Олесь Гончар - Берег любові (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx371 Кб1479
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2767 Кб3069
— А не мала б прилягати. Де плавкість лінії, вигин борта? У справжнього судна форми пливуть, переливаються, як груди журавля, як тіло дельфіна!.. Лінійку ось таку хоч як притискай посередині, а вся вона до корпуса не пристане, кінці її хоч на волосинку, а відійдуть. Бо там форми, обтічність — як у риби чи птаха... А це? — Ягнич дивився докірливо, і в начбуда на обличчі промайнула аж ніби тінь винуватості.

— Очевидно, ви маєте рацію... Але ж судно, повторюю, не для плавби, в нього тепер інше, суто практичне призначення... В області он є «Поплавок», на південнім березі поставили «Шхуну», хай і в нас з'явиться щось у цьому дусі...

— Поняття не маю, з якого боку до неї підійти...

— Вся надія на вас, на ваш досвід. Стовідсоткової вірогідності не вимагається, але, звичайно, треба, щоб ілюзія була, щоб почувалось: це таки судно, дитя морів, а не який-небудь лабаз, не вульгарна тобі забігайлівка... Килимки всюди щоб морські, справжні, із різаного канату вузлами в'язані. Ліхтарі старовинної форми, як ті, що давнім мореплавцям ночами світили.. Меню буде тілки з морської живності, вино тільки сухе, місцеве, і ніяких міцних напоїв... Ну, а коли хто крадькома принесе та смикне зайвого з-під поли чи з-під стола, того буде зручно й за борт, у морський витверезник, —  начбуд засміявся і, підтриманий сміхом підлеглих, здається, відчув себе безтурботно, хоча весь час не випускав з кута зору Ягнича, ждав відповіді.

Ягнич стояв у роздумі, насуплений. Схоже було, що не підходить йому ця лайба і всі ці прожекти... А, видно, була ж йому перед тим видана кимось щедра атестація, звернулись як до майстра першокласного, вкрай необхідного для виконання таких робіт... Бо славетний курсантський вітрильник стояв у нього за спиною, ореолу додавав.

— То як? Щоб на посаду старшого консультанта до нас? — аж із якоюсь запобігливою шанобою в голосі запитав начбуд.

Ягничева майже сердита мовчанка була витлумачена присутніми в той спосіб, що діла, вважайте, не буде, каші з цим Чорномором не звариш... Гонористий виявився цей пришелець з морів чи просто ціну собі набиває? Скоріш за все махне рукою та й піде незасватаний.

— Всі умови створимо, не відмовляйтесь, Андроне Гурійовичу...

Одначе ні зі згодою, ні з відмовою майстер не квапився. Поцікавився у начбуда:

— Підмайстри, кажете, будуть?

— Оксене! — зраділо гукнув начбуд до одного із своїх. —  Ану покажись!

З гурту чемно, але не розгублено виступив юнак, стрункий, підтягнутий, темними вусиками примітний та густо-вишневою смагою щік.

— Він ось буде головним помічником, —  відрекомендував начальник будівництва. —  Умілець на всі руки, універсал: столяр-червонодеревець високої кваліфікації, та ще й різні штуки по дереву ріже — всяких там увічнює вепрів та ведмедів карпатських...

— Ще й бандуру сам собі зробив, —  додав із гурту Микола Іванович, інженер.

— Тільки струн поки що на ній нема, так він, щоб не гуляти, на очеретяну дудку свистить, —  пожартував товстунець виконроб у гумових чоботях. —  Усіх штукатурниць своєю сопілкою причарував.

Ягнич уважно розглядав хлопця, до зашаріння зніяковілого під обстрілом жартівливих похвал. Це важливо — кого тобі рекомендують у підмайстри. Щирий, зичливий погляд, відкрите лице чистої, нічим не заплямованої юності. І навіть вусики його не псують, як це буває в декотрих нахабкуватих розбовканців, що вечорами на приморських бульварах тиняються.

— Ну, а ти ж, —  звернувся до Оксена Ягнич, —  колинебудь хоч ногою на палубу ступав? Бував на живому судні?

— Бувати не бував, а видіти видів...

— Що «видів»?

— Коли «Оріон» ваш по обрію, десь аж під небом іде... А єден з моїх братняків на Тихоокеанському флоті служить.

Здається, чимось торкнув, умилостивив юнак Ягничеву колючу душу.

Чаша його вагань явно переважувала в цей бік.

— Що ж, коли так, то завтра й до діла, —  мовив нарешті Ягнич на знак досягнутої угоди, і начальник будівництва зітхнув полегшено.

Бачили будівельники ще того дня надвечір: уже сам, одинцем на березі стояв майстер-оріонець, збоку оглядаючи лайбу. Списана, припнута, на вічному якорі темніє... От би трохи підняти її з намитого грунту, більше повернути лицем до бурунів — одразу набула б інших обрисів... Бо яка там не е, але і в ній, спрацьованій, почувається зімкнута енергія минулих плавб, ще не вивітрене до кінця жадання просторів.

XX

Уночі линув дощ. Якраз те, що Чередниченкові й усім кураївцям треба. Ягнич зостався й ночувати на комплексі. Переказав додому Нельчиним сином, щоб не турбувались, а сам того ж вечора вже засів у вагончику із Оксеном прикидати різні варіанти реконструкції судна. Довго сиділи, радились та мудрували сяк і так, —  а коли все найневідкладніше було з'ясоване, Ягнич сказав, що тепер йому трохи розвиднилось, зможе завтра йти до начбуда на конкретну розмову. Вагончик, у якому вони сиділи, виявився досить зручним для житла: не тісно, затишно, і під ногами почувається палуба... Тут, у цій хаті на колесах, і мешкає цей молодий гуцул (ще з двома товаришами, котрі зараз десь на станції вивантажують будматеріал для комплексу). Сидить біля столу Ягнич, роззирається сюди й туди, і йому аж рябіє в очах від яскравостей: весь вагончик — як квітка з Карпат! Різні мальовки та розфарбовки на стінах, паперові рушнички із орнаментом, аплікації з дерева... У шаховці під склом грає барвами святковий гуцульський костюм (для Оксенових виступів у самодіяльності), гірський капелюх із пером, і топірець, і ота сама бандура в інкрустаціях, що її Оксен нібито власними руками зробив.

— Невже сам змайстрував? — зацікавлено запитав Ягнич, розглядаючи інструмент.

— Доводиться, бо з цим у нас теж проблема. Народні ансамблі ростуть, як гриби, а доброго інструмента шукай та шукай. Он уже й газети писали, де придбати балалайку, добру жалійку або зурну? Хлопці з застави теж просять: прийди, Оксене, допоможи полагодити нашу музику — хіба ж відмовиш? Сідаємо, разом беремось, та тільки ж не завжди маєш під рукою що-треба... Бо матеріали для цього неодмінно мають бути натуральні, музичний інструмент пластмаси не любить, усе штучне глушить, убиває в ньому звук. От і доводиться всіляко викручуватись та вишукувати...

— Діло, видно, тонке. Тут усе доводиться руками.

— Є, звичайно, фабрики інструментів, але вони за попитом не встигають, і потім у них часто ще якість не та. Багато є охочих, що самі могли б, але знову ж, де добути відповідну сировину? Спробуйте ви дістати в універмазі, скажімо, струн, яких вам треба: сьогодні нема й через місяць нема, грай хоч на волосині з кінського хвоста!.. У нас, у Карпатах, тамтешні майстри по-своєму викручуються хто як: телефонний дріт використовують, сталевий трос і той розщеплюють на струни!..

Ягничеві все це було далеке, але йому подобалось. що хлопець живе цим, —  почувається в ньому пристрасть справжнього майстра.

— А звідки це воно в тебе? — запитав Ягнич. —  Від батька, чи як?

— Батька мого бандити вбили, був головою сільради, —  посмутнів хлопець і, помовчавши, став розповідати про своє захоплення. —  Просто це, мабуть, від людей... Був маленьким, то водили в нас по селах сліпого бандуриста, приводили його деколи виступати й до нашої сільської читальні. Щоразу такого дня наряджали мене мама по-гуцу-льському й казали: «Маєш нині, Оксенцю, виводити дідуся на сцену. Виведеш, поставиш йому швиденько стілець і тоді по коліну старого торкни, він сяде». І я точно так робив. Сяде він, сивовус, і одразу ось таким розгонистим гордовитим жестом руку на струни... А після виступу, хоч і сліпий, показував нам, що й до чого: оце, каже, октава, дванадцять головних струн, а це — підструнки... Багатий, хлоп'ята, інструмент, попідростаєте, учіться й ви... І я це затямив. А коли після школи пішов на меблеву фабрику учнем у сувенірний цех, там уже вирішив: сам зроблю!.. З'явилося потім ще одне захоплення — подався з товаришем на цілинні землі... Спершу в наметах жили. Намет величезний, буран парусиною лопоче, розшарпує шатро, ось-ось зірве з землі. Посеред намету бочка підвішена, розжарена до червоного, це наше сонце, воно нас обігріва... В лице припікає, а спина мерзне... А взагалі здорово було. Скоро я вивчився на тракториста, хоча у вільний час і цього свого заняття не кидав, —  де тільки шмат деревини попадеться — стружеш, ріжеш що-небудь просто для душі. Мабуть, там би й лишивсь на цілинних, якби не обморозився. Випало якось мені взимку їхати в далекий рейс, а воно як завіяло, як зірвався буран!.. Там, у степах, це не рідкість. Трактор мій заглух, бо, як виявилось потім, літню змазку дали , а вона ж., звичайно, загусла. Треба розвести багаття, розігріти, а тут ще й сірників нема!.. Степ, ніч, снігова буря лютує, і ніде ні вогника — уявляєте?

— Чого ж, уявляю.

— Але таки, видно, маю щастя: знайшов у старій фуфайці сірники! Знайти-то знайшов, а запалити ніяк не можу — пальці покоцюбли, не гнуться... Отож і обморозивсь. Руки відтоді пухнуть, коли дуже нахолодиш... «Мотай, хлопче, на південь, під сонечко, —  сказали лікарі, коли виписували з лікарні. —  І не гайся, якщо не хочеш зостатися напівінвалідом...» Так я опинився тут. І не шкодую. А як відпустка — щораз до себе в Карпати. Отам лісу на інструменти: роби — не переробиш! Треба вам білу яворину, чи бук, чи дошку смереки — все знайдете в наших лісах!.. І кожна деревина музику в собі таїть... Недарма ж про добре дерево сказано: «Живу — мовчу, умру — співаю»... Візьміть ви карпатську смереку, —  її іноді так і звуть «резонансне дерево», смерекою нібито захоплювавсь сам Страдіваріус...

Хотів Ягнич запитати, хто такий Страдіваріус, але з Оксенових слів це одразу й так стало ясно:

— Брав, кажуть, він для своїх скрипок дерево з гірських верхів, вистояне, наспіване вітрами.. Тому й скрипки виходили з-під його руки найспівучіші в світі. Стовбур смереки, він же й сам ніби натягнута в небо струна... А ще як зашумить уночі верховіттям — о, не наслухаєшся!.. Я теж тої думки, що тільки дерево, наспіване вітром, найкраще дається до музики, здатне досягти вершин бельканто... І якщо вже до кінця відкриватися вам, Гурійовичу, то скажу: я теж хочу спробувати себе в цьому ділі... хочу зробити хоч одну скрипку із «резонансного дерева»!.. Варто спробувати, як ви гадаєте?

— Піймав не піймав, а погнатись треба.

— І я такої думки. Тільки дадуть відпустку, одразу майну в гори до своїх смерічок, привезу матеріалу, «резонансного», хай потім уже тут дозріває... Бо дерево мусить визріти: перш ніж братись, мусиш два роки його сушити під соломою. Чого-чого, а соломи в Кураївці виста ча, —  засміявся хлопець.

Засиділись до пізна, не помітили, як і час злинув. А надворі дощ, дощ, шибки сльозяться, стікають чорними патьоками...

Ягнич зібрався йти.

— Ну, куди ви оце, вуйку? — занепокоївся хлопець. —  Дощить, гримить, залишайтесь у мене: ліжка он вільні, хлопці приїдуть десь аж позавтра!..

Але Ягнич, усміхнувшись, показав йому ключ:

— Це що?

Ключ від одного з корпусів, де він, як йому було сказано, може займати «каюту» на вибір... Вручив оріонцеві ключ сам начальник будівництва, ще при цьому й зауважив жартома, що буде Ягнич першим поселенцем зразкового корпусу номер два. В інших тільки паркети настеляють, а тут уже все в основному закінчено, отже, приймайте ключ і випробовуйте якість робіт... Тож чи міг Ягнич знехтувати честю, яку йому виявлено?

Зрозумівши, що майстра не умовиш, Оксен накинув йому на плечі свій плащ, першим спустився східцями в темряву:

— Я вас навпрямець проведу.

Пошук на сайті: