— Біжу! Лечу! Цілюсь в ліве око!
Здається, так і проштрикне. Стоїть, прикусивши губу, Марися Павлівна. Набігай, мовляв, виколюй… Перекошене, хижувате, само на себе не схоже, зупинилося, не добігши крок. Вразила його, видно, ця витримка вчительки, губа, прикушена мало не до крові.
— Чого ж ти? — Марися Павлівна аж нахилилась, підставляючи незахищене обличчя. — Виколюй! Ліве чи праве… Тобі стане легше? Ти будеш після цього щасливий?
Малолітнє хуліганча отямлюється нарешті від свого шаленства, стоїть в недобрій, очужілій осмішці. Рука, що перед цим летіла, як спис, націлена межи очі, уже заховалась за спину. Одначе хлоп'я ще не може визнати своєї поразки, ще не зовсім зійшла з нього безглузда його войовничість, розгублена усмішка ніяково покривлює губенята, забуто черствіє на них.
Учителька кладе йому руки на плечі, на ті щупляві кісточки:
— Я тобі ворог? Я тобі щось зле заподіяла? І хлоп'я, помітивши, як на очах учительки, з'явившись десь із глибоких глибин, росте неймовірно справжня, зовсім на мамину схожа сльоза, раптом мовби схаменулось, похнюпилось. Кажуть, що емоційна сльоза здатна виліковувати проказу. Хто зна. Може, то колись. Може, то в Африці…
Чи й справді таки сльоза лікує? Надто ж, коли вона на мамину схожа… Може, цієї миті все ж ворухнулося в ньому щось оте, що здатне, долаючи власну жорстокість, помітити чужий біль? Хай ще не відчути, хоча б — помітити!
— Пожартував я, — каже насуплено, одводячи погляд убік. — Хіба як на режимі, то й пожартувати не можна?
Такий він. І хоч щойно завдав тобі образи, від якої, здавалось би, має залишитись у ньому бодай слід каять би, одначе невдовзі все це з нього як вітром здмухнуло. Уже він веселий і добрий, так жваво й дотепно розповідав після уроків про своє рибальство та про якогось міфічного бухгалтера, котрий, працюючи на силікатному заводі, зумів у портфелі наносити собі цегли на цілий будинок! Не всі й вірять в існування того силікатника, а Порфира ніби якийсь веселий ґедзь укусив: розпалився, пішов комікувати…
— Отак він іде, отак, отак! — Схопившись, хлопець з кумедним вихилясом пускається зображувати перекособочену під вагою портфеля постать, у запалі й не помічаючи, що під пахвою в нього замість портфеля, напханого цеглою, опинилась плетена з соломи японська сумочка Марисі Павлівни, якою вона так дорожить.
— Облиш, облиш мою сумку — там цегли нема, — сміється Марися Павлівна, яку ця щира безпосередність хлопця, миттєва здатність його переноситись у стан безмежного захвату просто обеззброює. Гори педагогічної літератури написано про таких, про те, як підбирати ключі до їхніх розхристаних душ, а постане ось такий Кульбака перед тобою, і раптом бачиш, що ніякий стандартний ключик до нього не підходить. До того ж він сам незгірший за тебе психолог, тільки в нього свій підхід, своя шкала оцінок, що випливає з його досить-таки послідовного мислення. З товаришами легко зійшовся, розважає їх різними витівками та нестримним фантазуванням, справді можна заслухатись, коли він, уявивши себе там, де право-воля, бурхливо жестикулюючи, почне показувати товариству, як спритно він пірнає та як довго, затримавши дух, ходить просто по дну, і це ж не вигадка, адже ж і в характеристиці записано, нібито по глибинах цей земноводний підкрадався до курортників-вудкарів і не раз відкушував їхні цяцьковані імпортні блешні! Піди перевір, хто їх відкушував, може, самі курортники й відкушували, а записано на Порфира… Чи не тому, що аж надто добре обізнаний, як там воно під водою, де він без акваланга принатуривсь ходити, в усіх тонкощах вивчаючи, як річкова їхня риба живе! Розкаже про всі породи, що водяться в гирлі, та які серед риб витривалі бувають — є така, що годинами валяється на піску і все дихає! Ніби чарами споєний хлопець стає, коли малює картину, як грає-виграє риба навесні, як вигулюється рибець, ідучи на нерест, — самиці в прозорій воді літають, мов стріли, а за ними по камінцях самці табунами! Браконьєри з мосту аж слину пускають, що стільки під ними пропливав живності, а вихапувати не смій, не маєш права. Відомо Порфирові, котра й куди ходить на нерест, яка рухається з гирла першою навстріч течії, бо любить воду холодну, свіжу, а яка вирушав, вже тільки коли річку сонце прогріє. Таке враження, мовби й сам він десь там під водою ріс і на власні очі бачив, як та риба ікринки на очерет прилаштовує, а інша кладе своє потомство по дну, по камінцях, щоб його свіженькою течією перемивало, купало…
А самого його в ногомийку ввечері не заженеш, і в ліжко він перед відбоєм вкладається останній, бо саме ж розійшовся, саме смішить товаришів, адже з усіх пунктів урочистої клятви, яку йому належить завчити напам'ять, він найбільше уподобав один пункт, останній: “Не журись!”
Ще з дитячого обласного приймальника, де Кульбака сидів — уперше в житті! — за ґратами, попередили щодо його особи:
— За цим дивіться, просто феномен якийсь. Фізично, психічно все в нормі, навіть розвинений, але вдача… І головне — має непереборне бажання тікати. В нього це ніби ідея фікс: на волю, хоч умри!
З думкою про втечу й тут хлопець не розлучається, про це відомо Марисі Павлівні, і часом її аж досада бере на директора: ось такого крученого, може, навіть небезпечного, саме їй доручив! Досі матір мордував, а тепер тут з виховательки нерви тягтиме, намагаючись зробити з неї посміховисько. У вигадках він невтомний, цим живе, просто дивуєшся, скільки в цьому створінні енергії до життя! Уже й перед сном, коли в ліжко заженуть, хлопець, комікуючи, визиркує з-під ковдри, ще не нажартувався, оченята — дві іскорки хитруваті — жваво нишпорять по сусідах, вишукують комічне щось і в тобі, виховательці, і лише коли зачуються з коридора командорські кроки вартового, аж тоді замруть, стануть одразу святі… Уперше зустрічається молода вчителька з таким характером, з маленькою затятою людиною, в якій так химерно поєдналось вроджене й набуте… Лагідність і підступність уживаються в ньому поряд, він уміє зачаїтись, зробити ангельські очі, після зухвальства шовковим стане — і все це заради чого? Втекти, вирватись звідси — ось його найжагучіша потайна мета, і задля неї він це зупиниться ні перед чим, ні перед яким обманом, піде на лестощі, на хитрощі, на будь-яке крутійство, — адже такі речі в його очах зовсім не вада, це скорше геройство. День за днем виношує своє потайне бажання, і почувається, що воно живить його, дає політ уяві, для нього вирватися звідси — це єдиний спосіб самоутвердитись, відстояти себе, непогамовну й затяту свою особистість.
Вчителька пробувала бесідувати з ним наодинці, підбирала тон довірливий, відвертий:
— Скажи: чому з усього ти обираєш втечу? Звідки ця бігоманія? Чи болить тобі що? Чи так дуже сумуєш за кимось потай?
Не відкривається, не хоче нікого пускати у свій з ілюзій збудований світ. Один раз тільки, ніби ненароком, признався:
— Находить на мене таке… Як засмокче отут, як підступить під душу!.. І мушу, мушу тікати!
— Куди?
— Хто зна й куди.
— Чим тобі в нас погано? Ми хіба не уважні до тебе? Ми хіба злого чогось тебе вчимо?
Насуплюється хлоп'я, перемовчує, і лише тінь якась болісно перебігає по обличчю. Говори після цього скільки хоч і що хоч, а він німуватиме, замкнеться в собі надовго. Сидить, повитий смутком дорослого, думою людини, що вже по-своєму вмислюється в життя.
Деколи Марися Павлівна й після відбою заходить з черговим по режиму до кімнати, де малюки сплять, заходить, щоб упевнитись, чи всі на місцях, чи ніхто не прихворів, чи рівно дихають ці звезені з усіх усюд, по горищах та підвалах назбирані, по вокзалах та пристанях наловлені люди, трудні, малолітні… Лежать, спочивають хлоп'ята, звільнившись аж тепер від усяких обмежень, піддані лише одному — владі своїх сновидінь. Декотрі усміхнені, інші присмучені і всі — значні, загадкові. Той лоба нахмурив, а цей раптом здригнувсь… Чого він? Психіка помітно порушена: бо втікав, ловили, жахавсь… Бешкетники, правопорушники зараз, а виростуть — будуть ким? Пристоїш над його, Порфировою, бешкетною душею, що нарешті втихомирилася після денних витівок та шаленства, і, вслухаючись, почуєш, як і вночі продовжує вона жити, як і вві сні ця баламутна душа воює з якимись невідомими силами. Оце, діти, ваша планета, в материках вона, в океанах, в голубих серпанках летить у всесвіті ваша красуня, а правопорушне дитя дихає нервово, раз у раз здригається під казенною ковдрою щупляве його тільце, що вночі став зовсім маленьким, безпомічним. Лише ось тут, мабуть, до кінця й відчуваєш, що перед тобою дитина, створіння беззахисне перед всіма тривогами світу, істота, в якої, одначе, в свої проблеми, і не менш серйозні, аніж у дорослих, є переживання, скрути свої і внутрішні драми, і аж тут до болю відчуваєш, як потрібна цій маленькій людині підтримка чиясь, материнське тепло та батьківська опора… Стоїш над ним, і горло тобі здушується, що не знаєш, як йому допомогти в цій нервовій нічній метанині, коли вже нема ні хвацькості в ньому, ні розбишацтва, а тільки голос так благальне докликає з темряви найріднішу людину, з такою пронизливою ласкою-мукою кличе крізь жахіття снів: