Кінчається Порфирів фокус, і вже знову стоять, працюють хлоп'ята, а в цей час на порозі майстерень з'являється Валерій Іванович і з ним ще хтось: у дорожнім плащі, високий, сивочубий. Проти вікна чітко виступає профіль незнайомця, гордовитий, карбований, мов на давніх монетах. Зустрінуті посиленим стукотом-грюкотом, обидва зупинились, від порога оглядають робітню, когось вишукують поглядами серед стрижених малюків, що, витягнувшись уздовж потоку, зосереджено гамселять молотками по дереву. Уста в хлопців стиснуті, лоби схмурені, — серйозні всі, жодного усміхненого. І гатять, гатять молотками, виказують перед директором свою трудову ревність. Закошлачена лижна курточка на кожному й лижні шаровари — це тут робочий одяг, спецівка, вона надає юним майстрам однаковості, — і з-поміж них не одразу знайдеш, кого шукаєш… Стрижені голови, схилені пози — все однакове для стороннього ока, кожне старається з невідривною увагою, з нахмуреним лобом кожне: стук та стук!
Інструктор наблизився до Гени Бутиевича, що стояв спиною до дверей:
— Гено! Батько до тебе!
Хлопець рвучко озирнувсь: так, батько стоїть на порозі поруч з директором. Якусь мить Гена тривожним поглядом дивився на батька, мовби впізнаючи його в цьому високому сивочубому чоловікові, що всміхнувся навстріч, губенята хлопцеві пересмикнулися, як перед плачем, здавалося, цієї миті він кинеться до приїжджого, підбіжить, у ніжному забутті впаде в його обійми… Але з хлопцем ніби щось сталося: хмара чужості враз оповила його, він знову згадав про молоток і, відвернувшись, якось аж люто почав гамселити по цвяхах, ніби нічого важливішого за це не було зараз для нього в житті.
— Гено! Чого ж ти? Біжи! — штовхнув товариша під ребро Порфир.
Проте Гена ще нижче схнюпивсь над ящиками, яких до нього чимало набігло, і навіть коли й директор окликнув, хлопець голови не підвів. Вважайте, мовляв, що не почув за гуркотнявою, чи не маю часу відриватися від роботи, чи й просто не хочу йти на розмову з тим, хто мене на мачуху проміняв!.. Вважайте, як хочете! І спересердя гатив, гатив молотком, що здавався більшим і важчим, ніж був насправді, — може, тому, що затиснуто молоток у маленькій тендітній руці, зовсім-бо тоненьке дитяче рученя його тримає!
— Гаразд, хай згодом, — з почуттям ніяковості мовив Валерій Іванович до приїжджого. — Зверніть увагу, як працюють. Яка зосередженість, доцільний кожен рух. Смак до роботи відчули. Ось куди, ми вважаємо, слід спрямовувати їхню агресивність.
Батько намагався приховати свій стан, однак почувалося, був тяжко ображений, що син не побажав до нього підійти, відверто зневажив його при всіх. Навіть Кульбака покосився на товариша осудливо: рідний батько приїхав, інший танцював би, а воно… Ах ти ж, деспот малий, тиран нещасний! — випаявся він у думці.
Буткевич-старший усе ж не спішив показати синові спину, як цей показав йому свою. Погамувавши образу, стояв, спостерігаючи, як трудиться рідне дитя. Просто неймовірно: вдома не знало, з якого кінця той цвях забивати, а тут, бач, взялося за розум, старається з усіх сил. Школа, суспільство примусили, коли батько не зміг! І, мабуть, це єдині ліки для таких, іншого, певне, нема порятунку. Бо хоч зовні й тихе це створіння, ніжне, оранжерейне, але скільки натерпілися з ним! Зв'язався з компанією маленьких волоцюг, навіть взимку десь у цистернах ночував… Одначе який він худенький порівняно з іншими, завжди він був кволий здоров'ям… Дивишся на те рученя, що злилося з важезним молотком, і серце обливається кров'ю…
— Я розумію, вам шкода його, — сказав Валерій Іванович. — Та нічого не вдієш: іншого виходу нема, тільки праця. До того ж вони беруться за це охоче, з класу до майстерень наввипередки біжать…
Порфир, працюючи, час від часу зацікавлено позиркував на чужого батька й ніяк не міг виправдати жорстокої впертості, що її зараз виявляв такий ніби завжди Податливий Гена Буткевич. Ех, дурне ти створіння. Та хай би до Порфира оце з'явивсь той, кого маєш право назвати татом. Хлопець, мабуть би, збожеволів від радості! Ніхто б тоді не посмів тебе байстрюком обізвати… Просто не знає Гена свого щастя. Та ще ж такий батько: архітектор, міста будує, власною “Волгою” привозив сюди Гену здавати і зараз пригнав хтозна-звідки, хіба це не доказ, яке почуття має до сина в душі! Шкода дивитись, як той нещасний батько терпляче стоїть на порозі в запорошенім плащі, передчасно посивілий, сумовито пригорблений, а синочок ніяк не може над ним змилосердитись… Дорожчою за всі відзнаки йому була б одна привітна синова усмішка, порух любові, але цього нема, Гена кроку не хоче зробити назустріч своєму щастю. Отак затявся, не може власну образу, озлобленість в собі перемогти. Бо вважає, що після смерті матері (вона загинула в автомобільній катастрофі) батько відступився від нього, на мачуху проміняв. І хоч як молода мачуха намагалася його приручити, хоч як задобрювала, добираючи ключик до його душі, в ресторани водила, на американських гірках катала, а він не спромігся подолати в собі неприязнь до неї, перенісши неприязнь заодно і на батька. Від першого класу був зразковий, самі п'ятірки приносив додому, а тут збунтувавсь, вийшов з-під контролю, почав з дому тікати, ще й на батькову роботу переніс свою дитячу лють. Одного разу, засліплений ворожістю, дійшов навіть до того, що з дружками вітрини потрощив у новому кінотеатрі, якраз у тому, що батько проектував. А батьківська любов великодушна, зла довго не таїть, усе йому прощає, цій любові вичерпу нема…
Стояв, ждав, надіявся, видно, що син таки схаменеться, одумається, серце таки ж не кам'яне…
Одначе, так і не дочекавшись уваги від сина, приїжджий змушений був рушити з директором до виходу. Тільки батько переступив поріг, як Кульбака накинувсь на Гену:
— Ти що, здурів? Біжи! Доганяй! За поли хапай! Поїде й не приїде більше!
— Хай їде! Хай не приїжджа! — аж вискнув істерично Гена й, пошпуривши геть молоток, впав на купу стружок у кутку і в безсилому горі розридавсь.
XIX
— Дожитись, що рідний син тебе не хоче бачити… Як же це так, товаришу директор? Чому він не побажав підійти? Чому починає життя розривом з людиною, для якої він найдорожче створіння на світі?
Повні очі сліз були в архітектора, коли вони вийшли з майстерень на подвір'я. Всяких сцен надивився Валерій Іванович при зустрічах з батьками, але найтяжче бачити суворі сльози чоловічі, отакі сльози горя й розпуки… І людина ж перед ним мужня, вольова. Людина, що вмів володіти собою.
— Розумію вас, бо… теж маю сина.
— Невже він справді переконаний, що я йому ворог? — приголомшений щойно пережитим, не міг заспокоїтись архітектор. — Я, власне, знав, що він не бажає моїх відвідин, він мені написав про це, і все ж я повинен був приїхати. Слово почути, хоч глянути на нього, так чомусь захотілося — сам не знаю чому. І ось така зустріч. Ви ж друг Сухомлинського, в Павлиші були, школа ваша має таку добру репутацію, тож поясніть мені; звідки взялася ця прірва між мною і ним? Невже нічим не повернути його, не розтопити лід?
Вони сіли на лавці під гіллястим платаном, що був посаджений кимось давно і чудом зберігся, дає тінь, розкинувши крону посеред подвір'я.
— Не забувайте: це ж діти, — заспокійливо мовив Валерій Іванович. — У хлопців зараз “кришталевий вік”, як ми кажемо… Тонкий неустояний світ… І якщо він сьогодні не прийняв ваших відвідин, не відгукнувся вам, то це
зовсім не означає, що в нього назавжди; зникло синівське почуття.
— А була ж між нами взаємодовіра, дружба яка була…
Архітектор сидів у задумі, в прибитості. Валерій Іванович ще від першої зустрічі перейнявся симпатією до цієї людини Довелось тоді. порушити навіть деякі формальності, коли архітектор сам привіз здавати синка, вичерпавши всі власні засоби впливу. Вже тоді хлопець виказував свою черствість до батька: коли його відправляли в карантині, він навіть не попрощався і, ніби навмисне, залишив на стільці в'язані домашні рукавички, як здачу батькові за все.