Бригантина – Олесь Гончар

— За всіх не розписуйся, — заперечив Порфир, бо йому чомусь майнула думка про маму.

— Наївняк ти. Правдою хочеш жити? Ну, то й живи! Він тебе з тією правдою завтра на кукурудзу пожене або й зовсім за браму не випустить…

І головне, що й поскаржитись на Крокодила зараз нікому було: директор у відрядженні, в міністерство на нараду викликали. Ганна Остапівна знов прихворіла, а Марися цілі дні заклопотана влаштуванням літнього табору, тієї “Бригантини”, що невідомо — з ким та куди вона попливе…

Хлоп'яча рада, вже й про роботу забувши, зібралася на чолі з Бугром під черешнею обміркувати дуже важливу для себе річ: як провчити Крокодила? Як помститися йому?

— Чого він чіпляється до всіх, халява стара?

— Яке має право?

— Учудити щось йому треба, — сказав Бугор, — Щоб лопнув з досади — таке учудити!.. І це сподобалось товариству:

— Учудити! Учудити! — почулися звідусіль веселі правопорушницькі голоси.

XXV

Фрегати хмар біліють по обріях, а поміж них, серед пустельного бугристого ландшафту, серед уявних лісів Геродотових, що колись зеленіли тут, переповнені німфами, сатирами-фавнами, пробирається щось на місячний всюдихід схоже. Ніяких фавнів: безжиттєво, голо, молочаєво. Піщані видми жовтіють, лобато лисніються кучугури, чубаті й безчубі. Чи, може, десь там і фавни серед них попршцухали, як цапки, підглядають звідти: хто їде? хто сміється в тім брезентовім шарабані? Рухається газик-всюдихід науково-дослідної станції. Крім водія, хлопця іронічного, в машині ще доктор наук (він же й директор), симпатичний товстунець у брилі, в окулярах, та Оксана Кульбака, що їде провідати сина. Вирушаючи в справах на ГЕС, директор прихопив і її, бо це майже по дорозі. Весело в машині, смішне згадалось, що могло обернутись і дуже сумним: як учора сапери знешкоджували в цих пісках міни та снаряди. Настягували їх цілу купу, заклали вибухівку, підпалили шнур і швидше до машини. Др-р! Дрр! — а вона не заводиться!.. Довелося рекорд із бігу ставити: таку швидкість розвинули, пустившись у лозняки, що олень міг би позаздрити… Пригадалися також різні штуки, що їх викоював Порфир. Одного разу осами нагодував станційного балакуна. Є такий у них, рота не затуляє, нічим його не спиниш, то Порфир йому скибку кавуна з осами підсунув. Той як вхопив — три дні потім не розмовляв, тільки на мигах показував: язик розпух, у роті не вміщається… А Порфир ще й слідом з ватагою ходить: розкажіть нам ще про свою дисертацію…

— Гуморист він у тебе, з ним не заскучаєш, — відгукується водій. — Вогонь-хлопець!

— Вогонь-то вогонь, та от чи не тиранять вони там його за цей вогонь… Чи на користь йому піде їхня муштра?

— Вишколять! Там учителі такі, що й зайця навчать сірники запалювати… Я чув, їм навіть платять більше, бо робота з хуліганчатами дорівнюється до роботи в шкідливому цеху: кілька років попрацює — і вже руки трусяться…

— А в нас без Порфира аж надто тихо стало, — зауважив директор станції. — То, було, як не та пригода, так інша оживлювала наш буденний ландшафт… А тепер він десь там штукарює…

— Отож таке кляте: доки чогось не викоїть, і спати не ляже… А буває ж золоте дитя. І заспокоїть тебе, і школу обіцяє більше не пропускати, з усіх сил клянеться, звичайно, й тут із фокусом: “От щоб я вчорашнього дня не побачив!..”

Тепер синові штукарства навіть потішали матір, вона вже уявляла свою незабарну зустріч із ним. Добротою та ніжністю, невихлюпнутими ласками була їй переповнена душа. Надії на сина — це було зараз найсвітлішим у її житті. Ось тільки чи не забуває він там свою неню, чи не розучиться за всіма науками та муштрами матусю любити?

Своїми сумнівами вона й поділилася з доктором наук, котрому це теж, видно, було не байдуже.

— Там, де діти перестають любити батьків, — сказав він, — там кінець усьому… Звідти й починаються всі нещастя. І насамперед нещастя для них самих, для дітей. Жаль, що вони доходять до розуміння цього, коли буває вже пізно…

— Ви вважаєте, що й Порфир… забуде мене? Відвикне?

— Я цього не сказав. Навпаки, мені здається, в ньому є моральність, багатство почуттів… А що хлопець зараз у випробах, то це не страшно. За моїми спостереженнями, любов міцнішає, коли людині трудно.

— Вчителька говорила, що мій труднощів не боїться, — похвалилася мати. — Особливо на годинах праці себе показав.

— У матір вдався, — весело сказав водій. — Та й дід був трудяга… Ото був старий! Теж штукар! Іде в аптеку, і яструбок на плечі: не чіпай, мов, мене, бо й очі повидираю!.. А діло як своє знав!

— Ще й дочці передав науку, — зауважив директор. — Скільки ось до неї за досвідом їдуть. Тільки з машин — одразу: ану, де тут ваша знаменита виноградарка, що на вогні вирощує…

— Годі вам, бо перехвалите, — сказала Оксана.

— Іване Титовичу, а що будем робити, як її в нас засватають, — весело мовив водій, — і вивезуть хтозна-куди?

— Кому там я вже потрібна, — відмахнулась Оксана не без кокетства.

— Ми їй тут, на місці, підшукаємо пару, — сказав Іван Титович. — Так тому й бути: за рахунок станції справимо весілля, хай уже потім налітає контроль…

— Не завадило б хоч весіллям трохи розворушити нашу Комишанку, — сказав водій. — Бо вже рідко й живу пісню почуєш, все більше з радіоли.

— Це правда, — підтримала Оксана, зітхнувши, — Мотоцикли по дворах, антени над головою, кожен у достатку живе, а вийдеш увечері — ні пісень, ні гуків… Темно по хатах, тільки у вікнах голубенькі вогні, як на болоті блукають, — усі перед телевізорами сидять, хокей дивляться, провалився б він вам…

— Не лайся, я болільник: ні хокея, ні футбола не пропускаю, — нагадав водій. — А тебе висватаєм за такого, що матиме аж два телевізори в хаті…

Догадується Оксана, кого він має на увазі. Один такий у них молодий удівець — механік Юхим Обертас, що торік дружину втратив: струмом убило її, коли прасувала білизну… З переселенок, лаборанткою працювала. Любились вони міцно, здавалось, так і до старості дійдуть у глибокій взаємній любові… Коли поховав, думали, чи аж не схибнувся від горя, від переживань. Попервах Оксана з сусідками іноді забігали до механіка в хату хоч трохи навести лад, — запущено ж, незаметено… Забіжать, а він в чоботях лежить горілиць на постелі, блідий, з заплющеними очима, — спить чи тільки думає… по кутках телевізори аж два (жоден не працює), на вікнах важкі, з червоного плюшу портьєри, від них і в хаті сутінь, якийсь червоний висить туман… А одного разу застали Юхима за дивним заняттям: стоїть біля столу з електричним прасом у руці і прасує блузку дружині! Кажуть, перед кожним святом механік сам пере її і сам прасує… Бо Ліда-дружина — ще вона жива для нього, і хіба її хто міг би йому замінити? А ці, бач, не розуміють, уже б їм сватати… І ви, товаришу директор, хоч і доктор наук, хоч про мільдію та про філоксеру все знаєте достеменно, але в науках сердечних, людських, пробачте, не дуже, здається, тямкуєте…

— І людина надійна, — каже директор, знову натякаючи на механіка. — Свій, корінняк… Це вам не з прийшлих: одною ногою тут, а другою десь… Від літуна тільки й чуєш: “Я ж у вас не вічний…” А ви обоє корінням тут, у цих пісках, ви якраз вічні. Обоє ще молоді, міцну сім'ю створили б…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: