Бригантина - Олесь Гончар (сторінка 14)

Мовчить Марися. Прилипла біля вікна, аж очі мружить, видивляючись, чи не з'явиться де, чи не вимелькне, як ховрашок, з-поміж кучугур... Такий удар! Ще вранці йшла до школи в чудовому настрої, з почуттям певності, як це нерідко з нею буває, що день попереду жде тебе цікавий, змістовний, і хай у чомусь буде він нелегким, клопітним, але неодмінно принесе і радісні несподіванки. Проте вже на прохідній відчула: щось сталося. Неприємно вразила Марисю похмурість вартового, що й на привітання не відповів, а ще тривожніше відчула вона себе, коли зайшла на подвір'я й загледіла коло автобуса гурт чимось занепокоєних людей. Автобус лаштували в дорогу, чути було незвично різкі розпорядження директора, насторожувала присутність міліції (в першу мить Марися не розгледіла, що то Костя стоїть до неї спиною в своїй новенькій лейтенантській формі). Коли Марися Павлівна підійшла, всі до неї обернулись з холодком неприязні, так їй принаймні здалося, навіть Костя не посміхнувся, лише Антон Герасимович порушив напружену мовчанку:

— Чи не зустрічали там свого “хвеномена”? Щез і адреси не залишив.

А Валерій Іванович... Ні, він не сказав їй ні слова осуду, хоча краще б сказав, аніж ховати його під маскою своєї директорської витримки та врівноваженості. Здавалось, Валерій Іванович ось-ось зірветься, роздратовано кине їй при всіх: “Донюнькались... Тож їдьте! Шукайте! Самі ловіть!” Було б навіть лайку легше перенести, ніж ту сповнену мовчазного докору витримку Валерія Івановича та напружену притихлість колег. Бо варта вартою, а це ж таки вона нарадила за ті фрамуги... Ось так і вчать вас, наївних ідеалісток! Добре, хоч духу знайшла в собі сказати директорові: “Сама винувата, сама і на розшуки поїду! Під землею знайду!” І ось пустилась у міражі, на ці безглузді лови. “Бо хіба ж не безглуздо? Двадцятий вік, а ви, як за звіром, полюєте на собі подібного!”

Давно такого каменя не лежало на душі. Отак зневажити всіх і найперше її, виховательку?.. “Це ж підло, підло! — аж закричати хотілось. — І як після цього вірити, що можна викорінити ницість людську?!” Оце ж тобі “материнське начало”... Не вийшло “начала”, товаришу директор! Підкинули мені таке звіреня, що навряд чи й самі б з ним упорались!.. Хитре, лукаве створіння, воно тебе, вчительку, швидше збагнуло, аніж ти його. Психологом виявилось, та ще яким! Недарма пишуть, що психіка сучасної дитини іноді виявляється складнішою за психіку дорослих. Щадила його, вигороджувала, з наївним зачудованням слухала його теревені, захоплювалась, яка багата уява. Усе, з чим ішла сюди з інституту, він одним своїм вчинком розвіяв! Успадкувавши родинний фах, вчителювати пішла, найтрудніших обрала, щоб воювати з життєвою грубістю, щоб захистити таких, як цей юний черстводух, від їхньої ж власної жорстокості. Емоційних бальзамів прикласти до їхніх душевних травм! Переформуєш, переінакшиш, очищенням пробудиш у ньому почуття прекрасного... У драмгурток його, бо як же, артист! І він таки довів свою “артистичність”, зумів отак тебе ошукати при першій нагоді. Всі твої зусилля, поради та напучування зараз йому, мабуть, тільки привід, щоб над тобою десь посміятись, зуби пошкірити з такими ж невиправними, як і сам. Стільки енергії витрачено — й марно-марнісінько. Душу вкладала, своїм жертвувала ради них... Часом і в кіно було не йдеш, а морочишся з ними, весь вільний час віддаєш для індивідуальних бесід, на спорт та гурткові заняття, хоча й доводилось чути: “Це вам не студія, Марисю Павлівно, а спецшкола”. Але вона має свою думку щодо цього, та й колеги, здавалось, належно оцінюють вольовитість молодої вчительки, її здатність запалитися працею, поступитися особистим ради інтересів колективу. “В маленькім тілі — великий дух”. А що ж він виборов, твій дух, в оцьому ось конкретному випадку? Чи, може, й зовсім упав він на грунт бездуховності, раннього цинізму, емоційної глухоти? О ні, в емоціях йому не відмовиш, в нього їх, може, аж занадто, тільки все свої, химерні, як і ця комишанська його затятість, що одним махом звела нанівець, на посміх виставила всі твої ілюзії!

— Чула моя душа, що тут не обійдеться без чепе, — знову гуде Тритузний. — За таким фруктом треба було в сто очей дивитись, а ми йому: ось на “Дон-Кіхота” читай, скоро Матюшу в “Мартині Борулі” гратимеш... От і догрались...

— Ви так говорите, Антоне Герасимовичу, — зауважив лейтенант міліції, — наче хтось, а не служба режиму найперше несе відповідальність за втечу.

— Служба режиму, товаришу Степашко, своє дістане, директор не забуде її в наказі, — ображено відповів Тритузний. — Чого доброго й мені ще на старість зіпсують характеристику своїми оргвикрутасами. А хіба ж я не товчу їм день у день, що в нас не пансіон для дівчаток, що в нас заклад спеціальний, режимний...

— То по-вашому — карцер на них на всіх збудувати?

— За кого ви мене вважаєте? Руку маю тверду, це правда. Без ніжнощів у житті обходивсь, бо самого життя не балувало. Але ж синів виростив — не ледацюг: один гарпунер, другий буровий майстер на Каспії, орден уже заробив, — тож, виходить, чогось варта моя педагогіка?

Антон Герасимович у дискусіях раз у раз вдається до цього невідпорного аргументу з синами, і чим тут заперечиш? До того ж Степашко й сам добре знає обох його синів, бо, коли приїздять улітку, старий щоразу влаштовує на їхню честь бучне гуляння на острові, співи тоді лунають над водами до пізньої ночі, і Антон Герасимович на радощах кличе до гурту кожного, хто тільки на очі потрапить...

— Не так воно все просто в житті, — веде своєї старий. — Хай там уже, на Заході, розгільдяїв патлатих нарозводили, від наркотиків зарятуватись не можуть, а наш народ, він до дисципліни звик, спартанство, суворість у самій вдачі його. Через те й товчу, що режимні школи ширше треба впроваджувати і до таких, як ми, недрюкованих, уважніше прислухатись... А то ось я скільки пропонував наростити мур, підняти його на метр або й на два, а послухались?

— Ніякий мур ще нікого не втримав, — озвалась нарешті Марися Павлівна. — Хоч і до неба вимуруйте його!

— Треба, щоб у правопорушника зникло саме бажання тікати, — переконано додав Степашко. — А загорожі нарощувати, замки побільшувати — це середньовіччя.

— І хто це говорить? — осудливо мовив Антон Герасимович. — Той, чия служба тільки те й роби, що лови їх ти акти на них складай...

— Якщо хочете знати, Антоне Герасимовичу, буду я найщасливіший у той день, коли ми зможемо і ці вже існуючі наші мури розмурувати. Щоб бар'єр квітковий навколо школи, і все. Ото буде вершина наших трудів.

“Ось таким ти мені подобаєшся”, — окинула бистрим озирком Марися свого супутника і за хвилю знов сиділа серйозна, дивлячись у вікно.

А Степашко й далі гомонів до Тритузного:

— Поставимо себе на його місце: хлопець ріс, не знаючи обмежень, а ми раптом хапаємо його, накидаєм на нього сітки заборон, посягаєм на його особистість. Для нього свобода й розхристаність — поняття поки що рівнозначні, в обов'язках перед колективом він ще не бачить ніякої честі, то чому ж нас має дивувати його непослух, метанина, бунт? Навіть медики радять зважити на постійний  “рефлекс свободи”, що живе нібито в кожній людині... А нам хочеться, щоб у ньому цей рефлекс одразу зіщулився й завмер перед нашими правилами! Ні, в кожного свій погляд на речі... Йому тікати, а нам ловити — звичайна діалектика...

За вікнами автобуса потяглись плантації виноградників, що належать тутешнім радгоспам, за ними з'явились серед безжиттєвості кучугур жилаві низькорослі переліски, здебільшого з сосен, білих акацій та ще тоненьких тополь, які, повироставши, підуть на переробку для целюлозного, а далі знов потяглись недавно закладені виноградники... Все це наслідки зусиль науково-дослідної станції, тієї, де працює Порфирова мати гектарницею.

— Можна ж, виявляється, досягти? Скоро справжній ліс буде на кучугурах... — звернувся мовби до когось Антон Герасимович. — Уже тут, кажуть, і диких кабанів бачили, а колоністи вважали ці піски безнадійними. Та ще й ми, правду кажучи, брали на глузи цю станцію, бо, здавалось, за дурне діло взялась: розорювати, заліснювати ці мертві кучугури, де й полин не хоче рости... А вона своє довела, поприймались, бач, і соснята, і тополята... Виноград — і той приживляється...

— Не тільки приживляється, а ще й оздоровлюється, — уточнив Степашко. — Тут у них десь карантин проти філоксери: пропускають крізь нього навіть алжірські сорти... Бо піски ж ці влітку таких температур, що ніяка погань не витримує. А те, що Оксана Кульбачка посадила, — росте, дай бог!

“Як ми саджанці — так ви дітей наших бережіть”, — пригадались Марисі слова, якими гектарниця звернулася до них, коли прощались на винограднику... А, виходить, не вберегли, не догледіли. І, може, шукайте втікача зовсім не в тому напрямі, де слід би шукати? Згідно з втікацькими правилами, може, обминув він свою Комишанку десятою дорогою, і марна річ, як це вважає Антон Герасимович, трястися вам сюди, ганятися за вчорашнім днем?.. Та вгадай, чи діятиме він тільки так, як підказала б холодна логіка втікача, як учинив би тверезий, наінструктований розум? Електронні роботи, оті діятимуть за логікою, якщо вони коли-небудь втікатимуть, а в цього ж таки не електронне приладдя, а серце в грудях, а в серці, може, місце й для мами є? Одне слово, розтанув. Розтанув десь у своїх безкраїх, як очерети, галасвітах, що їхні й координати невідомі, — Марися мимоволі усміхнулася, уявивши повеселілого Кульбаку в недосяжності туманних його володінь... Нестерпне створіння! І яка диявольська настійливість у досягненні своєї мети! Здавалось, нарешті приручили його, прижився, ввійшов у шкільний ритм, та виявляється, що й білосніжним вашим доброжитком і навіть набутими симпатіями він без вагання пожертвує, якщо проблисне йому хоч найменша можливість перемайнути в інше буття, в оте маревне, що він його так солодко вимовляє: право-воля!

 

XIII

На причілку материної хати, під розквітлим старим абрикосом, міцно спить зморений, заброджений у нічних росах невловимець. Вірний Рекс сидить біля нього на чатах. Спочиває втікач на царській постелі — на кулях очерету, що ними взимку мати від буранів хату обставляла. Ось тут, серед розбушованих кулів, у солодкому сні й застала Оксана, забігши на обід додому, свого приблукалого звідкись коханого синочка. Де був, де блукав, а прибився сюди, на цей очеретик, що править йому зараз за найпухкішу постелю. Обмерши від щастя, нахилилась над ним, торкнулась стриженої голови, торкнулась ніжно-преніжно (щоб не злякати зі сну!), а як прокліпнувсь від незрозумілої ласки, так і вхопила, здушила в нестямі, обціловуючи свого найдорожчого на цілому світі тиранчика...

— Звідки ти? Відпустили тебе?

— Сам себе відпустив...

— Таж як це? Втік?

Він загадково посміхався, трохи навіть хизуючись перед матір'ю своїм геройством. Радий був і тому, що не заходилась бити. Бо в неї так: то відлупцює до синяків, то одразу ж після цього поцілунками обсипле...

— О горе моє: невже самовільно? — допитувалась мати. — Через мури оті? Вночі?

— Та ще при якій погоні...

І почалось! Які страхіття він переміг! По яких карнизах прокрадався. Із даху на дах, із дерева на мур, а вздовж муру саме вартовий іде, прожектором світить! І, звичайно, з рушницею, з вівчаркою, от-от освітить ліхтарем сміливця, що стоїть на мурі у повен зріст. Та тільки ж не вдалося йому, бо Порфир усе передбачив, присів та стриб униз, та мішок тому Саламурові на голову: раз, і є! Накинув, скрутив, ну, а вівчарка... іншого, мабуть би, роздерла, а Порфира тільки в щоку лизнула, бо його ж усі собаки знають...

— Ох і вигадько ж ти! Ох і фантазер! — всміхалася мати щасливо. — Де той мішок у тебе взявся? Де у вас там вівчарки? Любиш вигадувати, як Гоголь, що “Тараса Бульбу” написав.

Рідко Порфир бачить матір усміхненою, все більше буває нахмурена, заклопотана, а то й розлючена, коли він її доведе. А зараз живі яскринки її очей світяться ласкою, і так личить їй бути усміхненою, добра, щаслива усмішка робить маму просто красунею...

— Ви мене, мамо, назад не віддавайте...

А вона знов занепокоїлась, зморшки тривоги перебігли обличчям:

— То чого ж ти все-таки втік? Покривдив хто чи сумно стало?

— Там сумувати не дають. Нема коли. І вчителі гарні... “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом”, — аж проспівав він з міною артистичною. — Інструктори по праці теж мене відзначали. Я вже й табуретки робив, і бирки штампував для меблів...

— Так чого ж тікати було?

Порфир знизав плечима в щирому невіданні:

— Сам не знаю. Якийсь біс накотився...

Для матері й це відповідь: буває, що й біс... Одначе радість зустрічі з сином усе ж притьмарювалась для неї тривогою, неясністю того, що сталося.

— Може, ти щось учинив, синку, та не кажеш? Може, провина яка на тобі?

Нахмурився, задумався Порфир, і матері болісно тенькнуло в серці: “Щось таки накоїв!”

Але він твердо сказав:

— Ні, мамо. Я ні в чому не винуватий. Просто скучив...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.docx)Oles_gonchar_brigantina.docx351 Кб1692
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.fb2)Oles_gonchar_brigantina.fb2734 Кб1048

Пошук на сайті: