— Мамо! Мамуню!
Ніколи не чула такої пронизливості благання, нікого не було їй так шкода, як зараз його. Що йому сниться? Хто його переслідує? Щось його мучить, якихось страхіть ще він не подолав, б'ється, може, з браконьєрами на лимані чи з гуркотнявою екранних війн, з неонами міст і кошмарами Хіросіми… То передихне, то знов заскімлить, то раптом аж засміється, — сни втоми не знають! — дитяча відважна душа знов і знов стає на бій з нападами якихось тільки їй відомих чудиськ-химер… Заспокійливо торкнешся рукою його колючої гарячої голови, і душа тобі заходиться, проймається співчутливістю до хлоп'яти, а воно ніколи й не дізнається, з яким почуттям стояла колись вчителька над ним у цій карантинній темряві, де маленьке нервове тільце, аж звиваючись, жалібно поскавулюючи, б'ється й б'ється з темними загадковими силами ночі.
VII
Одного дня прибула якась комісія, довго ходила по території школи, в усі закутки заглядала, а карантинники тим часом мліли від догадок: чи зайдуть і до них, чи не обминуть? Невідомо було, хто приїхав, може, якраз ота всемогутня жінка із прокуратури, яка щоквартально навідується до цього спецзакладу наглядати, чи все гаразд, чи не порушується законність. Тож як її зустріти, коли зайде? Як на Порфира, то добре було б ту комісію розвеселити чимось, скажімо, заскавчати потайним способом, як це тільки він уміє; стоїш перед учителькою з міцно зціпленими губами і навіть усміхаєшся безневинно, а воно десь там у тобі так жалібно поскавулює, ну, чистісінько цуценя, кинуте напризволяще десь у бур'яні. Йому вже навіть уявилося, як поважна комісія торопіє, здивовано роззиркується увсібіч і ніяк не може втямити: де ж це воно заховалось, звідки воно підвива? Ото було б сміху! Може, після такої витівки і в комісії серце ворухнулось би: “А цього веселого хлопця навіщо ви тут тримаєте? Віддати його на поруки! Хай станція його візьме! Хай краще матері допомагає на виноградниках, аніж тут підвивати!..”
Одначе можуть і не зрозуміти жартуна. Бо різні я люди: одним жарти подобаються, а інший ще більше насупиться, вважатиме, що ти глузуєш з нього. Ще коли сидів Порфир в обласному приймальнику та показував із-за ґрат язика перехожим, переконався, яке людство не однакове: той озирнеться, усміхнеться на твою перекривлену пику та й далі пішов, а інший (трапився й такий!) зупиниться та давай у двері кулаком гатити: що ви тут своїм хуліганчатам ладу не дасте? Пройти не можна, перекривляють, глузують з перехожих!..
Тож краще, мабуть, буде повестись перед комісією на вже випробуваний манір — покірненьким телятком, ангелочком: комісії люблять, щоб перед ними стелився, щоб аж погладити себе дав.
Комісія таки не минула карантинного класу: ціла юрба людей зайшла, відтиснувши Марисю Павлівну подалі, до вікна. На чолі комісії виступала поважна дама, пишнотіла хімічна блондинка з лелечим гніздом на голові, і хоч на лобі в неї не написано було, що вона старша, але Порфир одразу це вловив із самого її милостивого тону розмови, з підкресленої чемності, яка, видно, їй самій подобалась, — дама була ніби одягнута в якусь службову ласкавість. Що перед ними не прокурорка, Порфирові це ясно стало одразу, бо цікавилась жінка не скаргами вихованців, а більше їхнім розумовим розвитком та санітарним станом (може, була це дама з міністерства чи, може, дисертацію пише хто її зна?). Повагом пройшлась поміж партами, веліла хлопцям, щоб руки їй показували, наче по руках хотіла вгадати, до чого вони, грішні, торкались та з якого ларка що поцупили… А скорше просто оглядала, чи нема болячок та чи кігтів на пальцях не позаводили, на Порфирів татуйований якірець звернула увагу, запитала з привітним виразом, чим виколював. Потім, стоячи біля дошки, вибірково зупиняла зелений свій погляд то на одному, то на іншому з хлопців, запитувала, звідки та за що сюди попав. І коли нарешті дійшло й Порфирові відповідати на оте неминуче:
“Звідки?” — хлопець, схопившись, жартівливо виструнчився і вигукнув хвацько, мов для великого простору:
— З Комишанки, з козацької сторони!
Нависпів, аж весело та незвично це пролунало серед напруженої тиші класу, вигукнулось у тій розлогій дніпровській інтонації, що її перейняв хлопець під час плавби на баржі з кавунами. В такій відповіді виявляла себе не тільки широка натура комишанця, тут була ще й хитрість, розрахована на те, щоб комісію розважити, потішити цією примовкою, здобути її симпатію — це ж таки щось! Як і передбачав хитрий комишанець, комісія справді клюнула на його наживку, повеселішала, а дама просто медовим голосом звернулася до Порфира:
— Жартун ти, одначе… Мабуть, веселі там люди, у вашій Комишанці?
— Сміються, аж кашляють.
— Але ж і вперті, самолюбиві, — буркнув із-за плеча в дами ще один із комісії, лисий, осадистий (чомусь Порфирові саме таким уявився цієї миті злощасний той силікатник, що цеглу в портфелі носив, аж поки був застуканий на гарячому). — Хто-хто, а я вже їх знаю… — І суворо запитав хлопця:— За що сюди?
Порфир відповів без брехні:
— Школу кидав, з дому тікав.
— А ще?
Міг би сказати Порфир, як матір не слухався, з двійок не вилазив, як тинявся цілими днями по пристанях, що аж у порт його занесло… Міг би, міг, одначе відповідь чомусь так і присохла на язиці. Стояв, і непевний осміх блукав йому по губах — зараз це був осміх погорди й самозахисту. Тут захищаються, хто чим може. Той мовчанкою. Той понурістю. Той схлипом, якщо маму згадають. А в Кульбаки, якщо вже його притискують, мимоволі з'являється на губах оцей напружений, сухий, наче павутиною наснований осміх. Бо в ситуації, коли. краще тінню усмішки прикритись, прикусити язика або скористатись давнім комишанським правилом: цить та диш!
— Чого ж мовчиш? Чим ще відзначився? — наполягав лисий, осадистий.
І тоді почувся від порога дужий, хрипкуватий бас начальника режиму товариша Тритузного:
— Розкажи, як черговому по території носа розквасив!
— Таж питають про раніш…
— Ну, тоді розкажи, — знову глумливо порадив Тритузний, — як блешні курортникам відкушував та рибу гачив!.. — І, звертаючись до комісії, додав, ніби він був тут з усіх найвідповідальніший:— Це ж наш маленький браконьєр, маємо й такого кадра…
— Неправда! — обурено викрикнув хлопець. — Чого набалакуєте? Хто мене зловив? Коли це я гачив?
Доки дама з лелечим гніздом, нахилившись до директора, з'ясовувала, що воно має означати “гачив”, — начальник режиму, щоб не морочились, поспішив сам розтлумачити:
— Якщо хто рибу гаком за ребро хапає — ото й гачив.
Дикий, варварський спосіб. Тільки якщо й був такий грішок, то хіба ж він признається… — І Тритузний, вивищуючись над усіма своїм картузом, виступив упевнено наперед, мовби сміливим рапортом здобувсь одразу на таке право.
— А з малих браконьєрів великі виростають, от у чім лихо! — заговорив він ще гучніше. — Скільки самих тільки “законних” розвелось, що з мисливськими квитками, у моторках з державного алюмінію! На кожне зайченя — їх дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що вони — голодні? Нема їм інших розваг? Давно б уже треба рушниці в усіх у них повідбирати, а їм ще й премії за шкурки видають… Ну, а такі, як Кульбака, це ж бачать — то що ж ви хочете?
Директорові, видно, не дуже подобалась надмірна активність начальника режиму, одначе Валерій Іванович навіть поглядом йому не зауважив, бо чи остерігався, чи звик уже до цієї риси в Тритузному, який при комісіях мінявся на очах і, рішуче відтискуючи інших, щоразу запопадливо пробивавсь наперед із своїми рапортами або з гнівним, як оце зараз, викриттям якихось явищ, для нього нестерпних… І хоч обурення його ніби й не стосувалось Кульбаки, та все ж…
— І оце ти так міг? — дама дивилася на Порфира докірливо і водночас ніби жаліючи, його. — Живе створіння гаком за ребро? А що рибці теж болить — ти про це подумав?