Ох, таки справді “мічені атоми”! Є серед них такі, що тікали. Хто раз, а хто й двічі. Стахура — цей ось зірвався був у найбільші морози…
— Тільки й пригоди, — сміється він, — що на вугільній платформі до Кривого Рога прокатавсь, пальці поприморожував…
Навіть малюк худоребрий, на прізвисько Хлястик, теж пробував через мур перелізти, бо за цуценятком дуже скучив…
— Не вмієте ви тікати, — авторитетно каже Бугор. — Я вже якби дав дьору, то найперше дрібнокаліберку б десь роздобув або пістолет. Маску карнавальну на очі, і до універмагу, до дівчат-продавщиць: “Касу на стіл!” А з купою грошей куди хоч!.. Ресторани скрізь є!..
З-поміж усіх “мічених” Бугор найбільш “мічений”, з-під душу виходить, грає м'язами, дає меншим розглядати, як він рясно татуйований: на грудях у нього виколота русалка, про яку він каже, що вночі вона ворушиться. Бугор ніби сам її виколював, запевняє малюків, що міг би і тут таємну майстерню відкрити, всіх би оцих пацанчат розмалював, якби тільки добути йому спеціальну туш та дві голки…
З'являється в душовій вихователь Борис Савович, і буйнощів одразу як не було, бо цього вихователя “мічені” не лише побоюються, але й поважають, він з ними ніби напівтовариш, всякі дивовижні речі розповідає їм про Курили, де він служив моряком.
— Нарешті бачу людей цивілізованих, — весело каже він до вихованців. — Без грязюки у вухах, без чорнила на пальцях, просто приємно глянути…
Помитих, причепурених ангелочків після цього чекав спальня, черговий по режиму прийматиме хлопців від вихователя під розписку. Марися Павлівна теж тут, вона показує Порфирові, де буде його ліжко.
— Оце? — він стоїть перед ліжком радісно-отетерілий, навіть трохи розгублений від цієї аж страшної чистоти. Простирадла ніким до тебе не торкані, пухнаста ковдрочка у квітчастих візерунках, подушка білосніжна… А зверху на подушці — мережива, сяюча, як піна морська, накидка, що до неї просто й торкнутися боязно…
— І оце мені тут лягати?
Марися Павлівна всміхається:
— Тобі. А кому ж?
— Скоріш би це підійшло яким-небудь ангелочкам з крильцями…
— А приготовано тобі, грішному, — сказав Борис Савович.
Порфир усе розглядав ці непоруйновані білі сніги, потім сказав рішуче:
— Не ляжу.
— То що ж, цілу ніч стоятимеш отак над постіллю? — ввела брови учителька. — Чи де ти спатимеш?
— Осьосьо! В курені!..
З цим вигуком Порфир — не встигли вихователі й схаменутись — шурхнув під ліжко в свій уявний курінь.
Наморочились, доки витягли його звідти і зі сміхом вклали-таки нарешті в постелю, в оте білосніжне.
Укрившись, лежав, похихикував, ніби з лоскоту, так йому незвично було, хоч і вдома ж не щодня ходив замурзаним, адже мати в нього чепуруха — в хаті рушнички, а влітку ще й свіжою рогозою долівку настелено…
Уже перед тим, як розлучитися з вихователями, запитав зовсім несподівано:
— Що таке бумеранг?
Здивована Марися Павлівна не могла одразу й відповісти.
— Це хай Борис Савович пояснить, — перевела вона погляд на колегу. — Я певна, він краще за мене на цьому розуміється…
Борис Савович вловив у її голосі нотку ревнощів, бо часом Марися Павлівна аж заздрить йому, що він хоч і хмурко, а з вихованцями “контактний”, хлопці, коли є вільний час, так і в'ються біля нього, мабуть, після школи не один із них на Курилах опиниться, на тих скелях, де їхній учитель кордони морські чатував…
І про бумеранг Борис Савович теж виявляється, дещо чув. Це таке метальне знаряддя в австралійських племен: у вигляді зігнутої палиці…
— Лук не лук… І має властивість: після польоту до тебе назад само повертається…
— Полетить і до тебе знов прилетить? Є робота для Порфирової уяви! Це ж можна й собі в плавнях вирізати таке з молодої ясенини, зігнути і…
— Отак і в житті, — каже Марися Павлівна. — Якщо ти зло кому заподіяв, то раніш чи пізніш воно ж до тебе й повернеться…
— А добро?
— Повернеться й добро… А що зло — то напевне. Чи давне, чи недавнє… Велике чи мале… Навіть у думці подумане — і те відплатиться… Ви згодні зі мною, Борисе Савовичу?
— Що принцип бумеранга діє в житті? Так це ж, власне, те, що в народі здавна говорять: не копай на іншого яму — сам до неї впадеш… А що вчинене зло із закономірністю бумеранга має до лиходійника повернутись, то це, я гадаю, й наука з часом пояснить… Невідомі ще якісь біоструми відкриє чи щось у цьому дусі.
Черговий по режиму, зазирнувши з коридора, гукає владно:
— На добраніч!
Це стосується всіх. Вихователі теж повинні залишити своїх підопічних. Світло вимикається, післявідбійна тиша настає.
Одначе нові сусіди Порфирові й тоді ще якийсь час чують з-під ковдри його притишене, щасливе, мовлене до самого себе:
— Джик! Вжик! Смик — і є!
Рибу вудить ангелочок…
Аж поки скакун сновидінь підхопить його й шалено понесе в степові простори, по груди шугаючи в буйних квітучих травах…
XII
Автобус летить у степ, у міражі.
Повітря небосхилу вібрує, світлими ріками тече-перетікає з безконечності в безконечність. Як великий художник, природа дала волю своїм фантазіям, творить з весняних марев озера, лагуни, сліпучі плеса, купаються в них примарні гаї та оази, а через дорогу перед автобусом весь час незникно котиться міражна повінь.
Ще рання весна, ота сама розвесінь, коли над степами покотили весняні тепла й вигріті сонцем поля буйно парують, прозорою земною силою струменять у небо, і механізатори кажуть: “На врожай!” Мине якийсь час, і засвистить над степами суховітриця, вип'є вологу, розжене марева, а поки що течуть і течуть вони, купають простори, перебігають шляхи степові, і навіть у містах цього краю, через широкі проспекти в нових мікрорайонах — навперейми тролейбусам — струменять такі ось ілюзорні пречисті ріки.
Мчить степами автобусик, не такий, правда, як ті розкішні рейсові “Ікаруси”, що ходять по трасі, а значно менший за “Ікаруса”, буденний трудяга застарілої моделі, списаний шефами і подарований школі, на лобі в нього напнуте червоне полотнище з написом: “Діти!” — хочу самому автобусі сидять “діти” цілком дорослі… їх лише троє: в одного вікна визирає молодий міліціонер з задумливою усмішкою, біля вікна протилежного — сувора дівчина, що сердито й напружено закам'яніла в нахмуреній своїй чорнобровості, а в самому центрі автобуса ще хтось широкоплечий розсівся, вусатий, у кашкеті… Нічого собі діти! А розгадка проста: поспішаючи з виїздом, в хапанині забули той напис зняти, залишився він після вчорашньої поїздки на екскурсію до гідроспоруди, куди возили премійованих школярчат, саме тих, які відзначились працею в майстернях.
На степових розвилках автобусик зупиняється, неначе в ваганні. Виходять з нього троє, роззираються, радяться про щось. Наче те “щось” навмисне водило їх у цих просторах, показувало їм марева й дикі вогнисті маки на узбіччях і, мовби граючись, знову плутало їхні дороги.
З траси автобусик зверне на узбічну дорогу й помчить аж до земель кінзаводу, мовби тільки для того, щоб знову ці постаті — дві чоловічі й жіноча — могли вийти на межі й, жестикулюючи, посперечатися про щось серед марев, серед цих затоплених сонцем просторів, де аж під обрієм мчить табунець кінзаводського молодняка. Восени лошаки вже будуть на іподромах, виборюватимуть призи у великому дербі, а поки що вільно гуляють, розпустивши гриви, молодий вожак — сам як образ і втілення свободи — в нестримному леті повів їх кудись аж попід небо.
По якомусь часі зупиниться цей ошарпаний автобусик ще біля степового аеродромчика, і люди з автобуса постоять край злітного поля, дивлячись, як літаки місцевих авіаліній вирулюють на просторе, беруть розгін, залишаючи кожен після себе хвіст ранньої весняної куряви. Звідси шкільний автобусик, ще раз змінивши напрям, помчить десь на південь, аж поки з'явиться із-за пагорба велика ріка, зблисне навстріч своїм розлогим сяйвом. Униз, уподовж ріки, поміж кучугурами лежить напівзабута дорога, по ній тепер мало хто й їздить, а ці вдаряться й туди, бо після тривалих перемовок в автобусі водій почує коротке й рішуче: