— Гуморист він у тебе, з ним не заскучаєш, — відгукується водій. — Вогонь-хлопець!
— Вогонь-то вогонь, та от чи не тиранять вони там його за цей вогонь… Чи на користь йому піде їхня муштра?
— Вишколять! Там учителі такі, що й зайця навчать сірники запалювати… Я чув, їм навіть платять більше, бо робота з хуліганчатами дорівнюється до роботи в шкідливому цеху: кілька років попрацює — і вже руки трусяться…
— А в нас без Порфира аж надто тихо стало, — зауважив директор станції. — То, було, як не та пригода, так інша оживлювала наш буденний ландшафт… А тепер він десь там штукарює…
— Отож таке кляте: доки чогось не викоїть, і спати не ляже… А буває ж золоте дитя. І заспокоїть тебе, і школу обіцяє більше не пропускати, з усіх сил клянеться, звичайно, й тут із фокусом: “От щоб я вчорашнього дня не побачив!..”
Тепер синові штукарства навіть потішали матір, вона вже уявляла свою незабарну зустріч із ним. Добротою та ніжністю, невихлюпнутими ласками була їй переповнена душа. Надії на сина — це було зараз найсвітлішим у її житті. Ось тільки чи не забуває він там свою неню, чи не розучиться за всіма науками та муштрами матусю любити?
Своїми сумнівами вона й поділилася з доктором наук, котрому це теж, видно, було не байдуже.
— Там, де діти перестають любити батьків, — сказав він, — там кінець усьому… Звідти й починаються всі нещастя. І насамперед нещастя для них самих, для дітей. Жаль, що вони доходять до розуміння цього, коли буває вже пізно…
— Ви вважаєте, що й Порфир… забуде мене? Відвикне?
— Я цього не сказав. Навпаки, мені здається, в ньому є моральність, багатство почуттів… А що хлопець зараз у випробах, то це не страшно. За моїми спостереженнями, любов міцнішає, коли людині трудно.
— Вчителька говорила, що мій труднощів не боїться, — похвалилася мати. — Особливо на годинах праці себе показав.
— У матір вдався, — весело сказав водій. — Та й дід був трудяга… Ото був старий! Теж штукар! Іде в аптеку, і яструбок на плечі: не чіпай, мов, мене, бо й очі повидираю!.. А діло як своє знав!
— Ще й дочці передав науку, — зауважив директор. — Скільки ось до неї за досвідом їдуть. Тільки з машин — одразу: ану, де тут ваша знаменита виноградарка, що на вогні вирощує…
— Годі вам, бо перехвалите, — сказала Оксана.
— Іване Титовичу, а що будем робити, як її в нас засватають, — весело мовив водій, — і вивезуть хтозна-куди?
— Кому там я вже потрібна, — відмахнулась Оксана не без кокетства.
— Ми їй тут, на місці, підшукаємо пару, — сказав Іван Титович. — Так тому й бути: за рахунок станції справимо весілля, хай уже потім налітає контроль…
— Не завадило б хоч весіллям трохи розворушити нашу Комишанку, — сказав водій. — Бо вже рідко й живу пісню почуєш, все більше з радіоли.
— Це правда, — підтримала Оксана, зітхнувши, — Мотоцикли по дворах, антени над головою, кожен у достатку живе, а вийдеш увечері — ні пісень, ні гуків… Темно по хатах, тільки у вікнах голубенькі вогні, як на болоті блукають, — усі перед телевізорами сидять, хокей дивляться, провалився б він вам…
— Не лайся, я болільник: ні хокея, ні футбола не пропускаю, — нагадав водій. — А тебе висватаєм за такого, що матиме аж два телевізори в хаті…
Догадується Оксана, кого він має на увазі. Один такий у них молодий удівець — механік Юхим Обертас, що торік дружину втратив: струмом убило її, коли прасувала білизну… З переселенок, лаборанткою працювала. Любились вони міцно, здавалось, так і до старості дійдуть у глибокій взаємній любові… Коли поховав, думали, чи аж не схибнувся від горя, від переживань. Попервах Оксана з сусідками іноді забігали до механіка в хату хоч трохи навести лад, — запущено ж, незаметено… Забіжать, а він в чоботях лежить горілиць на постелі, блідий, з заплющеними очима, — спить чи тільки думає… по кутках телевізори аж два (жоден не працює), на вікнах важкі, з червоного плюшу портьєри, від них і в хаті сутінь, якийсь червоний висить туман… А одного разу застали Юхима за дивним заняттям: стоїть біля столу з електричним прасом у руці і прасує блузку дружині! Кажуть, перед кожним святом механік сам пере її і сам прасує… Бо Ліда-дружина — ще вона жива для нього, і хіба її хто міг би йому замінити? А ці, бач, не розуміють, уже б їм сватати… І ви, товаришу директор, хоч і доктор наук, хоч про мільдію та про філоксеру все знаєте достеменно, але в науках сердечних, людських, пробачте, не дуже, здається, тямкуєте…
— І людина надійна, — каже директор, знову натякаючи на механіка. — Свій, корінняк… Це вам не з прийшлих: одною ногою тут, а другою десь… Від літуна тільки й чуєш: “Я ж у вас не вічний…” А ви обоє корінням тут, у цих пісках, ви якраз вічні. Обоє ще молоді, міцну сім'ю створили б…
— Облишмо цю розмову, — сказала, посумнівши, Оксана. — А коли він ще свою любить і йому не до мене? Та й у моїй душі не все ще, може, вигасло…
І несподівані сльози враз їй виступили на очах. Непрохані свати після цього більше її не чіпали.
Де їм знати було, як усе складно для жінки, для матері, що має дитя. Раз уже зробила спробу, та опеклась. Були й після того нагоди, були ночі вагань, та кінець кінцем знов материнське перемагало, думаючи про сина, знову казала собі:
“Нерідного батька йому? Ні, краще буду сама, для нього житиму!..”
XXVI
Любив Антон Герасимович ось такі тихі години, коли, підмінюючи вартового, доводиться йому самому залишатися в будці на прохідній. Як ніде, почуває тут повноту своєї влади, адже кожен, хто до тебе звертається чи повз тебе проходить, виявляє тобі шану й повагу, бо ти відаєш брамою, стоїш при тім найсерйознішім рубежі, від якого починається режимне чи безрежимне життя.
В будці прохолода, тут навіть у середліття спеки нема; стіни товсті, намуровані ще монастирськими мулярами, а вікна затуляє від сонця лапатий, вихованцями посаджений виноград. У спокійному й возвишеному (як він сам каже) стані духу перебуває Антон Герасимович. Озброївшись окулярами, сидить біля столика над розгорнутим фоліантом, одним із тих обстрьопаних стародруків без початку й кінця, що якимось чином потрапляють час від часу в руки начальника режиму. Має пристрасть він до книжок рідкісних, звідкись чудом добутих, за це дружина його називає вдома чорнокнижником, звісно, більше жартома. Процес читання стародруків подобається Антонові Герасимовичу не тільки сам по собі, а ще й тому, що маєш потім можливість несподіваним випадом загнати в глухий кут котрогось із цих шкільних мудрагелів з інститутськими дипломами, прилюдно втреш носа комусь із них, зацитувавши при нагоді напам'ять щось таке, як, скажімо, указ Петра Першого від 9 квітня 1709 року за номером 1698: “Нами замечено, що по Невскому прошпекту и в ассамблеях недоросли отцов именитых в нарушение этикету и регламенту штиля в гишпанских панталонах и камзолах, расшитых мишурою, щеголяют предерзко. Господину полицмейстеру из Санкт-Петербурга указываю впредь оных щеголей с рвением великим вылавливать, сводить их в литейну часть и бить кнутом, пока из гишпанских панталон зело похабный вид не останется…”
Зацитує ось таке Антон Герасимович їхній педагогічній асамблеї, а надто ж тому патлатому дискутерові Берестецькому, з яким найчастіше схрещує списи, і стоїть тоді, вдоволено пожинаючи лаври їхнього сум'яття та подиву: “А що, вхопили? Оце вам і Саламур з Дипломом це-пе-ша (тобто церковноприходської школи)!”
А зараз Антон Герасимович сидів над книгою, за якою давно вже полював і яка аж оце, зрештою, потрапила йому до рук, і містила вона в собі справжнє багатство — поіменний реєстр усіх куренів січового лицарства. З більшою цікавістю, ніж який-небудь детективний роман, вичитував Антон Герасимович ті довжелезні списки козацьких сотень, маючи таємну думку зустріти серед реєстровців і котрогось лицаря на прізвище Тритузний. Бо десь із глибинних надр, з туманних переказів дитинства перейшла йому в спадок певність, що сам він роду лицарського, що недарма дубовий сволок у дідовій хаті прикрашало різьблене — з ятями та з твердими знаками — свідчення про лицарське походження роду Тритузних. “Десь має бути й Тритузний, неодмінно десь має бути”, — з цією думкою читав, вчитувався у списки реєстровців (теж з ятями та з твердими знаками).