Бригантина – Олесь Гончар

Повість про «трудних» дітей і вчителів, які працюють у спецшколі для юних правопорушників, про повсякденний педагогічний подвиг, а також про духовну красу наших сучасників – самовідданих підкорювачів «української Сахари» в пониззі Дніпра, про їх нелегкі долі і славні трудові звершення. «Бригантина» – це поетичний гімн людинолюбству, довір'ю до юного громадянина, віри в його духовний розвій. Багато залежить тут від сім'ї: до спецшколи ж бо Кульбаку і його друзів по нещастю привели якісь родинні незлагоди. Зробила свій вплив і вулиця, котра й донині становить серйозну загрозу у вихованні дітей. Кращі сторінки повісті присвячені показові праці, яка «переростає у красу».

ГОНЧАР ОЛЕСЬ

БРИГАНТИНА

I

Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю скривленою осмішкою. “Ану, що ви мені зробите?” В щілинах очей виклик, з губів не сходить посмішка, напружена й мовби далека. В усій постаті зухвальство, удавана веселість, бравада самозахисту. А під цим вдаваним вловлюється прихований біль, насторога, нервове жування чогось найгіршого. Звідки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою упередженість і цей упертий затаєний спротив?

— Так оце ти і є Порфир Кульбака?

— Там написано.

Директор уважно вдивлявся в папери.

— Школу кинув… Вдома не ночував… Де ж ти ночував?

— А де ніч застане.

— У нас треба говорити точніше: де саме?

— Уже ж весна: можна переночувати і в березі під човном… Або в клубі на горищі…

— А вдень?

По зблідлому від хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло щось світле:

— Вдень рибку ловив.

— На які ж гачки?

— По-вашому, на гаки-самодери гачив?

— А то ні?

Зухвальська посмішка вбік, і відповідь ухильна, приправлена рибальським жартом:

— Гачив, гачив — по тижню й Дніпра не бачив…

Директор уважно розглядав новачка: ще одне дитя цього розшаленілого віку. Бездоглядне дитя плавнів та шелюгів дніпровських… Зблідле стоїть, знервоване, а оченята бистрі, смішковиті — в них так і світиться інтелект, Хай нешліфований, незагнузданий, але явно ж проблискує десь у глибині очей, — такого не зарахуєш до розумово відсталих. Буйної, видно, вдачі козак… Руки в саднах, черевики розтовчені, новенька синтетична курточка на боці вже розпанахала — клапоть висить, неначе собака зубами видер… І десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягує слова, кривить рота… Стоїть недбало, поглядом нишпорить по кабінету, покрадьки перебігає по вчителях ,у передчутті психологічної дуелі. “Не боюся вас. Остригли — хай… А бити не маєте права!” Ось такого вам передають. Порушник чи, можливо, навіть досвідчений маленький браконьєр перед вами, — бувають із таких дуже запеклі… І вгадай: як воно поведеться в новім для нього осідлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам мізки своїми вибриками! Мабуть, уже вміє бути винахідливо злим і жорстоким, — наплакалась, видно, мати від нього.

— Так, так, — директор знов зазирнув у папери. — Матір кинув… Бродяжив… Затриманий у порту при спробі пробратися на океанське судно… Це до вас у Нижню Комишанку, — директор усміхнувсь, — вже океанські заходять?

Хлоп'я вловило іронію, відповіло в тон:

— Крізь очерети навряд чи проб'ються… — І потім серйозно: — Я аж у тому порту був, де морські курсанти свій парусник швартують.

— А ти чого там опинивсь?

— На кораблі дивитися — хіба не можна?

— Мабуть, і далі збиравсь мандрувати?

— Може, й збиравсь.

— Куди ж, як не секрет?

— Ну хоча б на лиман…

— А на лимані що?

— Як що? Там — життя! Право-воля! Птаство зі всього світу! Хмарами — його і на озерах, і в очеретах… Веслом махнеш — сонця не видно!

Хлоп'я враз якось змінилось, останні слова були сказані-просто з натхненням.

— А після лиману ще кудись були наміри?

— А що? Куди душа забажав… Галасвіта!

Вчителі перезирнулися між собою, і найстарша з них, повновида сива жінка, запитала:

— Це якийсь новий континент: галасвіта? Поясни, будь ласка, де він.

— А ви матір мою спитайте… Тільки що — так одразу: “А-а, галасвіта б ти пішов!”

— Галасвіта — це десь, мабуть, на місці загиблої Атлантиди, — сказав директор. — Одне слово, збився з курсу, блукаючи у своїх галасвітах… Тікав, а чого? Від кого й куди тікав?

— Я й від вас утечу.

— Зловимо, — спокійно мовив директор. — Один філософ казав: “Світ повив мене, та не спіймав”, але то був, певне, недосконалий світ… А наш такий, що одразу руку тобі на плече: ходіть-но з нами, товаришу Кульбако…

— Втечу! Втечу! Хоч і ланцюгом прикуйте!

В очах директора, де перед цим була привітність, враз похолоднішало:

— Тільки ти, будь ласка, не лементуй! І руки — з кишень, бо кишені позашиваємо. І в очі мені дивись.

Нема ще в школі таких апаратів, щоб психіку новачка наскрізь просвітлювати, тож тільки й залишається директорові давній класичний спосіб: заглядай у вічі, вловлюй та вгадуй, чим він порадує вас, цей новий прибулець. Потрапляють сюди зі шкіл, з дитячих приймальників найбешкетніші, найбуйніші, ті, що двері відчиняють ногами, зрозгінці, а руками трощать все, що тільки попадеться… Цілі колективи педагогів часом не можуть впорати такого одного… Чого-чого, а винахідливості, щоб дошкулити вчителям, цій публіці не бракує.

Яким же буде цей? Настовбурчений стоїть, вовчкуватий, ображений твоїм зауваженням. У змружених очатах зачаїлось щось хижувате, сторожать вони кожен твій вираз і рух, вивчають, прицінюються, в якусь мить то зневагу виказують майже відверту, то знову кудись тікають невловне.

Міцний підкинули горішок. Відчувається, має він свої уявлення про життя: те, що для вас погане, для нього поганим не є, кожній найдикішій своїй витівці він знайде виправдання, і сумління не мучитиме його, а ви в своїх дисертаціях можете хіба що записувати: дисгармонія поведінки… деформація характеру… підвищена агресивність…

— Познайомимось ближче. Зовуть мене Валерій Іванович, я — директор школи. А це — Ганна Остапівна Дудченко — завуч наш, заслужена вчителька республіки, — директор поглядом вказав на сиву розповнілу жінку, яка щойно допитувалась про новий континент… Зараз вона сиділа коло столу з ледь помітною усмішкою на спокійнім обличчі, розплилім, як тісто. Що людина думає про тебе — нічого на такім обличчі не прочитаєш… — А це Борис Савович, — директор вказав на рудоголового юнака в морському кітелі. — Справжній морський вовк, підводник… Натренований так, що може в цілковитій темряві навпомацки пробоїну залагодити…

Хлоп'я спідлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього наставника: кремезняк, плечі влиті, обличчя червоне, щокате, — добру будку роз'їв на флотських харчах. Комір кітеля ледве сходиться на в'язистій шиї. Справді, як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встряє, директор супроти нього зовсім не страшний. У директора вигляд якийсь дівчачий, інтелігентний, шия худа, руки з тонкими довгими пальцями раз у раз бавляться то скріпкою, то краваткою, — такі, звичайно ж, не хапатимуть вихованця за карк…

— Крім Бориса Савовича, — вів далі директор, до якого знов повернулась його спокійна привітність, — буде в тебе вихователькою ще Марися Павлівна, вона зараз на уроці… Перед нею ти, хлопче, тримайсь: страх не терпить розхристаних, недисциплінованих… Вона-то вже напевно розтлумачить тобі, що хуліганити, бродяжити — це зовсім не геройство, що справжні герої — це такі, як мати твоя… Ото людина! Мертві піски повертає до життя, кучугурні наші каракуми виноградниками вкрила… Матір'ю весь колектив гордиться, а сина до нас — у супроводі міліціонера!.. Тільки ти не гнись, стань рівніше й не хмурся, адже ми тобі ще нічого поганого не зробили… Чи, може, зробили?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: