3 судна, що відходило, долинали жартівливі поради й навіть щирі прохання дати хлопцеві амністію, адже ж він нічого страшного не вчинив, нікого не порізав, ножа при ньому не було…
— Їдьте собі на здоров'я, — відказував Тритузний, — без вас розберемось.
Хлоп'я стояло похнюплене й ні на що не реагувало. Сором поразки, гіркі образи й приниження перейшли в байдужість. Усе йому, видно, зараз стало однакове, немиле, оприкріле, здається, хай би отут хоч і смерть.
Лише час від часу тіло його мовби само собою здригалося коротким нервовим дрожем, і в гримасі обличчя з'явилось щось змучене, майже старече, до невпізнання спотворюючи ще вчора таке безтурботне, раз у раз осяюване дитячими усмішками лице. Коли ж Марися Павлівна спробувала покласти йому руку на голову, щоб приспокоїти, хлопець рвучко струснув, майже з ненавистю скинув із себе ту руку:
— Без ваших жалощів обійдусь!..
Однак сама присутність Марисі Павлівни, її ласкавий порух і те, що звеліла руки йому відпустити, все це, видно, таки вплинуло на хлопця, помітно стишило, пригамувало його збудженість, може, навіть згадались йому обіцянки, які він неправдиво (чи тоді навіть і правдиво?) давав виховательці та директорові Валерієві Івановичу в його кабінеті. Каятьби, однак, не почувалось, дитячу душу виповнювала зараз темна оздоба, затята незмиренність та ще гіркота поразки й визнання неминучості розплати за вчинене, що, як той австралійський бумеранг, і тут тебе наздогнало, на межі свободи.
Без сумніву, він страждав. Але ніякої підтримки, ані співчуття не здатен був зараз прийняти. Стрівшись поглядом з учителькою, хлопець знову сердито й різко крутнув головою, одвернувсь, і цим інстинктивним порухом, знаком зневаги й нерозкаяності мовби ще раз підтвердив те, що міг би сказати: “Ти така ж, як і ці, цупкорукі! Хоч які там слова говориш, а сама теж причетна до цього насильства!”
Затримка сталася з автобусом: у ньому виявивсь проколотим скат, довелося міняти. Тим часом комишанські телеграфи посилено працювали, передаючи всім, що відбувається на пристані, бо, коли хлопця вели до автобуса (довелося тим же двом знову взяти його попід руки), назустріч із-за пагорба вилетів на скаженій швидкості станційний брезентовий газик, той, що на ньому здебільш роз'їжджає вуйко — доктор наук, мандруючи серед свого кучугурного царства. Підлетівши до причалу, газик різко гальмонув, і з нього клубком полум'я й гніву вихопилась Порфирова мати.
— Та що ж то ви дитині руки ламаєте, костоломи! — зрозгінці накинулась вона на Тритузного та Степашка. — Та куди ж ви його ведете, людохвати?
І видно було, що нічим від неї не відборонитись, ніякі пояснення її не проймуть, палаюча, збурена, готова до нападу, ступала ходою засліпленої гнівом тигриці, про наслідки не думала, в розшаленілих очах горів лише безстрашний інстинкт материнства. Було враження, що ось так налетить, і хоч ціною життя, а вихопить, вирятує з їхніх лабетів свого коханого синочка…
Чомусь найперше накинулась на міліціонера.
— Пусти хлопця! Що ти йому руки крутиш? Своєму крутитимеш!
— Хто крутить? — спробував заперечити Степашко, ніяково всміхаючись і зовсім пустивши хлопця, навіть відсторонився від нього. — Ось він вільно стоїть.
Одначе мати ніяких виправдань не приймала, все тонуло у вибуху шаленої материнської пристрасті:
— Не дозволю знущатися над дитиною, отак тиранити її. Облиште хлопця і вимітайтесь геть! Не дам вам більше його! Ніж таким вихователям віддавати, краще в кучугури заберу, хай там з ящірками виховується!..
На її ґвалт збіглося пів-Комишанки, голова сільради, трохи розгублений, спробував був нагадати, що сама ж вона добровільно віддала сина до школи режимної і що в відповідна й заява її та постанова комісії в справах неповнолітніх…
— То, по-твоєму, я назавжди їм його відписала? — бурхнула вона гнівом і до голови. — На рідне дитя не маю права?
— Маєте, маєте! — схвильовано, з щирим співчуттям заговорила Марися Павлівна, підступивши до жінки. — Повернеться він до вас!.. Хіба ми не розуміємо, ким він для вас є?
Жінка навіть не одразу і впізнала вчительку, уважно й суворо глянула на Марисю Павлівну, ніби через силу намагаючись втямити, що вона каже.
— І нічого страшного за ним, — ще лагідніше казала вчителька, — душею він добрий і в школі зовсім не найгірший…
Марисин тон та її слова, видно, справили враження на матір, вона після цього не так озвіріло глянула на вчительку.
— Правда? Не найгірший, кажете?
— Запевняю вас! Хлопчик — один із найкращих… І наче щось сталося з жінкою, враз її, людину розбушованих почуттів, мовби підмінили, полум'я гніву, обурення, роз'ярілість стали опадати на очах. Упокорена, стишена, вона дала вчительці взяти себе під руку й одвести вбік, щоб і там слухати з її вуст обнадійливі слова про сина. Люди бачили, як пристрасно щось там говорила їй вчителька, з виразом серйозної довіри й душевної напруги заглядаючи молодиці в її стражденне, знервоване, розпашіле обличчя. І хоч нічого особливого в Марисиній мові не було, — були то звичайнісінькі, майже сентиментальні слова втіхи, але, може, тому, що йшли вони від серця і що вчула мати в них щире вболівання за свого сина, двоє людей цих — на подив іншим — швидко порозумілись: жінка після щойно пережитого прояснювалась, світлішала на очах, в жадібній надії ловила кожне слово вчительки, в погляді її з'явилося щось сестринське. А коли Марися від імені колективу пообіцяла, що з Порфира вони таки виховають людину, мати знайшла в собі силу навіть вибачитись за свій спалах, за влаштовану їм сцену на очах в усієї Комишанки.
— Ще раз довіряю вам його, як рідній сестрі, — припала Оксана до вчительки. — Напоумте хлопця! Ви розгадали — душею він добрий, але ж так боюсь я за нього! Все б віддала, тільки щоб він більше ніде не спіткнувся, щоб чесним виріс…
— Заспокойтесь, так воно й буде, — запевнила Марися.
А жінка, звично прикладаючи хусточку до очей, знов шепотіла палко, майже благальне:
— Жалійте його! Воно ж без батька! Наче з грудей оце його вийняла й вам передаю, найдорожче своє довіряю…
— Все буде гаразд. Ну, ясна річ, суворо в нас, такий заклад…
— Хай! Казала й кажу: робіть, що хочете, тільки людиною верніть!
Був після цього гарячий потиск руки і щось схоже на проблиск усмішки, і припадання до плеча, і, коли Тритузнпй спостеріг аж таку розчулену сцену, він кивнув напарникові: давай, мовляв, дій, і тієї ж миті, майже піднявши на руках, хлопця упхнули в автобус.
Порфир не чинив спротиву. Знівечений, зажурений, мовчки опустивсь на сидіння, осторонь біля вікна. А коли й Марися Павлівна зайшла, і дверцята автоматично хряпнули, зачинившись за нею, мати Порфирова знов у розпачі вимахнула руками, з грудей її мимоволі вихопився крик болю й прощання. Мабуть, вжахнуло її, що побачила сина за склом (як за ґратами!) й біля нього переможно усміхненого міліціонера в кашкеті. Однак запізнілого скрику того ніхто з них уже не чув, бо автобус, лунко стріляючи вихлопними газами, рвонувся вперед, і все одразу заглушила музика, яку водій увімкнув на повну силу.
Виїхали на верховий Бекетний шлях. Хлопець, зігнувшись, сидів біля вікна й проводжав поглядом пароплавчик, що, вибілений скісним призахідним сонцем, пішов і пішов, віддаляючись у бік лиману.
Марися Павлівна не чіпала хлопця: хай уляжуться пристрасті, хай пригамується розбурхана душа. Зараз, звідки не заходь, чим не заторкуй, він зостанеться до тебе глухий, адже ви позбавили його найдорожчого, і сама та для нього зараз ніяка не вихователька, не друг, а одна а тих нестерпних ловців, учасників насильства. Будь-які твої слова й докази розіб'ються об панцир його озлобленості, об розранений біль його приниження. Людину травмовано, душа його зараз така, що не знайти тобі з нею контакту, все світле в ній геть потьмарене, збаламучене. Скільки треба буде часу, терпіння, педагогічного хисту й душевної делікатності, щоб вивести його з цього стану, з цієї озлобленої затятості, якою він наїжився проти всіх вас!