— Ні.
— Ні поганого, ні доброго — нічого ще не встигли, а ти вже на нас отак спідлоба, вовчуком… Це, по-твоєму, справедливо?
Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути підлогу.
— Не знаєш, хто ми, які ми, вперше нас бачиш і вже ось так, з недовірою, навіть з ворожістю… А що таким ставленням ти нас ображаєш — ти подумав про це? Тобі приємно було б відчути таке ставлення до себе?
Знітилось хлоп'я, але ненадовго, потім знов затулилося від дорослих своїм недовірливим, аж трохи глумливим посміхом. Говоріть-балакайте, мовляв, а в мене своє на умі: як би через отой ваш мур перескочити, що білів за вікном… Коли Ганна Остапівна запитала, як вчився, хлопець відповів без ентузіазму:
— З двійок на трійки перебивавсь… Бували й п'ятірки, але то вже одна на двох…
— Веслувати вмієш? — поцікавився Борис Савович.
Хлопець відразу ожвавів:
— На каюках усі плавні обходив!.. І моторку можу завести чи навіть катера, — при цьому лукавий усміх убік. — Не дають, правда, розгорнутись… Ото хіба в кого “позичиш”.
— І часто “позичав”?
Що їм сказати… Могли б і самі догадатись, що перед ними стоїть ворожбит, який тільки з'явиться на березі, де повно човнів, примкнутих на ланцюгах, тільки наблизиться до них, так усі замки враз, мов перед магом індійським, самі одмикаються! А якщо той каючок ще й з моторчиком, то це ж просто краса: смик-шарп мотузком — і вже човник мчить тебе між очеретами, попід вербами летить, просмолений, аж носа задер, аж підскакує на воді…
— Тільки ж не подумайте щось: якщо брав, то знову на місце приганяв, — мовби виправдуючись, пояснив хлопець, і раптом погляд прямий, майже благальний, упав на директора. — Відпустіть! Я ж не злодій… За віщо мене сюди?
— Такий букет за тобою, а ти ще й питаєш, — нахмурився директор. — Усі — в школі, усі — вчаться, а ти…
— Відпустіть! — заволав хлопець, мовби нічого й не чувши. — Хай мати мене забере! Станція хай візьме на поруки!
— А ти потім щоб знов за своє?
— Я поклястися можу!
— Відпустити, хоч би й хотіли, вже не маємо права, — пояснила Ганна Остапівна. — Хто потрапив сюди, мусить перетерпіти чи навіть дещо й спокутувати. Мамі відомо, де ти й для чого, вона якраз на нашу школу покладає, може, останню надію. І ти нашої школи не бійся. Суворо — це правда, але ми тобі зла не бажаємо, з часом призвичаїшся, сам належно оціниш свою поведінку. Подумай, довкола тебе люди трудові, чесні, роботящі, тож чи можуть вони тобі дозволити бездумно блукати по життю, відбитись від школи й днями пропадати десь, волоцюжитись, щоб мамине серце за тобою розривалось… Зараз ти ростеш, все в тобі грає, але і в твоєму підлітковому віці людині пора вже замислюватись над собою, над своїми вчинками. Сьогодні ти підліток, завтра дорослий. А яким ти йдеш у свою дорослість? Чи таким тебе Батьківщина жде? Ти ж син її, подумай! Колись, може, станеш таким, що й нас, теперішніх, в усіх науках переженеш, а поки що…
— Поки що цілий ось том за ним приволікся, — сказав директор, неквапом гортаючи особову справу Кульбаки.
— Що ж там? — не втерпів хлопець, вважаючи, видно, що в тих паперах поприписувано йому якісь невідомі й страшні злочини, звинувачують його, певне, в усіх смертних гріхах. Може, ще й радгоспного лелеку йому приписують, якого вбитим знайшли біля гаража. А Порфир за тим лелекою сам цілий день потайки ревів у кучугурах, якщо вже правду казати…
— Начіпляли ж вони тобі, — посміхнувся директор, вчитуючись у папери особової справи. — Дисгармонія поведінки… Важкий характер… Виняткова впертість, перекірливість, непослух…
— Такий славний хлопчик… Просто не віриться, — сказала Ганна Остапівна, і тісто обличчя її розплилось, пойнялося привітністю.
— Підвищена реактивність нервової системи, — далі вичитував директор, — надміру загострений інстинкт свободи… Нахил до фантазій, спалахи агресивності… Гай-гай, скільки в тебе тут всякого добра! А ти ще й дивуєшся, чого тебе направили до нас.
Борис Савович, той мовчун у морському кітелі, нарешті теж втрутився в розмову:
— Ми не бюрократи, — сказав суворим тоном, — не з паперів складаємо про тебе думку. І те нам відомо, що не все добре, що покірненьке, не тихарі та ісусики наш ідеал. Але й ти з нами хитрощі кинь, ти мусиш допомогти нам у тобі ж самому розібратись… Ти це можеш.
— Як?
— Відвертим будь. З цього починай. Виклади все начистоту, що там у тебе було, воно тут і вмре.
— Нічого в мене не було! — викрикнув хлопець. — Поналіплювали все, вигадали!
— Вгамуйся. Ми не кажемо, що в тебе якийсь там злочин на совісті, — приспокоїв його директор. — Ні в чому такому тебе не запідозрюємо. І повір, що для твого ж добра ми зараз шукаємо з тобою спільної мови…
І хоч у голосі директора була щирість, не вловлювалось ніякої фальші, проте відстань між ним і Порфиром не зменшувалась, саме становище правопорушника відділяло хлопця від цієї людини з Її владою, витримкою, з якоюсь святковою чепурністю та охайністю в усьому. Незвичним був для нього цей злагідливий тон, спокій лиця, довгі білі пальці, що час від часу торкають то застібку особової справи, то стрічку краватки на грудях, бавляться нею. Усе начебто добре, кігтиків не видно, але таким речам не дуже вір, бо вони, педагоги, вміють прикидатись, щоб тільки заманити тебе в капкан, укоськати, приневолити. Ні окриків, ні погроз, ні тупотіння ногами, та навіть і в цьому Порфирові вчувалося щось підступне. Бо як можна без гніву й погроз із таким, що його під вартою сюди припровадили?
— Будеш старатись, сумлінним будеш — ніхто тебе в нас не покривдить, — солоденько обіцяла тим часом Ганна Остапівна. — Дозволь собі цілковиту з нами відвертість, і тобі одразу самому ж стане легше. Очистишся. І не сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи по правді: щось тобі в нас не так?
— А те, що у вас школа режимна.
— Так, режимна, — підтвердив директор. — Ти собі уявляєш, що це таке?
— Ще б пак… Весь час за кам'яним муром! Нікуди ні кроку без дозволу!
— А ти ж як хотів? — Очі Валерія Івановича посуворішали. — Проштрафився, то й спокутуй. Школа створена для правопорушників, і ми не приховуєм: існують у нас обмеження, правила значно суворіші, ніж у звичайній школі, яку, до речі, ти сам не захотів відвідувати… Тож не нарікай, що в нас правила, обмеження, що вступаєш у режим напівсвободи, — так це в нас зветься. Зате згодом, дійшовши розуму, нам ще й спасибі кажуть: листів он повна шафа з подяками від колишніх вихованців.
— А побачення дозволяються?
— Право на побачення треба заробити, — пояснив Борис Савович. — І чуб дозволимо. Тільки це теж треба заслужити бездоганною поведінкою.
— А за хуліганські вибрики, — попередив директор, — за саму спробу вчинити зловмисне щось…
— Знаю! Карцер! — зі злістю вигукнув хлопець. — То з цього й починайте! Беріть! Кидайте в карцер!
І всі відчули в цьому вже не браваду, а крик натерзаної горем душі, близької до відчаю. Часом потрапляють сюди ось у такому стані, з відчуттям зацькованості, покинутості, коли нікого дитині й бачити не хочеться, коли й самотність не лякає, — забитись би в нору яку-небудь, чотирма стінами затулитись від вас усіх!
Про маму запитали та чи любить він її.
— Не знаю, — кинув спересердя хлопець. — Мабуть, ні.
— Ти спершу подумай, спершу в себе заглянь, — стривожилась Ганна Остапівна. — І навіть якби ти тричі сказав, що не любиш, — пробач мені, я й тоді не повірила б.
— Чому?
— Тому, що це страшно. Хто розучився матір любити, то вже, вважай, пропащий.
— А я не такий? — криво всміхнувся хлопець.
— Ти не такий…
Виявилось, що про маму його ці люди чули багато хорошого. Запитали, чи й досі портрет її красується на Дошці пошани біля Палацу культури в Комишанці, серед тих, ким пишається науково-дослідна станція. Бо саме таким, як мама, станція й завдячує своїми успіхами, навіть іноземні делегації приїздять на мамину ділянку приглядатись, як це воно в неї виходить, що там, де, крім молочаю, ніщо не росло, де тільки іржаві снаряди та міни валялись поміж розпечених кучугур, тепер рядками зеленіють виногради найкультурніших сортів! Знатна гектарниця! Трудівниця такого хисту, що в неї навіть кучугурна “Сахара” змінює свій норов, свою вдачу, на пустирищах в неї всі чубачата приживлюються, і ніяка їх ні мільдія, ні виноградна воша не бере!