Директор невдоволеним поглядом пригасив запал Тритузного.
— Навіть якби це було й так, — сказав, не підвищивши голосу, — ми й тоді не перестанемо за нього боротись. Інакше для чого ж ми тут? Насамперед він мусить відчути, що потрапив у здоровий, вимогливий, але й справедливий колектив. І що не для експериментів потрапив, не в ролі кролика піддослідного, а для науки найглибшої — науки життя. Антоне Герасимовичу, до вашої мудрості волаю: перед нами ж — людина! Хай ще мала, й запущена, і чимось знівечена, але людина. Яка ще колись, можливо, й нас перевершить та в колі друзів незлобиво посміється з наших педагогічних зусиль: диваки, мовляв, були, хоча дещо й тямкували. Зуміли все-таки подолати кризову ситуацію, вчасно відстояли, підтримали дитячу чистоту й непорочність…
— Це він для вас — непорочність? — Тритузний мало не зареготав. — Та за таким уже тюрма плаче, а ви тут розвели; чистота… хвеномен… дисгармонія…
Борис Савович дарма що не любив ув'язуватись в подібні дискусії, цього разу все ж подав голос:
— З такого, по-моєму, скоріше щось путнє вийде, аніж з якогось тихаря-пристосуванця. Горішок? Ну й що? Хіба це погано?
Валерій Іванович весело нагадав Тритузному:
— Як ви там казали? Цей вовка за вухо вхопить? А таки вхопить, особливо вовка відсталого… Одне слово, з живчиком та з перчиком хлопець, — посміхнувся Валерій Іванович і знову перейшов на офіційний, твердіший тон: — І хай перед нами справді дисгармонійний варіант особистості, та вихователі все-таки ми, а він тільки вихованець. Ми озброєні знаннями, досвідом, терплячістю, зрештою, своєю небайдужістю до його долі… В нас на нього інструкцій тисяча і одна… Звичайно, він теж не і дрімав, весь час до нас приглядається: ану, які ви, мовляв, наставники?.. Чи кожен із вас правдивий, стійкий, | принциповий? Чи не лише на словах, а й на ділі бажаєте і мені добра? З перших кроків уже маємо дати відчути йому, що опинився він у колективі людей вимогливих, але й справедливих, доброзичливих, тактовних… І з цього погляду, я вважаю, ми не зовсім педагогічне повелися з нашим вихованцем під час відвідин комісії. Зокрема це стосується вас, шановний Антоне Герасимовичу. Ваші деякі припущення щодо минулого Кульбаки були, м'яко. кажучи, безпідставні, отже, й не педагогічні.
— Я в педагоги не пнусь, — сердито відказав на цей закид Антон Герасимович. — А до чого ваші тактовності ведуть — ось подивіться самі…
В інтригуючій мовчанці він добув з кишені кітеля якийсь папірець і, підійшовши до столу, поклав перед директором:
— Читайте.
Якесь послання на шматині заяложеної географічної карти. Усі притихли, доки директор вивчав поглядом записку. Веселе щось перемайнуло по обличчю Валерія Івановича, коли він дочитав цидулу до кінця.
— Звідки це у вас? Начальник режиму буркнув:
— Хтось підкинув у діжурку.
— Ось так починаються анонімки, — сказав Валерій Іванович, передаючи папірець на ознайомлення Ганні Остапівні.
— А помилок! — вжахнулась вона. — Ну й грамотій…
— Та що ж там таке? — не втерпіла Марися Павлівна.
Своїми словами Ганна Остапівна переповіла, що перед, ними донос на Кульбаку: нібито він погрожував начальникові режиму якоюсь страшною помстою — чисто дитяча витівка…
— А прізвисько? — нахмурився Тритузний. — Це мені ще прізвисько носити від поганця!
— Яке ж? — звеселівши, поцікавилася Марися Павлівна.
Ганна Остапівна, видно, вважала, що розголосити буде неделікатне щодо Антона Герасимовича, але Тритузний, буряковіючи від обурення, сам вигукнув:
— Саламур! Цей шмаркач, байстрюк комишанський, Саламуром мене охрестив! Вчителі розсміялись.
— Що ж тут образливого? — здивувався піснолиций вчитель математики. — Саламур, як відомо, це широко вживана серед наших рибалок приправа до юшки. Щоправда, вельми гостра, часом пересолена, переперчена, але я, скажімо, охоче вживав, доки дозволяла печінка… Саламур — зовсім не лайка, нічого в цьому образливого не бачу.
— Я теж, — підкинув Берестецький. — Це ви самі собі уявили, що в його сприйманні саламур неодмінно має означати щось страшне, пекуче й нестерпне.
— До того ж кому вони тільки цих прізвисьок не наліплюють? — добродушно сказала Ганна Остапівна. — Мене ось, скажімо, Буддою позаочі звуть… Борис Савович для них — Боцман… Марися Павлівна — просто Марися, або Кручена.
— Або ще: Відзігорна! — засміялась Марися Павлівна, — А мені це навіть подобається.
— Вам подобається, то й носіть! — вигукнув Тритузний. — А я не маю наміру. В мене законне прізвище в, воно в наказах фігурувало, в подяках за відмінну службу… Тритузний — це Тритузний, а не Саламур, так було й буде!
Валерій Іванович, тамуючи усмішку, спробував заспокоїти ветерана:
— Пожалійте себе, Антоне Герасимовичу… Це ж дрібниця, і чи варто на неї так бурхливо реагувати?
— Просто гоголівська історія якась! — з веселою міною вигукнула Марися Павлівна. — Той того обізвав гусаком, і вже судову тяганину затіяли на роки… То, може, й ви передайте позов на Кульбаку в нарсуд? З дітьми воювати — це ж просто смішно!
— То хай ліплять, що заманеться? — рішуче глянув на неї Антон Герасимович. — А в мене сім'я! Сини, онуки! В мене підлеглі, крім того!
— …весь надзирательський состав, — пошепки підкинув до колег Берестецький, але Тритузний, як людина ще доброго слуху, репліку почув і закипів з новою силою.
— А ви ж як думали? — сердито обернувся він до патлатого “навчителя красних мистецтв”. — Дисципліни без авторитету нема — невже цієї азбуки вас не вчили? І якщо вже в такому закладі начальник режиму буде Саламур, то ким будете ви? Вони вам оті й патли обсмалять!
І знову — вкотре уже! — заговорив про своїх синів: не пішаки, мовляв, вони, повага їм і згори і знизу, а тепер, виходить, дозволити, щоб і на них прізвисько перейшло?
— Сини у вас справді орли, — підхвалила Ганна Остапівна, мабуть, щоб приспокоїти, але це тільки розпалило в Тритузному його батьківський гонор.
— Бо не панькався з ними! — гримнув він. — Не тинялись з транзисторами по парках до третіх півнів! Як одне так і друге знало: не прийде вчасно додому, то дістане по м'якишу — все пір'я з нього обіб'ю!.. А цього, бач, недоторканця, пальцем не торкни!
— Тут школа, — нагадав директор. — Бити чи не бити —це шекспірівське питання в нас не існує, кулачного права не визнаєм… Не штурханами — теплом гуманності бийте їх, Антоне Герасимовичу…
— Я ж до нього як до людини, — аж застогнав Тритузний. — І в карцер заходив, індивідуально з ним бесідував, старався отямити окаянну душу. А він, байстрюк, чим віддячив… Ні, провчити, провчити треба поганця, я цього так не залишу! І ви також повинні своє директорське слово сказати…
— Гаразд, — сказав директор і, звертаючись до всіх, додав діловим тоном: — Розгляд конфліктної справи переноситься на вечірню лінійку.
…А на вечірній лінійці, коли вже горніст відсурмив і струнко завмерли вишикувані загони, директор вийшов на середину плацу й, піднявши в руці школярську записку, голосно і ніби навіть весело запитав:
— Чия?
Суцільне мовчання. Усі погляди — на той клаптик географічної карти (здається, шмат Нової Зеландії), на те анонімне посланіє, в якому котрийсь невідомий, звичайно ж, одразу впізнав свій твір…
— Хто писав?
Ніхто нічичирк.
Директор перевів погляд по рядах, зупинив його аж укінці, де окремо стояли карантинники — ще не в формі, ще хто в чім.
— Впізнавай і не соромся признатись!
Знов тиша, мовчання.
Потім хтось запитав із задніх рядів:
— А що в записці?
Валерій Іванович підняв угору той шматок Нової Зеландії:
— В записці повідомляється, що вихованець Кульбака дозволив собі нешанобливо відгукнутись про одного з наших заслужених працівників. Легковажним прізвиськом образив літню людину — ветерана служби режиму… Вихованець Кульбака, було таке? Правда це?