Ось на компанію таких рибохватів і налетів дядько Іван однієї осінньої ночі. Певне, наперед готувалися злодюги до зустрічі з ним, бо й не тікали, і в рукаві передній мав уже заздалегідь приготовану трубку, налиту свинцем. Ах, це ж він, гроза лиману, безстрашник Кульбака Іван, це той комуніст, що йому більше всіх треба, — ану ж підходь, підходь!..
Він один, а їх троє…
По голові старалися влучити в темряві тим залізом, свинцем налитим, щоб череп йому проломити. Збити у воду старались, а він, хоч уже й закривавлений, усе тримався в човні, кричав передньому, найлютішому:
— Однаково я тебе бачу! Я тебе впізнав!
— А не побачиш більше!
З жорстокістю садистів намагалися бити по обличчю так, щоб очі повибивати, зоровий нерв пересікти, навік щоб осліпнув цей їм ненависний Іван-інспектор!
Нарешті збили, скинули у воду. Нема його, не буде, амінь йому, пішов на дно раків годувати! А той, що його топлено, вбивано, що його ніби навік осліплено й пущено на скін у крижану воду, — він — хоч і на милицях, хоч і з пальцями, пооббиваними браконьєрським веслом! — таки з'являється потім на суді, щоб посвідчити, щоб кинути їм у вічі своє інспекторське:
— Тебе я впізнав і тебе! Думали, на дно пішов, а я знову є! Бо люди мене з води вирятували… Не дали загинути, щоб і далі я вам, гадам-браконьєрам, спуску не давав!
Вродливець смаглявий, як і сестра Оксана, чорнобровий, з усмішкою сліпучою, що все навкруг осяває, а чорні очі весело іскряться — такий цей лиманець-інспектор, старший материн брат, що для Порфира зблизька й здалека живе як потаємний його взірець. Бо не просто мужній та хоробрий (охоронцями голубих полів тільки людей мужніх і набирають), а ще й справедливий, а ще й товариський, у якому гурті не з'явиться, з першої хвилини викликає до себе симпатію. Коли прибуде до своєї сестри на дідизну в гості, тоді в хаті стає тісно від його друзів, тож сідають надворі під абрикосом, і там годі келешками дзень! під веселе дядькове Йванове слівце-заклик:
— Вогонь!
І потім з усмішкою пояснить: по браконьєрах вогонь…
А зараз він сидить з хлопцями в порту і весело дивиться, як воші всухом'ятку булки наминають. По очах впізнав, що голодні обидва, і при зустрічі найперше дав їм по булці, яких у нього повна авоська, і навіть вибачився жартома, що до ресторану не поведе, нема коли та й зачіпки не бачить відповідної.
З неабиякими труднощами добулися хлопці до порту. Після бійки з Бугром та ганебної втечі від випадкового автоінспектора кілька годин проблукали вони, як дикунчата малі, в кучугурах безчубих, що їх призначала мати Порфирові під майбутні його виногради. Потім у Гілеях були, де з кучугурних пісків вигнались у небо акації щоглові (є порода й таких), прикривши своїм розкотистим гіллям вулики радгоспних пасік, що потаборилися всюди з куренями, з бджолярами похмурими, які не квапились, не поспішали хлопців пригощати медом, бо він, мовляв, ще молодий, ще він — як вода… А один зовсім грубо відрубав:
— Своїх трутнів вистачає…
Усе хотілось Порфирові матір побачити хоч оддалік, і, як йому здалося, одного разу й загледів-таки її постать легку, гордовиту голову, косинкою вив'язану, коли вона в гурті інших сідала до автобуса, — його щодня висилав станція забирати робітниць з виноградників. За всіма ознаками, то таки була вона, але й до неї, найріднішої в світі людини, син не посмів з'явитися в своєму становищі, не дав знати про себе, так і зостався лежати на узбіччі, мліючи в шелюгах від важкої надвечірньої спеки. Бо нащо ж ти їй здався тепер, заблуканець, утікач нещасний, що тільки й можеш бути для матері соромом та ганьбою!
З останнім річковим трамваєм щасливо добулися зайцями до порту, хоча в самім порту ледве не потрапили дружинникам до рук. У скверику портовому в кущах тамариску ніч провели, аж почаділи від духу тамарисків та терпкого запаху каучуку, що його крани цілу ніч вивантажували на причалі. Охоплені смутком, бачили вранці, як покидає порт їхня мрія мрій, бригантина їхня недосяжна — учбовий вітрильник, що пішов у кількамісячну плавбу з морськими курсантами. Саме на той даленіючий вітрильник дивилися, ажурно-легкий та високий, коли за спиною в них з'явився хтось і лагідно поклав Порфирові вузлувату руку на плече. Злякано обернувшись, комишанець побачив над собою смагле, повнощоке обличчя дядька Івана, його очі, переповнені чорним іскристим сміхом. Топлений та не втоплений, вбиваний та не вбитий… Стоїть з авоською в руці, посміхається:
— Чи далеко зібралися, мореходи?
— Ми… ми… на лиман у гирло… — промимрив Порфир якось пискляво, аж сам не впізнав свого голосу.
В усмішці інспектора з'явилося щось хитрувате. Якщо, мовляв, лиман їх вабить, то це добре, бо тут груди Дніпра. Груди широкі, могутні…
Сидять тепер з ним на лавці серед розімлілих тамарисків та завзято булки гризуть. Дядько Іван розповідає, що сім'я його зараз на лимані, там, де інспекторський пост. Дружина кухарює, а маленька Наталочка допомагає матері, а деколи — й батькові, бо зір у неї гострий, — окинувши поглядом акваторію, одразу помітить, де чесні рибалки, а де порушник… Щодо хлопців дядько Іван не надокучливий, може, й здогадується про все, однак не доскіпується, звідки та як тут опинилися, це його мовби зовсім не обходить. А якби запитав, то почуває Порфир, що не зміг би йому збрехати, не зміг би його частувати вигадками, як це з іншими поробляв; відкрився б йому з першого слова, виклав би чистісіньку правду про все: як завівся на черешнях із тим Крокодилом і як пустився з хлопцями в це піратське життя, від якого перед тим, здавалося, вже назавжди відмовивсь. Усе б дядькові Йванові виповів без брехні, бо є такі люди, що їм сказати неправду просто не зможеш, язик не повертається. Однак не питає. Натомість чують хлопці, як доводиться йому час від часу ганяти безбілетників на приміських лініях, — на правах громадського контролера…
— Стоїть нечесане дитя віку перед тобою, підпарубчак уже, патли аж на шию відпустив, а квиточка забув узяти. Та чого ж ти забув? Гроші витягли чи поспішав дуже? Та кажи ж, хоч що-небудь, голубе! А він стоїть, бовдур бовдуром й на слово не спроможеться. Збрехати і то не вміє!
— Ну й що ж ви з ним? — запитує Гена.
— З яким як: індивідуальний підхід. По очах визначаєш, чи в ньому хоч трохи проблискує совість, чи ні. Все ж таки хочеться віриш в людину.
— А отим, що очереги з весни палили, коли вже й птахи гніздились, — нагадує Порфир, — тим, мабуть, все безгарно зійшло?
Далися йому ці очерети… їх, щоправда, випалюють щороку, це дозволяється комишитовим заводам, але ж тільки ранньої весни, до певного числа. А цього року, запізнившись, загаявшись, плавню палили справді з порушенням строків, коли перната дичина вже почала була гніздуватись. Птахів там розполохали тьму. Спробуй тепер винуватого дошукатись! Кінчилось нічим, дядько Іван знає про це, і хмарка пробігав по його крутому чолу…
— Притягаєм до відповідальності, та всіх не притягнеш, — каже він з притамованим гнівом. — Браконьєрське плем'я, воно ж, як філоксера, живуче і хоч у різних личинах постає, а суть одна — хижацька… Той рибу б'є, цей птахів разом з очеретами випалює, а скажи йому, він ще й державними інтересами прикривається… Сліпа душа, він про завтрашній день не думає, йому навіть невтямки, навіщо цю природу так уже треба берегти, навіщо ради неї цілі штати інспекторів держава тримає…
— І річки та повітря забруднюють по всій планеті, — сказав Гена… — А планета ж наша одна, другої такої нема…
— Ото-бо й воно, — нахмурюється дядько Іван. — Кожному слід би думати, що господар планети — це ти — людина, що, крім нас, на планеті — нікого… Не лев, не тигр, а людина в природі найстарша! Тож по праву старшого мусиш захистити і дерево, і пташине гніздо, і комаху. Можемо все тепер, все нам під силу. Ліси на безліссі розводимо, річки повертаємо, живлющу вологу даємо в степ, це ж здорово, правда? Тільки ж, проектуючи греблю, скажімо, подумай і про те: а що з гирлом буде? Чому очерети в гирлі починають висихати, нерестилища гинуть? Чому не турбує тебе, що птиця розлітається і солона вода підступає з моря вгору аж так, що дельфінчуки вже мало не до Комишанки заходять… Про це хай дядя думає? За долю гирла хай тільки інспекторам болить? — Помітивши, що хлопці присмутилися, дядько Іван усміхнувся: — Ну, та ми не з тих, щоб духом падати, нам це рішуче заборонено нашими інспекторськими правилами… Охоронець голубих полів мусить бути завжди на висоті. Бо наш брат не тільки свій лиман береже — турбується він про всю світову акваторію! Іде в такі місця, де міжнародний лов ведуть, інспектує судна різних країн, не дозволяє й своїм порушувати. Іноді він аж надто причепливим здається… Був випадок: свої ж радіограмою скаржаться на такого причепу, мовляв, сусіди ловлять, а цей нам план зриває, що з ним робити? “Зв'яжіть його та в трюм, а самі ловіть!..” Тільки ж чорта з два! Зв'язати себе не дам, і в трюм мене не закинеш, якщо за правдиве діло стою!