Дико, тихо, безлюдно серед кучугур. А чи давно тут розважався з хлопцями Порфир: викочували на згірок велике мазівське колесо, один з них, скрутившись, залазив усередину колеса (найчастіше це був сам Порфир), і товариші пускали його згори. Летиш, і світ тобі крутиться, аж поки зрозгінці в річку — шубовсть! Колесо й зараз лежить у бур'яні, нога твоя стоїть на ньому, на його потрісканій гумі, колесо є, а товаришів нікого нема, всі у школі, — за партами протирає штанці твоя відважна плавнева гвардія! Тільки ти оце, тиняйло, бродиш без діла, уникаючи людських очей, тамуючи в собі страх і настороженість, адже ти втікач, на тебе звідусіль можуть чатувати різні небезпеки.
Однак, здається, лиха ніщо не віщує, і хоч постійно треба бути насторожі, зате — який світ! Там ріка вирує сонцем, плавні вниз десь аж до лиманів синіють, а тут маки палають всюди по пустирищах — скільки їх насіяла весна! Чашечки їхні повні червоного сонця, по вінця повні… Міжкучугурні ями та западини, що їх комишанці звуть сагами, влітку будуть налиті піщаною спекою, все живе тут згорить, поскручується, а зараз саги квітують, мов оранжереї, і коли йдеш, аж боязко серед маків ступати, щоб не зламати цвіт.
Вибравши місце, звідки було добре видно школу, заліг на пагорбі під кущем заячого холодку, замаскований гіллячками, як дозорець на кордоні. Школа он твоя, нова, двоповерхова, з силікатної цегли… Полегшено всі там зітхнули, мабуть, спекавшись тебе, позбувшись нарешті заводіяки. Наукам віддаються твої товаришочки. Певне, й про свого вожака забули, а він ось тут, так близько від вас, підкрався поміж кучугурами й жде… Дочекався перерви, коли школярчата, висипавши на подвір'я, з лементом, галасом кинулись ганяти м'яча. Вчитель фізкультури Микола Дмитрович теж приєднався до малюків, лише Порфира там нема серед їхніх форвардів. Он Петро, Вітько, он Кислиця Олег — все його дружки, гукнути б до них: ось я тут, повернувсь! Гайда зі мною, хлопці! Гайда в плавні розшукувати оту затонулу турецьку фелюгу, що її вже й мулом в очеретах затягло… Та де там! Не крикнеш, голосу не подаси, це тобі зась, адже ти зараз поза товариством, жити мусиш віднині під покровом таїни, весь час пам'ятаючи, що за тобою, може, всюди розшуки, погоня. Задзеленчав дзвінок, шкільне подвір'я одразу спорожніло, і Порфирові стало тоскно на душі. Піти б у школу та сказати: “Ось я вернувся й на минулому ставлю хрест! Наше гасло: “На свободу — з чистою совістю!”
Розтривожений, підвівся й рушив знов у кучугури. Незабаром стояв на іншому пагорбі, дивився у бік далеких виноградників, що розкинулись аж до обрію під небом степів. Десь там і мамин гектар. Десь там її виноградні вихованці, з усього світу звезені, щоб проходити гарт у гарячім тутешнім піску… Щоліта Порфир пасеться в довколишніх виноградниках, і в станційних, і в радгоспних, знає, де сорти найсмачніші, — це тоді, коли грона наллються й виглядають з-поміж листя, як мамині груди. Огорожа на виноградниках — густий живопліт із колючих акацій, але Порфир крізь найгостріші колючки пролазить. Видно й звідси крізь сонячне мерехтіння, як по всіх виноградниках біліють хустками жінки. Он дівча якесь випросталось серед міжрядь, лице зав'язане по самі очі хусткою, стоїть далеченько, не видно, яке воно з себе, але навіть і з відстані ясно, що дівча те… сміється! Сміється самою своєю поставою, і схиленою набік голівкою, і навіть виноградарські ножиці ніби аж весело поблискують у дівчини в руці. Мабуть, то одна з тих молодих переселенок, що, бувало, жартома зачіпають Порфира, коли він з'являється біля Палацу культури: “Оксанич прийшов, наша симпатія… Може, хоч ти запросиш до кіна, будеш каваліром?” І так це в них виходило, що він і не ображався, коли вони кликали його Оксаничем.
Відвернулось дівча, взялось до роботи, а Порфирові чомусь полегшало на душі, так гарно стало, ішов кудись навмання і незчувся, як заспівалось-замугикалось йому, і дивно, що якраз їхня шкільна замугикалась, ота маршова пісенька, що її хлопці щодня викрикують на подвір'ї, ступаючи строєм, дружно відбиваючи п'ятами такт:
В нашій школі режим ох! — суровий,
Та шляхи нам — у світле життя.
Ще там ішлося про вихователя та майстрів, які дбають, щоб тебе “довести до пуття”, але тих слів він співати не став, усе повторював оце: “В нашій школі режим ох! — суровий…” І хоч, сидячи в карантині, часом навіть дратувавсь, коли пісня про режим долинала з подвір'я, одначе зараз і це, режимне, клалось йому до співу, бадьорило душу: бо ж на волі опинивсь!
Нема мурів, нема брами, тільки небо обступає тебе, польовий вітерець обвіває, — просто почуваєш, що йдеш крізь повітря! Ох і випорснув, ох і перехитрив же всіх.
Аж усміхнувся хлопець, уявивши, який там зчинився шарварок після його втечі, як лютує Саламур, креше громи на свою невдатну сторожу. Відплатив йому Кульбака за все. Жаль тільки, що й Ганні Остапівні та Марисі, мабуть, теж перепаде, до них Порфир проймається співчуттям, бо добрі були з ним, з усіх, може, найдобріші. Ну, Валерій Іванович має розібратись, що вихователі тут ні при чому, бо нема сили на світі, яка могла б удержати Кульбаку, якщо вже його душа волі запрагла!
Випурхнув за мури нарешті. Відтепер змінить своє життя, робитиме все, щоб тільки мама ніколи більше не плакала через нього. Втеча його відбувалась теж, можна сказати, під прапором мами, її образ йому сил додавав. Опинившись на території станції, найперше до парку забіг, з кущів виглянув: чи є мама на Дошці пошани? Чи, може, скинули її через сина забродника, хулігана, що аж у правопорушницьку школу попав? На місці була мама, ледь усміхалася поміж фотографіями: з одного боку Ілько Ярошенко, механізатор, з другого — Ліда-лаборантка. Полегшено зітхнулось Порфирові після цього, отоді вже й побрів, прокрадаючись кружма, до свого абрикоса… Мама, яка вона була ніжна при зустрічі з ним, яка сердечна та красива, здається, ніколи такою не бачив! Тільки б заміж не виходила, не приводила йому чужака-вітчима, бо якось пригрозила напівжартома: “А що, якби й привела? Було б хоч кому заступитися, коли більші товчуть тебе, забіяку!” Сам за себе заступлюсь, мамо, ще й вас обороню, лише не приводьте п'яниці в хату! Досі вважав Порфир, що він для матері тільки сама досада, тягар, камінь на шию. Коли з відлучок своїх вертавсь, зустрічала його перенервована, змучена, у криках, у ґвалтах: “Горе моє! Гріх мій тяжкий”. А за час цієї розлуки, бач, як скучила, при зустрічі місця не знаходила з радощів… “Ти не з обману, ти — з правди”, — ніколи такого від неї не чув і ніколи цього не забуде.
Блукав саме біля Тихої могили, коли до неї потяглася від пристані череда екскурсантів. Молодші, позадиравши голови, попереду йшли, а були такі, що й на милицях стрибали чи шкандибали з паличками, — видно, з лиману прибули, з грязелікарні. З усіх усюд наїжджає публіка на тутешню ропу, знають дорогу сюди шахтарі навіть десь із Крайньої Півночі, прибувають декотрі геть покручені радикулітами та ревматизмами, а, покиснувши сезон у гарячій ропі, виписуються додому іноді зовсім без милиць, полишають своє дрюччя персоналові на згадку разом із розчуленими записами в книзі подяк.
Раніше, коли прибували сюди екскурсанти, Порфир мав звичку, ув'язавшись хвостиком, теж никати за ними, бо кому ж не цікаво послухати про тих бородатих скіфів, про загадкову Гілею, а зараз при появі екскурсантів перше бажання було: дременути геть! Одначе відразу й схаменувсь: чого, власне? Кому з них відомо, що ти за один? Хіба на лобі мічено, що ти втікач?
Екскурсоводка, голонога, цибата, з напущеним на лоб чубчиком па сучасний манір, не стала відганяти Порфира, навіть осміхнулась заохотливо: можеш, мовляв, послухати, я не забороняю. Справді ж бо, розповідатиме для всіх, а Порфир до таких речей має цікавість, кортить йому знати про тих давніх людей, що насипали оці кургани-могили в степах і ходили звідси в далекі походи, а повернувшись, справляли тут свої свята, на колісницях змагались, і смагляві скіф'янки в прикрасах співали біля вечірніх вогнищ своїх, уже забутих тепер пісень.