Олесь Гончар - Берег любові (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx371 Кб1479
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2767 Кб3069
Шуміло неподалік море, і вся ніч рівно шуміла дощем, —  оце, подумалось Ягничеві, благодать на кураївські поля, на Чередниченкову озимину. Дощ був не холодний, під таким не страшно й промокнути. В небі, обкладенім хмарами, ще згрізна погримувало, темрява раз у раз змінювалась блакитними потужними спалахами, що на мить охоплювали собою все, нетривким потопом світла єднаючи і небо, і море, і надбережжя. Якось випало Ягничеві так, що не довелось йому чути цього літа, як воно гримить, десь розминувся його «Оріон» з Іллею-пророком, з його небесною колісницею. Інші бояться, коли гримить, а Ягничеві це — ще з дитячих літ — мов найкраща музика. Де не бував, у які грози не потрапляв, зблизька бачив електричні розряди такі, коли аж на палубу іскри сиплються із залізних снастей корабля, але ніде не чув він таких красивих громів, як у своїй Кураївці! Особливо в дитинстві, на самім світанку життя... Бувало, застане тебе в степу, добіжиш до чабанського коша, станеш і слухаєш із завмиранням серця, як виграє над тобою небесна, якась аж радісна музика, а дощ ллється та ллється на зелені поля... Чи в оті сині горобині ночі, коли, здавалось, уся світобудова гримить, і повітря виповнюється здоровою свіжістю, наснажується силою так, що й хліб, кажуть, після цього краще росте (Чередниченко запевняє, що наукою це доведено). Але й гримить не завжди однаково. Зараз, після тривалої спеки та суші, у хмарах гуркотіло якось залізно, грякало, ніби збились десь там у безладі тисячі порожніх цистерн.

Рушили в темряву розшукувати той відданий у Ягничеве володіння корпус. Ліхтарі де-не-де маячать по території, заткані скісним летючим паруссям дощу, але світло їхнє майже не сягає сюди, де Ягнич пробирається із своїм провожатим; у мокрій темряві розбагнилося все, ноги ковзаються, кудись їдуть, сунуться до глеюватих канав. Оксен обіцяв провести Ягнича «навпрямець» — удень, може, воно справді було коротше, а зараз карпатець, видно, й сам уже був не радий, що повів майстра в ці розриті нічні лабіринти. Вночі усе тут ніби змістилося, переплуталось, при спалахах блискавок навіть знайоме здавалось незнайомим, якимось аж грізним. Без кінця розриті канави, стоси цегли, шлакоблоків, лиснючі масні калюжі, в них труби валяються, поблискує гадюччя сталевих тросів... І дедалі більше багна... На будовах чомусь завжди так: коли сухо, то ще нічого, а як бризне дощ, тут і дідько ногу зламає.

— Ну й ну! Оце темінь! — весело примовляє Оксен, пробираючись попереду. —  У нас кажуть: темно, як у льоху під діжкою.

Нариті горби, канави — ніяк з-поміж них не виплутаєшся. Десь тут удень був перехід, була кинута через рів дощечка трапа, а зараз шукай її, може, навмисне хто збив.. А без неї неможливо — розривища такі, що й чемпіон не перестрибне. В одному місці, коли вони, обережно долаючи масну калюжу, наближались до переходу, перед ними з розритої канави раптом виникло щось біле, вигулькнула й, мов човник, попливло вподовж рову, похитуючись.

— Чш!.. —  притримав Ягнича гуцул. —  Ванну поцупили!

Пригледілись: справді, ванну двоє канавою несуть, одну, видно, з тих, що Ягнич їх бачив удень — під корпусом цілою купою лежали звалені в безлад. І ось знайшлись охочі дати лад. Непогано й зметиковано:

канавою-канавою і на простір, за межі території...

— Куди ж то ви розігнались, хлопці? — голосно гукнув у темряву Ягнич. —  3 персональною ванною в степ?

Хапуги присіли, разом з ношею зникли в канаві. І нічичирк, вмерли, не дишуть.

— Тільки ж від грязюки своєї, злодюги, і в ванні не відмиєтесь, —  казав далі Ягнич, даремно шукаючи в темряві переходу між купами глеюватого, розгаслого грунту. —  Ану які ви там є?..

— Чш!.. —  знов пошепки застеріг Оксен. — Не встрявайте, ну їх!..

Злодюги тим часом, кинувши ванну, уже, чути було, чкурн.ули, почавкотіли канавою врізнобіч — той на ост, той на вест: лови його тепер, впізнавай...

Аж тепер Ягнич озирнувся на Оксена.

— Не встрявати, кажеш? Оце козак з вусиками... А з вигляду ти ж наче не з полохливих...

— А таки ні, —  спокійно відповів хлопець. —  Проте я й не нариваюсь. Моє правило: смердить — обмини. Бо серед них є такі, що можуть і фінкою... То ж типи! Вони здатні людину і в карти програти.

— То що ж, потурати їм? — мовив Ягнич, рушаючи в інший бік шукати його, трясця його й зна де настеленого трапа. - Не такі вже, видно, й герої — ти ж бачив, як дременули... Зло тим і користується, що миримось, потураємо, не хочемо руки бруднити... Ні, не по-нашому це, —  додав Ягнич наставницьки. —  Коли вже до мене в підмайстри, то тут щоб без дрижаків.

— Буде враховано, вуйку. —  І хоч було це сказано напівжартом, однак почувалось, що Ягничеву заувагу хлопець намотає на вус.

Нарешті добулися до корпусу номер два. Тьмаво сіріють мокрі панелі стін, з причілка ведуть кудись угору широкі металеві сходи. Виявилось, на другий поверх. Якраз куди треба. Піднялися по них. Ягнич довго шукав навпомацки замкову щілину, нарешті заклав ключ, відімкнув двері. Повів по стіні рукою навздогад, увімкнув світло. Оце корабель! Коридор довжелезний, і обіруч — каюти, каюти... Минув одну, другу, третю... Минув і тридцяту. Двері всі однакові, одностулчаті, але він чомусь вибрав аж оці — під номером сороковим: ці навіть і не замкнуті.

Коли зайшли, Ягнич найперше оглянув низенькі, застелені, вже наготовані для шахтарів ліжка. Вибирай, яке хоч...

— Отут я й перебуду. Чим не кубрик?

Повернув гуцулові промоклу його плащину, подякував і — гуд бай, на добраніч. Зоставшись сам, Ягнич неквапом обстежив кімнату, попробував ліжко (він не любить, коли на пружинах), уважно приглянувся до вафельного рушничка, що, складений у формі трикутника, лежав на подушці.

Ніхто ще ним і не втирався, а вже сірий, запратий, неприємно й до обличчя прикласти... І це шахтареві.

Ще чути запах мастики та свіжої фарби. Не годиться. Ягнич пройшов до балконних дверей, відчинив їх навстіж: хай вітром вивіє, хай краплі небесні сиплються до твоєї каюти... Ще погуркувало, але вже віддалено, спалахів порідшало. Вимкнув світло, зморено ліг, і весь цей порожній шлакоблоковий корпус, величезний, як судно, де він, Ягнич, зараз один за всіх, поплив під ним у сни, в розлийводи снів... Так витомився за день, що одразу ж налягла дрімота. Приснились дельфінята йому: у білих ваннах нібито спали, наче в колисках, і всміхались йому зі сну...

Прокинувся Ягнич від сатанинського реготу. Десь із першого поверху крізь балкон долинав той регіт, гагакання, грубі крики якоїсь нетверезої компанії. «Відьмою б'ю!.. Горни, Віктор! Забирай своє!..» Догадавсь: у карти грають волоцюги! І такий моторошний страх, дикий, непоясненний, раптом охопив Ягнича спросоння, —  в жодному рейсі такого страху не почував! Міліції близько нема, начальство роз'їхалось, Нельчин Сашко вдома спить, Оксен — десь у вагончику... А ці, що тільки-но реготали, як чортулаки в пеклі, раптом прищухли: чи не радяться якраз? Кришка тобі, Ягничу, отак і кінці віддаси ні за цапову душу... Як ланцюгами скутий, лежав, не міг вивільнитись із цього моторошного стану, не здатен був поворухнутись, тільки, зачаївшись, гарячковите прикидав: де сховатись, у яку шпарину шаснути, якщо зараз полізуть до тебе через балкон, вломляться по твою душу, п'яні з ножами... Схопився очманілий і навшпиньках мерщій до балкона... Прихилив двері й затерп у напрузі, не дихав. З вікна першого поверху, якраз під ним. падає пасмо світла. Тьмаво біліє груддя вапна, блищить потовчене скло та звалище труб, обкипілих ізоляційною смолою... Раптом світло внизу погасло, це ще більше насторожило Ягнича. А з темряви, як живі, шкіряться зубами зігнані на ніч бульдозери, скрепери — зігнали їх після роботи й кинули до ранку... Збились чередою і, здається, аж ворушаться деякі, от-от зрушиться все те стійбище ікластих, ножастих, заскрегоче, ревне й залізним табуном полізе на Ягнича... Небо все у хмарах, і море шумить. Загорнулося в темряву, не прозирнути крізь його кромішню, ніби вічну чорноту. Загуркотіло у хмарах, і знову те гуркотіння здалося якимось залізним, —  хтось там залізні бочки перекочує, порожніми цистернами кидається в небі. Та ось вдарило звідкись снопом синього світла, що йде не від блискавки, —  прикордонницький прожектор гайнув у темряву моря. Не спить азербайджанець! Поволі веде світло прожектора, засягає ним кудись аж під обрій, патрулює, обнишпорює нічний простір.

І все починає одразу набувати реальності, повертатись на свої місця, з Ягнича поступово спадає тягар очманілості.

Підійшов, відчинив балкон навстіж, свіжістю вітру війнуло в обличчя, і це зовсім звіяло з душі очманіння, розігнало незрозумілі оці страхи, моторошне нашестя ночі. Так що ж це була за мана? Поволі Ягнич приспокоївся, але до ранку вже ока сплющити не міг. Згодом не раз йому буде ніяково навіть перед собою за дивні ці свої страхи, за несподіваний переляк, що скрутив був його ось тут, коли він — як один на судні — коротав свою першу комплексну ніч у сороковій каюті порожнього, людським духом не зігрітого, ще не обжитого корпусу.

XXI

Уранці дощу вже як і не було, небо чисте, тільки калюжі по території блищать. Упрігся Ягнич у колію буднів. Велика це річ — відчути себе знову серед людей, одним із повноправних у колективі. Хоча одразу й прикрощі почались: забуло начальство виділити обіцяну бригаду, поїхало кудись у важливіших справах, повернеться аж увечері. Щоб не згайнувати день, подався Ягнич у Кураївку уладнати деякі свої справи, є ж і в нього вони, хай, може, й не такі розмашисті, як у декого. Довелось цього разу тьопати пішки: машиною — то доки ти не засватаний.

Вдома застав саму Інну По виблисках в очах було видно — зраділа йому племінниця: що та як, для якого діла його залучено на комплекс?

Відмиркувався напівжартами, туманними недомовками, по морській лінії, мовляв, на посаду старшого радника. Настрій його помітно покращав, зникла ота внутрішня постійна пригніченість, яку не приховаєш від людей і яка найбільше, мабуть, старить людину.

— Ви одразу ніби й з лиця відмолоділи, —  сказала йому Інна, може, й правду сказала, не стане ж вона вигадувати.

Багато днів перед цим був Ягнич у тому стані, коли людина вже складається з самого болю. Усе, що думав, що згадував, за чим тужив, проходило на екрані болю, від якого, здавалось, ніколи вже не вивільнитись, носитимеш його до останнього віддиху. І саме чомусь ночами під грушею посилювався у ньому цей біль — різноликий, різноголосий. Там здушує, там крутить, там ниє тупо (на вітрильнику цього мовби й не було). Колись малим чув скарги старших, як мучить їх власне тіло ночами, і все не міг тоді чужого болю сприйняти, —  не тому, що був бездушним, а тому, що був здоровим.

І коли сам у таку фазу вступив на кураївських широтах, то вже нікому й не скаржився, чомусь думалось, що навіть такі, як Інна, хай буде тричі добра та чула в неї душа, не сприймуть твоїх переживань. Адже в юних відчування життя особливе, їм здається, що мають попереду вічність і ніяк не менш, їхні гризоти та тужби ще тільки будуть колись, наздоженуть кожного десь на калиновому мості! Чи, може, й не наздоженуть, може, справді безболісно житимуть люди прийдешні?

Приємно почути, що відмолодів. Можливо, й так, бо й сам почуває, ніби ковшем зачерпнув він звідкись нових життєвих сил. Виніс сундучок на веранду й заходився знов біля нього ворожити. Те, що було на дні й що найбільше розпалювало цікавість сусідських хлопчаків, виявилось... папушею старих облігацій.

Витяг їх, переглянув і простягнув усю папушу дівчині:

— Матері від мене передаси.

Інна, знітившись, стала відмагатись.

— Візьми, візьми, —  наполіг оріонець і додав з усмішкою: —  Ще гратимуть.

Завалялась у нього в сундучку маленька блискуча бляшка — уламок колечка, одного з тих латунних, що ними кільцюють птахів.

— Зняли з ластівки, коли вона однієї ночі розбилась на палубі, —  показав бляшанку Інні. —  Дуже мені пам'ятна та ніч.

— Розкажіть і мені.

— Уяви собі, дочко, дощ, негода, видимості ніякої — в тумані йдемо... Зустрічних остерігаємось, раз у раз гудки посилаємо в туман. І раптом щось падає на палубу, кам'яний якийсь дощ. Птахи! Виснажені, мокрі. Потрапило судно якраз у їхній переліт. Вночі вони, як дуже виснажаться, буває, купами отак падають на палубу. Іноді й розбиваються в темряві об щогли, об троси.

Пошук на сайті: