Бригантина – Олесь Гончар

— Ти що там шукаєш? — в тривозі зашепотів Порфир.

— Та треба ж йому виноград підрізати!

— Навіщо?

— Щоб повсихав!

Перед тим він уже розповідав хлопцям, як, будучи в місті, заохотки це робив: фінкою лозу при землі чик! і вже вона повисла, як перерізаний кабель телефонний… І хай тепер па верхніх балконах ждуть, коли він до них дотягнеться. Ось таке й тут він збиравсь проробити. Цього Порфир допустити не міг. Але ж не віднімеш у нього силою ніж, тому вдався до хитрощів:

— Дай я сам переріжу!

І коли ніж опинився в його руці, Кульбака розмахнувся й наосліп пошпурив його в темряву.

Тієї ночі вони знов посварилися, ледве до бійки не дійшло, насилу Гена їх помирив.

Брели кудись навмання, аж доки в степу наполохала їх скіфська баба, що несподівано виринула з темряви, бовваніючи на невисокій, за довгі віки дощами розмитій могилі. Спершу наполохала, а потім притулок цим блукачам дала, розташувались біля неї осідлищем на ночівлю. Пробували розгледіти в темряві загадкову усмішку старої скіф'янки чи половчанки та узори на її кам'яному вбранні, а потім під захистком її лежали в духовитій теплій траві й відчували, як ще не зовсім вичахлий камінь диха на них теплом відлетілого дня. Дивились, як грають у небі зорі, мабуть, на спеку, на суховітрицю.

— Чогось так довго татко не озивається, — почав було Гена. — А що, коли приїде, а мене нема?

— Не скімли, тонкосльозе, — обірвав його Бугор.

А Порфир, який часто бачить товариша зажуреним І розуміє причини його журби, знайшов і зараз для Гени слово підтримки: зрозумій, зайнятий він, твій татко… В архітекторів клопотів по горло… Та ще, може, терміново проектує павільйон для всесвітньої виставки, ти ж казав, що він мріє про це…

Зоряно, тихо, просторо. Серед цієї природи Порфирова душа почуває себе на місці. Лежиш серед степу, вільний та незалежний, слухаєш, як шаленіють коники в траві, цілу ніч не вщухатимуть ці завзяті трав'яні оркестранти. А там уже тобі зоріє світанок. Пружиною перший схопився Порфир, бо душа його не хоче проспати ці росяні блакитні світанки, бо, як мама каже, “ранні пташки росу п'ють!”. Порфирові кортить підгледіти, як п'ють росичку жайворонята, як спивають вони її з кожного листочка своїми маленькими дзьобиками. А роса, вона ж найчистіша з усього на світі, тільки сльоза людська ще така чиста! Кажуть, у росі є навіть пеніцилін, певне, тому нею дідусь під час недуги очі вранці промивав.

Уявляється Порфирові, як уже й зорянки, попрокидавшись у комишанських плавнях, спивають рясну росу з очерету та з листатої папороті. На островах, там роса як вода, просто купаєшся в ній, як тоді, коли наукова станція була влаштувала на острові свій пікнік на День Перемоги, і гуляли допізна, і мама з росинками на віях при місяці співала свою улюблену “Ой чорна я си, чорна”. Співаючи, зовсім відмолоділа, стала як дівчина, здається, й про Порфира забула, жила десь в інших, в дівоцьких своїх небесах. Дуже красива тоді була, красивіша, ніж будь-коли. Тільки жаль, що про нього забула. Ніхто з присутніх про Порфира теж не згадав, не погукав, не спитали — вечеряв він чи ні, чи ряскою тільки й живився, як каченя, що цілий день шубовскає у воді, всіма забуте, нікому не потрібне. Ревнощами мучився того вечора, з очеретяної засідки визирав, стежив, як мамуня, повна вечірньої краси, підхмелена та весела, катається з залицяльниками в човні, і сміх її чути, і далеко потім над водами лягає її зболений спів… Ой чорна я си, чорна… А Порфир, бач, русявий удався. Де ж він, той, у кого він вдався? Чи коли-небудь перетнуться їхні дороги? Чи станеться коли, що життя поставить їх очі в очі: це ось Порфир, уже юнак у морській безкозирці з стрічками, розвіяними на вітрі, а це той, невідомий батько його, майже нереальний, нафантазований, мов снігова людина

Як і щоразу при таких думках, озиваються у ньому всі його душевні врази, йому стає до сліз шкода себе, і хочеться комусь виповісти свою журбу, але знає, що не виповість, вимовчить у собі, бо не догукнеться до тих, до кого хотів би догукнутись, з високостей на нього байдужістю віє цей зоряний невідкличний світ.

— Розкажи, Гено, ще про снігову людину. Так лежать вони, блукачі, і зорі грають над ними по всьому небу, великому, як океан, і снується Гені про когось давнього, про лицаря, що пролежав заморожений в Гімалаях тисячу літ чи й більше, в нерухомому стані пробув у вічних снігах, а тепер, у двадцятому віці, в зв'язку з потеплінням віджививсь і йде по планеті, мов Уленшпігель, через світи і країни, йде, додивляється, здивований, до теперішнього життя. Зовні він цілком як сучасна людина, але на що не гляне, то все бачить уперше: і комбайни, і літаки, і світлофори в містах, бо як поринав у сплячку, цього ще нічого на світі не було, і товаришами йому були ті, що ходили звідси походами на персів, що цілі лаврові гаї несли на своїх списах. Той тисячу літ проспав заморожений серед льодовиків, а інших, теж давніх, тепер викопують археологи. Гена пропонує, щоб їм, утікачам, пристати до котроїсь партії археологів, що всюди зараз риються в степах, вони для допоміжних робіт набирають нібито й підлітків — ото було б цікаво!..

— Лопатою цілий день? — злінька озивається Бугор. — Від роботи коні дохнуть.

Він вважає, що краще податися в Бахчисарай, там у нього старший брат десь м'ясникує, рубає баранів на шашлики та чебуреки. А чебуреки там — як лапоть завбільшки.

Стугоніння чути в степу. З темряви з'являється летючий вогняний дракон з довжелезним хвостом, згрізна гуркочучи, переміщається в просторі.

— Експрес!

Хлопці схоплюються, вдивляються в те чудисько, далеке, мимойдуче, що вогнями з пітьми та залізним двигтінням протинає степ, розруйновує цей тихий, зоряний, кониковий світ.

— Ах, зміюка…

Бугор замишляє вчинити напад на один з тих нічних експресів, що вони йому чогось ненависні, зокрема тим, що курортників до моря везуть та різних маминих синків товстоногих, у коротеньких штанцях, які хоч зростом вищі за матерів, а їх за ручку ще водять, тортами та морозивом запихають. Бугор не розумів, чому хлопці не підтримують його войовничості. Оті чебуреки, що десь не для нього шкварчать, йому, видно, піддають завзяття, він жадає нападу, йому б оце бити, трощити, просто звідси б кинутись навперейми тому експресу, де освітлені вікна пролітають, змигують, як летюче видиво чийогось благополуччя, комфорту, затишку, життєвої влаштованості. Фіраночки там у них на вікнах, вхопити б каменюку в-під насипу, та ось вам по фіраночках, по склу, щоб тільки брязь! та брязь! на друзки. Його охоплює екстаз зло-веселого божевілля, він, зірвавшись на ноги, мерщій шукав грудок, рве сухогруддя, з лайкою шпурляє й шпурляє по тих недосяжних вікнах, і, мабуть, йому вчувається, як дзенькає розтрощене скло, бо він аж сатаніє, викрикуючи:

— Нате ж вам! Нате! Ось вам фіраночки! Коди не стало летючого вогняного дракона, коли зник він за обрієм, аж тоді Бугор, зазнавши цього похмурого вдоволення, присів коло хлопців, задиханий, ніби після справжньої битви з експресом. Знайшов сигарету, почав прикурювати, сірники в його руці обламувались, ледь спалахнувши, і видно було, як тремтять йому руки, аж Порфир не втримався:

— Руки трусяться, наче курей крав!

— Заткнись.

Прикуривши нарешті, Бугор кинув сірник, не затоптавши, довелося це зробити Кульбаці. Бо з вогнем у степу не жартуй. Колись Порфир бачив улітку, як горів хліб. Нічого страшнішого нема за степову пожежу, коли люди кидаються в полум'я, в хмаровища гарячого диму, біжать з відрами, з шлангами і плутаються й падають в палаючих пшеницях, а потім когось з попеченими руками, обгорілого до невпізнання, відправляють в лікарню. Колись і дядько Іван був попікся, обсмалився на такій пожежі, викликаній всього лиш іскрою від комбайна.

Важкою для хлопців була ця ніч. То один, то другий схоплювався, вглядався в темінь, бо вчувалося, що хтось до пих підкрадається. Бугор аж здригався вві сні, певне, й уві сні не вщухала безглузда його битва з нічними експресами, що, побільшені сном та уявою, виростали в безконечну низку освітлених гуркотливих вагонів, якихось уже мовби абстрактних поїздів, що без нікого ідуть і йдуть, протинаючи степ, оперізуючи планету.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: