“Бригантина”, табір праці та відпочинку, так він зветься. Клинець твердої цілини-неудобки на взгір'ї, і нема тут ніяких загорож, ні дроту, ні кам'яних стін, навіть плугом не оборано межу табірної зони… Замість муру, як і обіцяв Валерій Іванович, тільки й полишено символічний “ромашковий мур”, що тягнеться з усіх боків по межі наметового поселення. Обкосили з цього боку, прокосили й з того, зоставили тільки вузеньку смугу дикої цупкої трави, покрапаної ромашками та васильками; оце буде межа! Оцього без дозволу не переступи!
І що найдивніше, ніхто досі не порушив правила, не переступив ромашкового бар'єру, так наче він був вищий за кам'яний, так наче струм був по цих квітках пропущений. Сурма підіймає вихованців рано, схопившись, біжать мерщій на зарядку, після неї — умиватися вниз до затоки, де вода така тиха, красива й святкова і прив'ялений цвіт акацій, осипавшись, плаває в ній… Звідти бігцем на сніданок, де мало не кожен вимах ложки маєш робити по команді, а потім схоплюйсь і на борт грузовика, щоб з піснями їхати на роботу, на оті радгоспні поля, що їх схема на великім щиті виставлена посеред табору. На тій схемі все позначено, заштриховано то так, то інак всі ваші архіпелаги: де плантації виноградників, де горох, де огірки… Що ж до лікарських рослин, то вони ростуть всюди, умій тільки їх знаходити з-поміж бур'янів… До роботи хлопців підганяти не доводиться, самі стараються, щоб виконати корму в ранкові години, доки ще спека не вдарила. А під час спеки їх, смаглюків, шукайте внизу, вода в затоні Чоргуватого від їхніх тіл аж кипітиме і виляски йтимуть по всьому урочищу: зрозгінці, з берегових круч шубовскатимуть сміливці вниз головою, змагаючись, хто глибше пірне та хто далі вирине.
І так аж до вечора стоятиме над затоном веселий дзвінкоголосий гомін.
І не скажеш про цих стрижених, що їх так уже пригнічує та уневолює ота межа трав'яна, яку без дозволу не маєш права переступити. Бо ж по табору ходи, скільки хочеш, під накриттям, де обідають, тебе зустріне привітне правило: “Добавки просити не соромся, ти її заробив!”, гуляючи, можеш вибратися на найвищу табірну точку, і буде тобі на сто верст видно увсібіч, бачитимеш повиті серпанками далекі береги широко розлитого гесіввького моря, а в інший край — степи й степи, з давніми курганами-могилами де-не-де. І рейси — якраз в оті степові простори, де баштани й кукурудза, де горох і морква ждуть твоєї сапи, де в обважнілих від яблук садах теж для тебе знайдеться діло… Зупиниться іноді перед щитом із схемою полів постать маленька, побачиш юне чиєсь личко, серйозніше за свій вік, повите задумою, стоїть хлоп'я, вивчає заштриховані свої архіпелаги: ото ще стільки треба прополоти… А бур'яни жилаві, а рядок довгий… I сонце пече… Й до мами хочеться…
Та все ж із вигостреними сапками, разом із сонцем, щодня — як у бій!
Ганну Остапівну хлоп'ята щадять, тільки сонце підніметься, вони їй одразу: “Ганно Остапівно, далі ми без вас. Забирайте свою сумочку з валідолом та йдіть он у холодок, у посадку!”
— Таж розбіжитесь.
— Не розбіжимось. Хоч і кортить, а вас не підведем!..
І таки наполяжуть, щоб ішла вона собі в затінок, бо ж усі знають, що “в неї — серце”, бо ж, як сама вона каже: хвороби входять в людину пудами, а виходять золотниками… Не так легко ниву життя перейти, бувши вдовою. І ніколи й не скаржиться, не плачеться, гумору не втрачає. “Виходить, довгожителька я — всі педагогічні реформи пережила… І на пенсію не піду, доки ще цих ось бусурменів не виведу в люди…” Всюди в тутешніх радгоспах зустрінеш таких, що в неї за партою сиділи. Тож і не дивно, що коли треба було в Москву на Конгрес Миру делегата послати, то Ганну Остапівну обрали, — з індійськими жінками там познайомилась, бачила японця, обпаленого в Хіросімі атомною бомбою…
Струдженій, змученій хворобами Ганні Остапівні нелегко дається табірне життя, лікарка навіть порадила їй “наметовий режим”, але вона й сьогодні тут, із своїми бусурменами. Тим-то ніяк не можуть хлопці дозволити, щоб їхня Ганна Остапівна та в спеку з сапою нагиналась… Вони й за неї потрудяться, а вона хай собі сидить у затінку під лісосмугою та в'яже синові светр з овечої вовни.
Час від часу підводячи голову, Ганна Остапівна бачить маленьких трударів, їхні смаглюваті, в самих трусах-майках постаті, що позгиналися над роботою, — тільки сапки мелькають у руках, і земля аж куриться там, де вони йдуть, заштриховуючи сапками ще одне поле. Декотрих не вистачає між ними, зринули й покотилися в світ клубками перекотиполя, і невідомо, де вони зараз та що з ними — при цих думках тихий смуток набіжить на лице Ганні Остапівні.
Розморена спекою, обтяжена думами, сидить вона зі своїм в'язанням, поволі розмотує з свого клубка паралелі та меридіани, і раптом, ніби вві сні, їй сниться ось таке, що відбувається наяву: з лісосмуги, із колючих заростей неохайна чиясь голова висувається, очата бігають злодійкувато, а розтовчена, в зашерхлій сукровиці губа пробув зобразити щось схоже на винувату усмішку:
— Здрастуйте, Ганно Остапівно…
— Добридень… Тільки хто ж ви є?
— Та це ж ми… ваші (при цьому висувається з заростей і друга дивовижно нечупарна істота). Невже не впізнали?
— А так що й не впізнала, — із спокоєм Будди відповідає Ганна Остапівна і аж примружується. — Що за одні?
І хоч пришельцям важко й повірити, що вони вже такі невпізнанні, та все ж від них чується:
— Ну, я — Кульбака, а це ось Гена…
— Не знаю таких… Може, ви — інопланетники?
І вона знову схиляється над своїм в'язанням. І вже неприступно суворе обличчя в Ганни Остапівни, і очі тільки в роботу втуплені. І це розумійте як хочте, скажімо, ось так; всю душу, мовляв, у вас вкладала, в люди хотіла вас, малих нікчемників, вивести, а ви мені чим віддячили? Ні в сих ні в тих почуваються обидва перед старою вчителькою, чути із заростей шушукання якесь невпевнене, потім голосок майже запобігливий запитує про Марисю Павлівну, але відповіді нема, на це Ганна Остапівна й зовсім не відповість, сидить, як кам'яна половецька баба на степовій могилі, тільки спиці в пальцях і ворушаться. Задичавлених прибульців для неї ніби зовсім нема, не існують, розтанули, розчинилися в просторі. Така раніше ласкава була, а зараз нічим її зворушити не можуть, сама ображена мовчазність, навіть байдужість, стала зовсім, сказати б по-їхньому, неконтактна, і це дошкуляє найбільше, вона вже вас викинула з душі, ви для неї тільки підозрілі пришельці, відтручує обох геть у ваші колючі зарості: ідіть собі, звідки прийшли… Тут інші люди… Тут чесна зразкова школа трудиться…
А в обідішню пору, коли загони після праці повернулись до табору і, як звичайно, викупавшись та пообідавши, розходились уже по наметах, помітив табірний черговий двох… ну мовби інопланетних! Двоє ошарпанців, “осмалених, як гиря, ланців”, несміливо виступивши з радгоспних виноградників, поволі наблизились до межі табірної зони й зупинились в нерішучості біля квіткового бар'єру. І хоч не було там колючого дроту, і не була замінованою та смужка невинного покордоння, хоч тільки ромашка там біліє та синіми сузір'ями цупкий петрів батіг цвіте, — все ж пришельці не одразу зважились той бар'єр переступити. Занехаяні, бездоглядні, сторожко стояли з нахиленими лобами, вглядалися в той трав'яний мур, що мовби чимось відлякував їх, мовби та ромашка й петрів батіг таїли в собі щось дуже страшне, непереходиме. Сонце палило, нагріте різнотрав'я пахтіло медовим духом, васильки та чебрець наче пригорілі були, поникло стояла шавлія з темно-синіми квітками та залізняк з рожевим цвітом, і десь між ними цвіркунці шаленіли, не знаючи втоми, коники та цикади аж чманіли у вічній своїй тріскотняві… Тож як?
Могли б ще вернутись назад ці, що стояли, роздумуючи над квітковим бар'єром, могли б ще чкурнути геть звідси у свої галасвіти, і, мабуть, за ними ніхто й не гнався б, одначе, видно, щось таки переважило на тих тонюсіньких і зовсім невидимих терезах, біля яких, може, порядкувала у своєму фартушку зеленоока цикада, на терезах, в які ці двоє зараз пильно-пильно вглядалися… Раптом передньому з них різко схмурився лоб, і нога рішуче ступила через трав'яний бар'єр, шугнула в ті переплетені ромашкові хащі, чебреці та Петрові батоги, аж музика трав'яна на мить обірвалася, оркестранти так і бризнули увсібіч!