Яновський ніколи не піддавався самоспокусі, у літературі він не шукав манівців, він знав, що, йдучи у творчість, прирікає себе на тяжку працю. Ще замолоду він сформулював для себе робоче правило: «Я буду суворим майстром. Я не випущу тоді блукати поміж рядків зайвого слова, я не дам дивитись на будівництво моїх будівель». І, зрозуміла річ, не лише в стилістиці, у творчості письменник був суворим і вимогливим до себе, в самому житті він прагнув бути гідним тих, кого відтворював у своїх книгах, в яких читач знаходив для себе приклади людської чистоти, вимогливості до себе, високого благородства.
Письменника, особливо прозаїка, драматурга, читач оцінює передусім за тими образами, якими митець збагатив літературу, і коли ми думаємо про Яновського, то бачимо, як виходять на арену історії донецький шахтар Чубенко і комісар Данило Чабан, Половчиха, Іван і Мусій Половці, Артем і Фрунзе, Адаменко, Швед і безіменний герой революції — сільский листоноша, тобто характери, в яких ніби синтезоване народне життя, весь драматизм того буремного часу. Художня монументальність цих образів, внутрішня сила, гармонійність, скульптурна опуклість при всій ощадності засобів, якими користується митець, одразу ж привернули увагу, вся наша література раділа виходу «Вершників», появу книги вітали в Москві і в Парижі. Микола Островський побачив у героях Яновського духовних сподвижників Павла Корчагіна. Павло Тичина вже в роки війни сказав про «Вершників», що вони стали «ніби патентом на одержання зрілості прози української», хоча й до того в українській прозі було вже чимало сильних творів, чиє життя триває й досі. «Вершники» знаменували собою величезну перемогу художника, його світогляду, який побачив рушійну силу історії не в сміливцях анархістського гатунку, а в людях праці, у безстрашних бійцях революції, в образах комуністів, робітників і селян, які не щадили себе у самовідданій боротьбі за ленінське, соціалістичне оновлення світу.
В кожному з розділів «Вершників»— чи то «Шаланда в морі», «Лист у вічність» чи «Дорога армій»— читач ніби відчуває струми високої напруги, художня конденсація тут доведена до краю, кожна сторінка вражає нас густотою письма, незвичним художнім литтям фрази. «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не впізнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг». Так звучить перша фраза роману «Вершники», фраза, що вражає своєю змістовою ємкістю, динамічністю, стильовою новизною. Яновському притаманна була гоголівська живописність, щедрість барв, і водночас у нього своя неповторна інтонація, свій індивідуальний стиль, де нерідко поруч живуть висока патетика і тонкий гумор, посмішка, витончена метафора художника-інтелектуала. Барви романтичної поетики, символіка і суто реалістична деталь, химерне сплетіння фантастики і реальності, науково точного сучасного вираження і фольклорних пісенних мотивів — усе це в кращих творах Яновського виступає в органічному сплаві, в природній багатобарвності, вивіреній чуттям художника.
Все життя Яновський був запеклим противником тупої хуторянської обмеженості, самовдоволення, здорове почуття національного достоїнства, синівської гордості за свій народ в ньому було розвинене високо, в душі письменника воно органічно зливалося з прекрасним «чуттям єдиної родини». Ідейна спільність, сила світогляду ріднить Яновського з Шолоховим, Фадєєвим, Всеволодом Вишневським (з останнім письменника в'язала й міцна особиста дружба), індивідуальну ж несхожість, творчу самобутність Яновському, як і будь-якому іншому митцеві, надає яскрава національна поетика, колоритність характерів, неповторних у своїй психологічній структурі, ті соковиті барви, зображувальні засоби, стильові відтінки, завдяки яким він творив свої книги, пройняті світосприйняттям самого народу.
У літературу соціалістичного реалізму Яновський прийшов зі своїм оригінальним почерком, незвичною творчою манерою, приніс свою тональність, свої ритми і барви, і на цьому прикладі можна бачити, наскільки фальшивими є розмови буржуазних «знавців» про процеси, що ніби нівелюють наші літератури, про безликість, ніби властиву радянським митцям.
Поряд з життєвою новизною звичаї народні, пісні, історія — все було дороге Яновському, синівським поглядом вдивлявся він у минуле і майбутнє рідної землі, істинний захват відчував перед художніми надбаннями, що віками створювались народним генієм. А це віддячується, бо для того, щоб так почути музику народного слова, щоб з таким епічним розмахом змалювати могутні народні характери, образи героїв комуністичної доби, щоб таку творити натхненну сагу українських степів, треба було найперше бути небайдужим, треба було вміти любити!
Яновський вражає читача красою стилю, він писав ощадне, свято, густо. Художній густопис Яновського — це наслідок творчої самодисципліни, це школа праці на рідкість суворої, майже аскетичної, це приклад високої вимогливості майстра до себе.
Іноді Яновського зображували художником рафінованим, далеким від життя, кабінетним алхіміком слова, але це не так. У кабінеті письменника на видному місці стояв кимось подарований улюблений його фрегат під вітрилами, він, очевидно, нагадував письменникові роки юності поруч чорноморських берегів, де Яновський разом з Олександром Довженком стояв біля самих витоків зародження українського кіно. Вітер мандрів завжди приваблював Яновського, крилато вривався в його поезію і прозу, однак хвороби змалку жорстоко переслідували письменника, не раз вкладали його на операційний стіл, і свої страждання він переносив з тією ж самою рідкісною мужністю, як і оспівані ним герої.
Народне життя — це було те джерело, яке для Яновського ніколи не пересихало, до якого він щоразу припадав спрагло, благоговійно, душа його прагнула бути там, де вирувало життя. Зовсім недавно виявлено вже, власне, забутий факт: коли в 1931 році театр «Березіль» вирішив підготувати виставу на честь колективу харківського Тракторобуду (спектакль називався «Народження гіганта»), то тексти для нього написали Юрій Яновський і Мирослав Ірчан, і були це, здається, чи не перші спроби в українській літературі написати про сучасний робітничий клас.
Яновський був надзвичайно чутливий до звершень народних, близько приймав усе, чим жила країна. В роки війни, незважаючи на тяжку недугу, письменник не раз виривався з кореспондентським квитком на фронт, в діючу армію, де в окопах намагався осягнути солдатську душу, проймаючись глибинним почуттям радянського патріота. З палким темпераментом публіциста висловив Яновський це почуття у творах передвоєнних, коли з Ярославом Галаном представляв українську пресу на Нюрнберзькому процесі, де народи чинили правосуддя над фашистськими злочинцями. «Листи з Нюрнберга», що вийшли тоді з-під пера Яновського, дихають гнівом, пристрасним звинуваченням фашизму, вони зігріті любов'ю до своєї Радянської Батьківщини і гордістю за неї.
Ніколи справленій художник не задовольниться уже досягнутим, дух творчості не дозволить йому жити застійне, переспівуючи самого себе, і Яновський, будучи саме таким художником, полюбляв відповідати кореспондентам серйозним жартом:
— Найкраща книга — та, котра ще не написана…
Все життя Яновський був у пошуках, у розвитку, романтично піднесений світ юнацьких образів поступово змінювався письмом реалістично суворим, поглибленням психологізму, зростаючою увагою до подробиць життя, як це видно в романі «Мир», що розповідає про період відбудови, про важкі повоєнні будні нашого народу,— і хай не завжди художній експеримент письменника завершився повною удачею, проте й прикрі прорахунки не могли пригасити в ньому невтолимої спраги нових відкриттів.
Ну, а яким же він був у житті? Високим, сивим, стриманим… Паустовський якось сказав про нього:
«Найблагородніший з благородних, найвідданіший син народу»,— і це сказано точно.
Якщо ви, розмовляючи з тими, хто протягом багатьох років знав Яновського, спитаєте про характерні риси, притаманні йому, вам одностайно відкажуть: чесність, порядність, внутрішня мужність, моральна чистота, інтелігентність — ось що було провідним у характері його особистості.