Бригантина – Олесь Гончар

Як ніби епічне щось, слухала Марися Павлівна розповідь робітниці про ті буденні негучні битви, що тривають тут роками. Адже не так просто оживити, окультурити цей пустельний край. Спершу треба розрівняти бархан за барханом, а потім засіяти житом в кінці серпня, а наступної весни жито скосити, підійняти плантаж, внести добрива і ще раз засіяти житом, а навесні по ньому вже садитиметься виноград з таким розрахунком, що, коли жито викине колосок, в той час і виноград якраз бризне листом, і вони мовби захищатимуть одне Одного… Виявляється, жито одна з найвитриваліших рослин на планеті, жита боїться навіть осот, в цих умовах воно якраз і очищає землю, з жита тут усе починається…“0сь де панує творчий дух людини, — мимовіль подумалося Марисі. — І ці люди, що цілий край повертають до життя, вони теж — як жито…”

Не все з почутого Марися Павлівна розуміла, далека була їй вся ця виноградарська технологія, якою звично оперувала робітниця, але ясно для вчительки було головне: перед нею майстриня, перед нею людина, яка зуміла оживити ці мертві безплідні піски, що тільки й були начинені іржавим металом війни. І хоч педагогічних нахилів і не виявила стосовно свого сина, зате ж є в ній оцей хист — серед усіх труднощів виплекати свій саджанець зеленолистий!..

Борис Савович виявився досить компетентним у ділах виноградарських, він з півслова вхоплював те, про що йшлося. Марися ж Павлівна почувалася тут ученицею, наївною і, може, аж смішною, що не могла до ладу про все і второпати, хіба що про жито та про те, що в цім піску найстрашніший шкідник гине, не витримує влітку його пекельних температур. “Ох, якби ми, педагоги, так уміли вирощувати дітей, як жінка ця вміє вирощувати свої виноградники та соснята!” Навіть з Алжіру присилають їй сюди чубуки, і вони тут у неї проходять гарт. філоксера, що раніш вважалася непоборною, навіть вона пропадає в цім вогнянім карантині. Адже ціле літо тут все вогнем пашить, босою ногою в пісок не ступнеш, і лише лоза виноградна якимось чудом все ж приживляється під Оксаниним доглядом, звідкись соки бере, розвивається. “Ось так, як ми саджанці, так ви дітей наших бережіть”, — могла б ця молода жінка зараз сказати Марисі Павлівні, і було б то справедливо. Найдорожче, що має в житті, сина єдиного, віддала вона тобі на виховання, не впоравшись з ним сама…

— Не віддала б я вам його, — сказала задумливо мати, — та тільки ж школа стогне, і сусідки просять: віддай та віддай, Оксано, його в той інтернат, бо й наших позводить з ума та з толку… Він же тут для всіх комишанських бешкетників авторитет!

— Чим же він цей авторитет здобув? — запитала вчителька.

— А тим, що вірний товариш. Хоч ти його вбий, не викаже, скоріше навіть на себе провину візьме… І меншого вдарити не дасть, завжди заступиться за нього перед забіякою. Якщо, каже, руки сверблять битися — бий краще мене: я здоровий, витерплю. Отакий. Просто безстрашник якийсь! Мабуть, у діда вдався…

Весь час кортіло Марисі дізнатись ще про одне — найінтимніше: від кого ж дитя, з якої любові? І коли, зрештою, зважилась запитати, то жінка сприйняла це на диво природно, навіть не зніяковівши: видно, не було їй чого соромитись у своєму минулому.

— Дехто каже, Оксана то ж така… легковажна, вона за вільну любов, безшлюбне з котримось зійшлась, — говорила мовби до марев, що вже зривалися, струмували ледь помітно попід обрієм. — І дитя в неї, мабуть, тому таке кляте, що безшлюбне, йому теж тільки свободи дай… Не суперечу — безшлюбне, беззагсове, але ж я таки по любові зійшлась! — стиха аж вигукнула вона. — Не заглядала йому в паспорт, на зарплатню його не жаднилась, — покохала, і все. Хоч дехто й радив, щоб на аліменти подавала, але ні, кажу, так обійдусь. Гордість людині дорожча… Та й станція мене скривдити не дасть. А колись ще він і сам, може, мене знайде, хоч сиву розшукає, щоб подивитися, якого ж сина виростила мати-одиначка з своєї першої та, певне, вже й останньої любові…

Ні скарги, ні нарікань не було в її розповіді, скорше вона просто виповідала себе цьому сонцю й просторам, спокійно виливала душу цим уперше зустрінутим людям, віддалившись поглядом, задивившись у прозорі текучі марева, як у свої минулі літа.

III

Режим напівсвободи — так у них зветься це собаче життя. І саме таким уявляється воно малому комишанцеві. День твій і ніч розписані тут по хвилинах: лягай, вставай, бігом туди, бігом сюди, лише з двору не смій ані кроку… Брама залізна, глуха. У будці вартовий невідлучно. В який бік не розженись — мур тебе зустріне, мур такий, що його і собака не перескочить. І вони хочуть, щоб Порфир звик до такого життя! А йому і вночі плавня волею дихає, риба при місяці сплескується, очерети шелестять.

Десь там весна, птахи з вирію повертаються, а ти безвилазно за цим глухим муром. Найнудніше місце на світі! Монастир колись був, потім колонія неповнолітніх правопорушників, тепер школа. Тільки не просто школа, а спецшкола — цим “спец” багато що сказано. Всевидющий цупкорукий режим — він тобі тут батько. Звелять співати — співай, скажуть за парту — не огризайся. А як тільки старший хто на поріг, одразу схоплюйсь, виструнчуйся:

— Вихованець Порфир Кульбака вивчає правила внутрішнього розпорядку!..

Під нулівку остригли. Тут усі стрижені — плем'я маленьких стрижених людей. Винятком хіба що старші — ті, що здобулись уже права на чуби. Довго тепер Порфирові ждати, доки чуб відросте. А зараз і мама б не впізнала: голомозий, мов арештант, у карцері сидять. Не встиг озирнутись, як уже в карцер його запхали. За спробу втечі, за те, що з душової через кватирку хотів випурхнути на волю. Спробував, а потрапив просто до рук товаришеві Тритузному, начальникові служби режиму. Страшенної сили чоловік, дарма що віку пенсійного. Не пробуй і вирватись, коли він схопить тебе та, як обценьками, стисне там, де пульси б'ють. Ще тільки десь там коридором крокує вельмишановний начрежиму, а Порфир уже чує його залізну ходу, чув навіть віддих, коли грізний вартувальник зазирає крізь вічко до карцеру, чи то пак штрафної кімнати, як вони його культурно величають. Потім засув брязь! — двері відчиняються, — здоровенькі були, товариш Тритузний вирішив провідати героя невдалої втечі.

— Ну як ти тут? Не випарувавсь?

— На місці, осьосьо, — озивається Кульбака з тапчана.

— Тільки ти встань, коли старший заходить.

— Не розумію, чого вставати? — хлопець підводиться знехотя.

— Так треба. Солдат теж не всяке начальство поважає, а проте честь дає!

— Ну хай буде вам честь… Хоча всі знають: влада людину псує.

— Не псує, а тільки проявляє… Все, що було в ній раніше, виходить на поверхню…

Зачинивши за собою важкі, цинком оббиті двері, Тритузний має звичку пройтись по кімнаті сюди-туди, молодцювато поводячи раменами, потім сідає на тапчані й, збивши кашкет набакир, наметикованим оком озирає штрафну, чи нема чогось недозволеного. Стіни штрафної поколупані, рябіють різними написами, що їх залишили після себе невідомі Порфирові попередники. І сам Порфир часу не гаяв, встиг увічнити себе, прооравши цвяхом навкіс через стіну: “Хлопці! Смерті нема!” Наче звертався в такий спосіб до плавневих своїх товаришочків, підбадьорював їх на той випадок, коли б котромусь із них довелося потрапити сюди, за оцинковані двері, в провалля нудьги і самотності.

Начальник режиму одразу помітив свіженько нашкрябаний Порфирів заповіт, з веселим прижмуром глянув на хлопця:

— Віриш у безсмертя? Це вже добре. В усякому разі, краще, ніж слізьми підлогу поливати… А цвях, яким стіну проорав, викладай сюди.

— Який цвях? — і погляд такий, наче на безвинну дитину зведено наклеп.

— Давай, давай, не примушуй чесну людину лізти до тебе в кишеню.

Довелося віддати.

— Беріть, якщо вже й цвяха боїтесь.

— Не боїмось, а порядок. Перед тобою був тут один герой, що й цвяха ковтнув, аби тільки випустили, — так йому тої свободи кортіло. Добре, що хоч без хірурга обійшлось, сама природа допомогла…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: