Олесь Гончар - Берег любові (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx371 Кб1507
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2767 Кб3102
І знов знепримітниться, пригорбиться осторонь, спостерігаючи за новачком з-під брови, краєм всевидющого ока.

Ті, що проводжають, усе ще не разходяться: і старші званням, і котрі без звань понависали вподовж палуби, не зводять із старого очей. А він у цей час стоїть із другом біля тумби червоного автомата, з якого можна напитися води за копійку. Довго порпаються обидва в кишенях, нарешті Ягнич знайшов потрібні монетки, націдив спершу механікові, потім наповнив і собі склянку, припав до берегової, автоматної — п'є. Склянка сліпучо блищить у руці, розтікається в промінні Ягничеве сухе горіхове обличчя. З «Оріона» йому махають, шлють останні вітання, навіть капітан, забувши про своє становище, з майже хлопчачим ентузіазмом гукає:

— «Оріон» вас не забуде!

Аж тепер Ягничеве обличчя враз розплилося-розтеклося в сонці чи то усмішкою, чи гримасою гіркоти, стриманого плачу. З відстані цього не добереш, не розрізниш, бо усмішка людська й гримаса болю, —  вони ж чимось такі близькі між собою, вони — як сестри...

Тихо й прощально Ягничів погляд обіймав судно і схвильованих на ньому людей. Оце воно — проводжання. Не бучністю, не промовами доймає тебе, не парадною вишикуваністю екіпажу... Висипали, понависали і не розходяться. Ось вона, твоя сім'я, твій «Оріон», може, ти їх бачиш востаннє. Вони схвильовані, що розлучаються з тобою, їхні почуття до болю гостро тобі передаються, і саме судно, неприбране, оголене, має зараз такий непоказний, аж ніби жалюгідний вигляд. Щоразу, коли не одягнуте у вітрила, воно меншає, а зараз було аж якесь неначе сплющене, мовби аж болить йому бути затиснутим поміж багатотоннажними океанськими велетнями. Непоказне твоє суденце притулилося до причалу, аж не віриться, що це той самий «Оріон», сокіл морів, що його на всіх широтах бачили, коли, наповнений вітром, летить серед просторів, і вітрилля його гуде, співає, огорнуте все — від носа й до корми — хмарою сяючої водяної пороші... Натомість стоїть суденце принишкле, без щогл, без парус ся, якесь ніби змучене, але для Ягнича в оцій своїй незавидності, в робочому вигляді воно мовби ще дорожче.

Бо це ж таки твій «Оріон», хоча зараз збереглись у його обрисах лише первісні форми, оті, що з корабельні, що створені для лету, що вигинаються, течуть в ідеальній плавкості, мов пружне тіло дельфіна...

Здушило Ягничеві в грудях, як від нестачі повітря. Надивляйся, брате, на свій «Оріон», бо житимеш тепер на іншій палубі, де ні вітру, ні хвилі, ні руху, ні співу парусів над тобою, де буде тобі саме вічне скніння та животіння, —  не життя, а тільки відбування життя.

Проводжають, як личить. Капітан, ставши на видноті, навіть бінокль приклав до очей, щоб краще розгледіти Ягнича, який він там є цієї миті на суші, біля зельтерської тумби... Інші, понависавши з борту, ніяк не вгамуються, останні вітання Ягничеві шлють цим однаковим в усіх портах світу рухом — помахом руки. Щемить, горить душа. Помахати б їм рукою туди, на «Оріон», але, мабуть, це вийшло б у нього незграбно, —  за довгі морські роки якось і не навчився ось так прощально махати рукою. А мусив би навчитись: життя ж бо моряка, власне, й складається із таких помахів, із зустрічей та прощань.

Вслухався напружено, хотів би дочути, що то йому гукають з «Оріона». Може, кличуть вернутись? Замполіт якісь знаки подає на мигах. Невже щось там перевирішилось в останню мить? Ні, скоріш усього просто дораджують, як йому триматися в своїх нових сухопутних рейсах.

На «Оріон» нема вороття.

Друг-механік нагадує, що пора вже йти, і вони повагом рушають від тумби, щоб незабаром зникнути за рогом розпашілого на сонці пакгаузу. Там Ягнич ще раз зупиниться в роздумі, витре зрошене потом чоло. Все. Сталося... Ось тепер можна і в Кураївку. Був зараз у ваганні, як туди краще добутись, —  сушею чи водою (можна і так, і так). Водою — ні: сьогодні цей пасажир сердивсь на море.

Через якийсь час портовий люд бачитиме, як понурений Ягнич із своїм сундучком прямуватиме до автобусної зупинки.

З автобуса зійде він у кураївськім степу, сліпнучи від сонця, озирнеться довкруг: в усі чотири сторони світу — самотність.

VIII

Першої ж ночі після прибуття Інни додому, її по тривозі підняли зі сну:

— Нещастя на току! Когось там скалічило, потовкло...

Мати стояла над нею, тримала напоготові міні-спідничку, в якій Інна прибула з медучилища.

Похапцем одягаючись, дівчина чула крізь прочинені двері, як у сусідній кімнаті прибулий з току шофер розповідає матері про аварію. Той розігнавсь на елеватор, а той з елеватора, а куряви ж хмара — йдеш, як у сліпий політ, і ось при самім виїзді з току машини зіткнулись лобами, дукнулись так, що й фари потрощило на обох...

Інні уявилось жахливе видовище покрученого металу, знівечених тіл... Озвалась до шофера, стримуючи тривогу:

— Смертельний випадок?

— Та ніби ні. Котрийсь із них, видно, в сорочці народився. Ну, та сама ось побачиш.

— Це ж треба щось прихопити? — в розгубленості озирнулась Інна до матері.

— Аптечка там є, —  сказав шофер. —  Бинти, йод — усе на місці, не вистачає тільки сестри милосердя... Ти готова?

Дівчина відкинула на спину пасмо волосся:

— Їдьмо.

З місця помчали в нічну темряву, в куряву.

Власне, це мав би бути не її клопіт. Мусила б зараз там порати потерпілих її попередниця по медпункту Варвара Пилипівна, дружина Чередниченка-голови. Ще ж вона не на пенсії (тільки збирається), Інна поки що не оформлена на її місце, у права не вступила, але на такі речі в Кураівці не зважають. Згарячу, зопалу, після вчорашніх конспектів — одразу в діло сторч головою. Бо Варвара Пилипівна, здається, своє відчергувала, цими днями сама злягла (вона давня сердечниця, був у неї позаторік навіть інфаркт міокарда). В такій ситуації хіба відмовишся? Тут міркують просто: вчили тебе на медичку, клятву Гіппократа давала, тож звикай схоплюватись серед ночі та мчись мерщій на виклик, —  і мчиться, не буде ж вона формалісткою!

З Варварою Пилипівною в Інни добрі стосунки, обидві ще раніш знали, що настане день, коли одна здаватиме, а друга прийматиме від неї медпункт, не думалось тільки, що події так підганятимуть, як оце зараз... Пилипівну останнім часом недуги та слабування дедалі частіше вкладають до ліжка, мабуть, якраз тому Чередниченко й до училища вдався з своїм клопотанням, з своєю авторитетною вимогою... Зрештою, і в саме училище Інна потрапила не без дораджувань Варвари Пилипівни та її Чередниченка, —  думали, видно, про заміну наперед.

До току відстань чимала, він тепер один у них, раніш було кілька токів (чи, як Чередниченко каже: гарманів), розкиданих по степу, по бригадах, а тепер вирішили — хай буде один, центральний. Зате обладнають його краще, забетонують, зосередять на ньому всю техніку... їдучи, щофер голосно розмірковував на цю тему, зважував плюси й мінуси. Інна слухала його навіть зацікавлено, хоча, власне, мало б це бути їй ні до чого, один тік чи десять — хіба не однаково?

Час пізній, а степ не спить, комбайни працюють, дорогами ґрунтовими туди й сюди рухаються вогні в ореолах піднятого кушпелища. Заєць, аж сріблястий у світлі фар, де взявшись, перескакав через дорогу, кажуть, це не добрий знак. До токового нещастя та ще й заєць дорогу перебіг—це ж треба!.. Однак не вертатися ж... Тік наближався яскраво освітлений, з рухливими постатями людей коло ворохів, з грізним громаддям якихось незвичних, раніше не бачених Інною споруд, мовби заводських (потім вона дізнається, що то громадяться нові, вперше до цих жнив зведені зерноочисні агрегати).

Край току лежить на брезенті потерпілий. Маленький солдатик, узбек чи туркмен, чи хто там він є. Щоліта військова частина надсилає сюди своїх хлопців допомагати на вивозці хліба, і оце він один із них. Живий лежить, ледь чутно стогне... Інна одразу присіла біля нього, взяла пульс, оглянула всього з ніг до голови, обстежила прихапцем, але уважно: серйозних травм нібито нема, обличчя, правда, розмальоване, як після бійки, на ребрах кілька синяків, —  могло бути гірше. Потовкло бідолаху, перебуває ще в напівшоковому стані, але від такого не вмирають. Кілька інших, що під час зіткнення лише ґуль наловили на лоба, відбувшись легким переляком, зараз теж тут, не полишають товариша, найбільша їхня тривога, видно, за нього, —  готові б виручити, але як? Більшість із них теж звідти, із східних республік, можливо, навіть земляки цього хлопця, вони про щось квапливо й неспокійно перемовляються між собою, певне, про товариша, а може, й про неї, про Інну, котру зустріли холодком недовіри, —  що це, мовляв, за дівчисько зелене прислали сюди, замість того щоб привезти солідного, досвідченого лікаря?

— Беріть його, та обережніше, —  звеліла Інна друзям потерпілого. —  Несіть за мною.

На час жнив тут же, на току, відкрито польовий медпункт, для нього відведено один із вагончиків, поруч із -тими, у яких ночують механізатори. Це вже Чередниченко подбав на прохання Варвари Пилипівни. Сюди ось у тимчасовий медпункт з наказу Інни й було перенесено потерпілого.

У вагончику, накинувши білий халат, дівчина відчула себе впевненіше. Прокип'ятивши шприц з довжелезною голкою (коротшої тут не знайшлося), зробила своєму першому пацієнтові протишоковий укол, дала чималу дозу валеріани для заспокоєння, знов послухала пульс і аж після цього лишила хлопця лежати на білих медпунктівських простирадлах. Хай до ранку полежить, а там буде видно. Якщо треба, відправить до лікарні, госпіталізує.

У кожному разі це добре, що вона тут, допомога її виявилась вкрай необхідною. Коли пацієнт задрімав, Інна вийшла й, присівши на східцях вагончика, стала дивитись, як трудиться тік, як дівчата та жінки, закутані хустками до очей, шугають з лопатами в руках серед ворохів пшениці, горнуть і горнуть, вантажачи очищене зерно в кузови машин. Нікого з токовичок не впізнати, декотрі в захисних окулярах від пилюки та остюків, спідниці високо попідтикувані, видно, як аж стегна зблискують. Світла на току повінь, у жнива Чередниченко електрики не жаліє, вимагає, щоб на робочих місцях людям було видно, як удень.

Незабаром з'явився й він сам, голова. Вантажною прибув, вийшов з кабіни, огрядний, ваговитий, габаритів Тараса Бульби. Став, роззирається на свої володіння, а навстріч йому вже поспішає завтоком дядько Кирило, що все робить підтюпцем, підбігцем, інакше не вміє... Мова заходить, мабуть, про аварію, бо завтоком, щось пояснюючи, раз у раз розводить руками, знизує плечима. Чистісіньким хоче бути в очах голови. Чередниченко тут — сила. Хоч і не грубіян, хоч його ніби й не бояться, проте в його присутності інші якось меншають, бригадири самі охоче виказують, що для них він авторитет. Кураївка пишається Чередниченком. Герой фронтів, командир морських десантників і герой мирних літ — дісталась йому Золота Зірка, коли ще був у МТС рядовим комбайнером. Зважають на Чередниченка і в районі.

Господарство, яке йому довелось очолити в скрутні роки, він вивів у число найпередовіших. У Кураївку їдуть за досвідом і, як людину заслужену, аворитетну, Чередниченка часто запрошують на різні наради в область і навіть у столицю, посилають на з'їзди, багато років підряд незмінно обирають членом бюро райкому партії. Крім Варвари Пилипівни, вірного стража й дорадника, всі інші, навіть керівні товариші, його трохи остерігаються, виступів Чередниченкових на районних та обласних нарадах щоразу ждуть, хто з радісним нетерпінням, а хто й з дрижаками під жижками. Особливо ж на партконференціях, коли попереду голосування.

Їнна ще змалку знає Чередниченка, не раз бував він і в їхній хаті, сидів з Інниним батьком за столом, коли з чаркою, а коли й без. Бо ж обидва комбайнери (комбайнерством своїм Чередниченко ще й досі горбідиться), а коли зійдуться двоє механізаторів, їм поговорити завжди знайдеться про що. Як би, скажімо, з тієї «Сільгосптехніки» ще щось вичавити, як би замість цього ошарпаного, зношеного СК (самохідного комбайна) та видобути досконалішого, з числа отих найновіших, що тільки-но випливають із заводських воріт... Варвара Пилипівна каже, що в її Чередниченка теж серце, не раз, буває, ночами шукає, де той валідол, доходило до тяжких приступів, одначе на людях Сава Данилович цього нічим не виявляє. Завжди повен енергії, частіше веселий, ніж хмурий, за серце якщо і вхопиться, то лише у випадках виняткових, і то тільки відвернувшись. Такого вже гарту він, цей славетний кураївський голова. Зовні глянеш — богатир, вернидуб, ніколи не скажеш, що і в нього мотор дає перебої, що і йому, життєлюбові й жартуну, знайомі страждання.

Пошук на сайті: