Бригантина – Олесь Гончар

— У нас розмова якраз про Гену, — сказав Валерій Іванович. — Йому, здається, найбільше зашкодила на певній стадії сліпа любов батьків, зокрема, те, що його вважали вундеркіндом…

— Він справді щедро обдарований, — сказала Марися Павлівна. — Ви ж чули, як він Шопена виконував, скільки вкладав душі! — І, запалившись, розповіла, як уважно стежила за його натхненною грою, за такою багатою гамою почуттів, що під час концерту то хмарили, то осявали бліде, одухотворене обличчя її вихованця. — Він після того концерту став мовби добріший, самозаглибився, відтанув у своїх почуттях, — очевидно, це музика так діє на людину… Тепер знов доведеться починати з азів. Те, що вдалось досягти, ви знов руйнуєте своїм візитом, пробачте мені цю різкість…

— То що накажете мені робити?

— Їдьте й не приїздіть, доки вас не покличуть. Адже і тут, як у шпиталі: маємо справу з людьми обраненими, з потерпілими, дарма що ім'я кожному з них: правопорушник.

— Ще одне: яка ваша думка про мого сина?

— Надто він піддається впливам, легко опиняється під рукою в тих, кого психологи називають “неформальний лідер”, інакше кажучи— заводій… А загалом Гена — славний хлопчик, тонка натура, я вірю в нього. Він здатен на неабияке. Хто знає, може, в ньому зріє новий Шопен!.. Бо ж міряти людину маємо не по її падіннях, а по її висотах — отам буде її справжність.

Категоричність її тону викликала усмішку Валерія Івановича. А коли Марися вже попрямувала до корпусу, поблискуючи тугими своїми литочками, Валерій Іванович з веселою гордістю пояснив архітекторові:

— У нас в колективі про неї кажуть: “В малому тілі— великий дух”… — І додав примирливо:— Не ображайтесь, що вона так налетіла на вас. Зрештою — з добрих намірів. Вдача.

— Вдачею вона, по-моєму, й сама правопорушниця, — мовив серйозно архітектор.

А коли він зібрався зовсім залишити територію школи, біля прохідної під аркою його ще раз наздогнала Марися Павлівна. І не сама — за руку тримала Гену Буткевича, свого вихованця… Підвівши, рішуче штурхнула хлопця батькові навстріч:

— Вибачся!

І Гена, слова не кажучи, спрагло припав, притулився щокою до батькової руки.

…Нескоро, нескоро дізнається він, що це була їхня остання зустріч. На високому крутогорі, що його скільки літ уже підмивають хвилі штучного моря, та все не можуть розмити, на самій вершині степового пагорба, звідки видно півсвіту, буде знайдено надвечір сивочубу людину, навіки застиглу за кермом автомобіля. Навкруги степ буде, і води сяючі, і небо в багряних вітрилах заходу… І ніхто ніколи й не скаже, від чого могло розірватися серце: від гніву? від туги? від любові?

Гену після цього ще довго триматимуть у невіданні, в смутку поглядатиме він на браму, і від нього чутимуть деколи:

— Чомусь татко так довго не приїздить…

XX

Ожив, ожив Кульбака!

Хто б міг сказати, що мине зовсім небагато часу, і вже нова слава черкне комишанця своїм крилом, і вся школа зверне на нього захоплені погляди: Кульбака вийшов у чемпіони! Здобув першість у тому рідкісному й напівзабутому виді спорту, який тільки з чийогось недогляду не зайняв досі належного місця на олімпійських ігрищах.

Був вихідний, ганяли м'яча, бігали стометрівку, виважувались на кільцях біля старого платана, брались тягти — навперетяги — канат, а потім Кульбака запропонував ще оце: навперегінки… в мішку!

Чули ви про таке?

Ходьба в мішку чи навіть біг у мішку — такого виду спорту ніхто в школі не знав, окрім Тритузного, який признався, що й він колись-заколись у таких кумедних перегонах брав участь і навіть перемагав.

— Згадаймо молодість, — звеселився Антон Герасимович. — Напрактикуватись можна в усьому… Є така пташка колібрі, вона здатна літати хвостом наперед, то чому ж людині не вміти ходити в мішку?

Всіх захопила нова спортивна гра, вже й ті, хто, розділившись на команди, тягали канат, кинулися сюди, щоб подивитись чи й помірятися спритністю, — ану ж бо, хто в цій дивній ходьбі буде найвдатніший, найвправніший, хто тут сягне чемпіонства! Тритузний, запалившись, викликав на змагання самого ініціатора, комишанець виклик прийняв, і це піддало особливого жару всій грі. Кульбака, звичайно, приховав, що він у цьому ділі мав уже певний навик ще з Комишанки, де не раз влаштовувались такі турніри. Було, було! Ходив він і в мішках з-під цукру, і в лантухах з-під крупи, в жалив'яних і поліетиленових, навіть і в цупких паперових з-під суперфосфату. А ще ж бряжчав він до фінішів і в путах конячих на ногах — були в плавнях у них і такі перегони.

Мабуть, Тритузний теж мав за спиною неабиякий досвід цієї складної ходьби, бо почувався аж надто впевнено, наперед похвалявся:

— Головний приз буде мій, це вже як собі хочте. Кухарі в білих ковпаках винесли той приз з великою помпезністю: на таці алюмінієвій щось вкрите було прозорою плівкою, дехто думав, що це буде торт, а виявилось, що несуть смаженого півня. Чим не приз? Понесли його аж у кінець двору, примостили на п'єдесталі, і не в одного з учасників змагання аж слинка текла від самого духу смаженини, що для учасників турніру була не останнім стимулом до перемоги.

Тож коли принесли оберемок порожніх лантухів зі складу, їх розхапали миттю, ще й не вистачило на всіх, Викладач фізкультури, призначений керувати грою, перемовився з Тритузним і навіть Кульбаку залучив порадитись щодо правил, яких слід дотримуватись у цьому виді змагань. Зрештою дистанція була визначена, групи розподілені, й настала та мить, коли пролунав з іграшкового пістолета стартовий постріл. Почалось!

Любительська кіноплівка Берестецького збереже й для наступних правопорушницьких поколінь славетну подію цього дня, напружений турнір шкільного лицарства.

Чітко буде видно на ній, як виходять на дистанцію люди в мішках, біжать, плутаються, падають, а судді — вчительки та шефи з морського порту вмирають зо сміху. І таки є чого: видовище — як у цирку.

З першої стартової секунди Кульбака знапружив себе, хижо прицілився й кинувся вперед. Дух суперництва опанував його, і хоч ноги були десь там у мішку, хлопець пішов аж з підлетом. Спритність, натренованість, воля до перемоги — все було за те, щоб так іти!

— Вперед, вперед, до смаженого півня! — підбадьорювали з боків глядачі, теж розпалюючись.

Товстоногий Синьйор Помідор, що водночас із пострілом судді одразу був вихопився вперед, після кількох кроків уже зловив сторчака, так воно й мало бути: поспішиш — людей насмішиш…

Найнебезпечнішим конкурентом Кульбаки справді виявився Тритузний. Ще коли він тільки вступав до мішка, та пробував, та примірявся, хлопець завважив, що досить вміло він це проробляє, видно, знається на такій ходьбі, йтиме не вперше, — отже, цього стережись! Близький надсадний подих Тритузного Кульбака весь час почував на собі. Ось він іде майже притульма, майже нарівні з тобою, сопе, плутається, але не падає, навіть погукує молодцювате:

— Давно не ходив, а таки ж згадав!

Поєдинок між ними одразу опинився в центрі уваги, прикував зацікавлені погляди вболівальників. Змагання, власне, й вилилось у перегони двох — Тритузного та Кульбаки, які з перших кроків ішли нерозлучно, в однаковім темпі ринулися вперед, в напрямку півня, здіймаючи лантухами кушпелу і з кожною секундою все далі відриваючись від загалу. “Вродиться ж отаке кляте”, — не раз казали про Кульбаку односельці, і ця клятість аж он як зараз виявила себе. “Лопну, а не здамся”, — поклав собі Порфир і просто з себе вискакував, щоб не відстати від суперника, більше того — щоб таки вибороти честь першості!

Та ще публіка заохочує, стрижена братія аж реве, мов десь на кориді, по криках Порфир почуває, що в нього більше уболівальників, ніж у Тритузного, з усіх боків екзальтоване глядацтво піддає духу, а шкільний фотограф Федя в тюбетейці та довготелесий Берестецький з портативною кінокамерою, перебігаючи, як фотокори на параді, вибирають позицію найзручнішу, квапляться увічнити наиразючіший момент спортивної події. Морські шефи і вчительки, забувши про свою солідність, регочуть, верещать, бо справді ж таки сміхота дивитись, як люди, нагадуючи спутаних коней, з усіх сил натужаться перегнати одне одного в цій, мабуть, найкомічнішій у світі ходьбі, коли ноги, звичні до нормального кроку, безладно дрібушать у мішковині, перечіпляються та заламують одна одну, аж поки ходак, геть і зовсім заплутавшись, втративши рівновагу, падає, щоб за мить знову піднятись і кинутись доганяти передніх. Публіка найбільш і заохочує лідерів в особі Тритузного та Кульбаки, котрі, відірвавшись від інших, подались першими до фінішу, долаючи відстань з такою спритністю, ніби зроду вони тільки й ходили в мішках по землі!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: