тернові, та сині, та карі оченята, розблискотівшись, зацікавлено розглядають трудове знаряддя оріонця.

І вже нема, заховав.

— А що там іще в сундучку, на дні?

— Тобі й те кортить? — усміхається морський вовк.

— Кортить...

— Хай покортить. Не спіши, хлопче. Треба мати терпіння в житті. Все знатимеш, скоро постарієш... А старість — не радість, чув?

І на цьому скарбівня закривається, застібається на замочок. Навмисне, мабуть, усього одразу не показує, щоб іще й завтра прибігли... Бо тільки прибіжать — йому одразу веселішає світ.

— Дядьку-моряк, а ви бачили акулу? А літаючих рибок?

— Бачив, усього бачив...

Прихмарюється оріонець. Бо й сам він, діти, зараз, як та літаюча риба, що летить, блищить у повітрі та й лясь! — комусь під ноги на палубу. Там падають на палубу, а він ось на цей суходіл...

— А які вони, літаючі рибки? Скільки метрів вона може пролетіти?

— При попутному вітрі, буває, й метрів чотириста пролетить... Як наші горобці — низько, табунцем — тільки вжк! і пішли над водою... А вночі вони на світло злітаються. Рибалки тамтешні виходять на нічний промисел з вогнями в човнах, і тоді рибки самі на тебе летять — лови їх сачком або просто руками...

Хіба ж не цікаво? Але є ще цікавіше:

— Покажіть нам вузли в'язати.

Це він з охотою. В руках куцопалих, загрублих з'являється мотузок, плетений із капрону, —  починається дійство. І які ці руки, ці пальці дублені й товсті стають одразу верткі, вправні та вміючі, ніякої вже й загрублості в них, усе так доладно, хитро, немов у фокусника, виходить!

— Ось так робиться, діти, вузол «подвійний, гачний»... Стежать, ніхто й не дихне.

— А так, будь ласка, «рибальський штик»... І знову маніпуляція, круть-верть, готово.

— А це ось буде «калмицький вузол»... Теж хитрющо-мудрющо.

— А це — «удавка»...

«А це» та «а це», і так він міг би — на п'ятдесят різних способів!..

— Бо що таке парусне судно, діти? Це вітер і майстерність.

Хай, може, й не все малюкам зрозуміло, але ж так цікаво чути з його уст про те, як можна «вітер зловити», «вітер загубити»...

А по тому знову буде урок вузлування.

— Ось вам, хлоп'ята, ще такий спосіб... І такий... У дитячих очах іскринки захоплення: так уміти багато! А коли випадає, що й Інка при цьому стоїть, в її темно-карих теж захват: майстер-вузлов'яз, людина рідкісного умільства, він і сам перед нею неначе той вузол, що його надійно, мудрющо зв'язало саме життя.

Своїм прямим обов'язком медички Інна вважала підлікувати оріонця, оберегти його сили, будь-що заповзялася оздоровити майстра. З делікатною настійливістю намагалася з'ясувати, які в нього «симптоми», що його турбує, —  вузлов'яз відмахнувся: ніщо в нього не болить, ніщо не турбує.

— Але ж ви погано спите?

— Коли як.

Призначила йому для поліпшення сну екстракт ва леріани (extracti valenanae) у таблетках, жовті пігулки за сім копійок у пляшечці, заткнуті ватою. Днів за кілька поцікавилась наслідками. Ягнич сказав, що допомогло. І хоч на цю пляшечку вона незабаром натрапила в кутку за тахтою, пігулки так і були всі під ватою неторкані, одначе Андрон Гурійович після цього справді став краще спати.

— Якби ти йому ще золотий корінь десь добула, —  порадила мати. —  Може, через аптеку вдалось би? Колись олешківська знахарка все той корінь з рундука на базарі продавала...

— Увага людська — оце для нього золотий корінь, —  відповіла авторитетно медичка. —  Інших ліків від самотності нема.

Про роботу прибулець, здається, й думку облишив. Спершу серйозно зацікавився рибартіллю, ходив, розвідував, але повернувсь настовбурчений:

— Не для мене. Серед білого дня швендяють уже посоловілі, через порожні пляшки перечіпаються.

Не підходить йому така «рибтюлька». Може, щось інше трапиться.

— З хати не виганяємо, куди тобі спішити? — сказала сестра. —  Комбайнери мої поїхали, то хоч ти оце будеш за господаря двору... Відпочинь, сил наберись. А з тією «рибтюлькою» не зв'язуйся, бо де риба — там і шахрайство: на них, кажуть, уже й прокурор поглядає...

Дитсадок усе більше приваблює оріонця. Прийде, сяде під навісом і все розкладає біля себе довгі, рівні, ще й водичкою зволожені стебла соломи. Дітлашня, оточивши свого «адмірала», стежить за його приготуваннями. Ось вузлуваті пальці беруть золотаве стебло, обережно згинають, роблять колінце, щось вимудровують.

Цікавість розпалює малечу:

— Що ж це буде? Бриль?

Не спішить відповідати майстер. Ось коли воно вийде — побачите.

А з-під пальців поступово виникає... кораблик! Ну, хай не зовсім ще корабель, але щось на нього схоже. З'явиться згодом корпус, настеляється палуба. А з цієї ось соломинки буде, діти, перше коліно щогли... Бізань, так вона зветься...

Скаже й, відклавши роботу, спочине, задивиться в той бік, де синьо, де море. Дивиться зовсім байдуже, мовби нічого й не думає, а якби думка могла озиватися, то озвалась би до вас так: отам, діти, де синьо, колись тонули двійко дітей, таких, як ви, чи й ще менших. Нічого в житті ще не встигли побачити — весь світ затулили їм чорні бомби, що ви їх, на щастя, не бачили, не чули, як вони з гидким завиванням летять з неба просто на палубу... Оченята розчахнуті жахом, уста спотворені криком — з тим криком і відходили тодішні малята в темні глибини, куди і промінь сонця не засяга... Чи, може, хапались за мамині руки, волали про допомогу? Може, божеволіли на уламках серед безміру води?.. Які в них личка були — зараз навіть не може пригадати — вони наче розмиті морською водою... Отам, де синьо, діти, хотів би зараз бути цей ваш «адмірал»... Отам йому не страшно було б і вмерти.

І знов береться за своє. Солом'яний кораблик росте й росте, ставляться на ньому тонюсінькі щогли із соломинок, і вже напинаються на них тугі, теж солом'яні вітрильця в золотих сполохах, ніби взятих від жнив.

Малеча одразу вгадує, що це:

Пошук на сайті: