Бригантина - Олесь Гончар (сторінка 17)

Ноги самі привели до річки. Поникав уздовж берега, по-заглядав, де чиї каюки стоять, примкнуті ланцюгами до верб та берегових осокорів. Різнокаліберні замки на них висять, більші й менші, простіші й складніші, та будь-який із них сам відімкнувся б перед Порфиром, тільки забажай... Нема на всьому березі замка, якому б ради не дав оцей майстер “золоті руки”.

Чийсь катерок вихопився із-за очерету, з гуркотом летить до берега, Порфир мимовіль заховався за вербу. Але можна було й не ховатись, бо це ж Микола, аж чорний від смаги, радгоспний моторист, майже приятель, на нього Порфирові сама приємність дивитись, коли він, отак вільно відкинувшись, сидить за кермом, править однією рукою, і катерок слухається найменшого доторку господаревої руки. Славиться Микола тим, що, мабуть, найраніше за всіх у Комишанці встає, про нього й мати Порфирова каже:

“О, це ранній! Цей не проспить росяні блакитні світанки!..” Хай навіть ґуля допізна, а вранці, ще й сонце не сходить, а моторчик Миколин уже загуркотів над водою, вже помчався найраніший комишанець з якимось дорученням до міста, або на ГЕС, або на целюлозний.

Причаливши, Микола глушить мотор, сходить на берег з якимись пакунками в руках і аж тепер помічає Порфира:

— Здоров, здоров, — каже йому так, наче вчора розстались. — Ну, як живеш?

— Та нічогенько... Живу як оте колесо: весь час крутишся, а тебе тільки надувають.

Моторист без слів, самою усмішкою відповів на Порфирів дотеп. Хлопець з деяким острахом ждав від нього розпитів про свою долю, та й самому кортіло запитати, чи не був часом на лимані, чи не зустрічався з дядьком Іваном, рибінспектором, одначе Миколі, видно, було не до розбалакувань, бо він одразу й рушив, кивком відкинувши чуб назад і міцніше підібравши під пахви свої пакунки:

— Поспішаю, брат... У лабораторії ждуть. На пристані під осокорами кілька пасажирів куняють з клунками — ждуть річкової ракети. Пароплавчик, що доставив екскурсантів, притуливсь до причалу й теж спочиває, — так стоятиме, аж доки його пасажири повернуться. Двері на судно навстіж, трап настелений, усе ніби припрошує: заходь, хлопче, якщо хочеш вирушити в рейс... Капітан сидить на кормі, читає газету. На верхній палубі двоє матросів, що їм Порфир приносив одного разу пиво з чайної, задивились у небо, перемовляються:

— Он-он вони пішли... Та рівно як!

— Не блукають, а кроковкою йдуть... У них теж дисципліна...

Задер голову й Кульбака, нагледів і він ту кроковку в небі, що, рухаючись, ледь мерехтіла у високості: журавлі йдуть із гирла кудись у верхів'я ріки, кудись аж за Київ, на поліські болота, подалі від браконьєрських пострілів.

 

XV

— Кучугура з чубом! Оце кучугура... Отут і буде наш спостережний пункт, — весело казав, бувало, дідусь до онука, вибравши місце для куреня. Відтоді й здається Порфирові, коли опиниться серед кучугур, наче це велетенські голови чиїсь лобато витикаються з землі, а на них вітерець чуби розвівав... Чубом дідусь називав кущик шелюги на самім вершечку піщаної дюни і пояснював, що кущик цей і саму кучугуру сформував, бо затримував пісок... Отже, прапрадід цієї шелюжини, пустивши коріння, й кучугуру почав...

Дюни і дюни. Де лисі, а де з чубами, німі, мовчазні, “Українські Каракуми”, як писав про них у своїх ранніх статтях теперішній керівник станції, доктор наук, що його за тихість та лагідність вдачі жінки-гектарниці називають вуйком. Літа не щадять нікого, змінився й він, приїхав сюди чубатим, а став безчубий, зате чубатіли його “Каракуми”. Цієї весни механізатори та гектарниці освоюють ще одну арену пісків, на стогектарнім клину за кілька днів кучугури позчісувано, як ножами, розрівняно, розплановано, сапери пройшли, за ними трактор з плантажним плугом тягне борозну, вивалює глибоку, як траншею, за ним другий — вкидає добрива, а далі вже ті, що з чубуками в руках, дівчата та молодиці, що мають посадити тисячі й тисячі чубучат на один гектар! Одна каже: “Мої чубуки...”, друга — “чубучини”, третя — “мої чубучата”, — це вже в котрої який характер... Але всі — як матері, жодна не забуде, що, влаштувавши в землі того маленького, треба того ще й “з головою прикрити”, щоб зовсім не видно було чубучати, його верхнього вічка, бо спекою запече або засіче піском...

Ще одна виноградна шкілка тут закладається, де під вайдбайливішим доглядом будуть всі оці “шасли” та “піно”, “фіолетові ранні” та “красуня Цегледа”, “Італія” та “перлина Сабо”... Кожна з гектарниць без нагадувань знає, що, коли і як їй робити, бо шкілка на те й шкілка, щоб око не дрімало, найніжніший сорт повинен у цих пісках прийнятися, вкоренитись. Якщо треба, то в шкілці його ще й перешколюють, тобто пересаджують, щоб тільки чубученко твій краще ріс!

І ось, коли тут саме кипить робота і жінки ледве встигають з чубуками за трактором, з'являється з-поміж кучугур ще не торканих ошарпаний автобусик з пов'язкою на лобі й починає допитуватись, де ж тут Оксана Кульбака, гектарниця, та чи не прибігав до неї збіглий зі школи синок?

Гектарниць аж обурило це.

— А ви ж там, шановні, для чого? Ось ти, діду вусатий, — це до Тритузного, — якого там дідька пасеш? Не прибігав ваш бурсак, а якби й прибіг, то хіба б ми виказали? Шукайте його у борозні поміж чубучатами, може, там він сидить та з пастухів своїх у жменю сміється!..

— Ви їх краще не чіпайте, — озвався від трактора закушпелений парубійко і скаламбурив: — Наші гектарниці-аси язиками жалять, як оси... Доктор наук і той їх остерігається...

З Оксаною в шукачів і зовсім зустріч не відбулася, їй випало сьогодні підмінювати бригадира, і тому десь оце поїхала з саперами оглядати нову ділянку.

Довелося так і відбути ні з чим. А невдовзі автобусик уже зупинивсь на Комишанській пристані під осокорами, і водій, ще й мотор не вимкнувши, спокійно кивнув у бік причалу:

— По-моєму, він там...

Екскурсанти, з'юрмившись біля трапа, саме заходили на пароплавчик і, як здалось водієві... Одне слово, учасники розшуку змушені були вдатись до капітана судна. Відкликавши його вбік, Степашко, як працівник міліції, серйозним тоном почав розпитувати, чи не пробрався до них часом на судно безбілетний пасажир. Пацанок такий. Помічено було, нібито щось прошмигнуло в натовпі, схоже на їхнього втікача...

— У мене тут миша не проскочить, — ображено відповів капітан. — А втім, можете обстежити.

— Хіба тільки щоб совість була спокійна, — сказав Тритузний, і разом із Степашком, відсторонивши екскурсантів, вони пройшли по трапу на судно.

Марися Павлівна зосталася на причалі. Нервувалася, ледве стримувала себе. Красива ж тобі випала роль! Педагог, прихильниця такої гуманної системи, раптом у ролі Шерлока Холмса, — досадливо іронізувала вона над собою. Походжаючи під осокорами, знічев'я озирала пристань: ось вона, комишанська гавань, про котру Кульбака не раз згадував захоплено. Звичайний річковий причал, яких багато на Дніпрі, притулився в очеретах, живе своїми неквапливими буднями. Зараз тільки початок навігації, ритм життя поки що стишений, а влітку тут усе закипить, завізно буде від вантажних машин, що прибувають зі степу, збіжжя лежатиме горами, день і ніч братимуть звідси зерно, овочі, фрукти, відпливатимуть баржі, важко осілі під степовим вантажем, і в усьому цьому вразлива дитина, така, як цей шалений Кульбака, звичайно ж, знаходила для себе романтику, поезію мандрів, і чи не звідси й зароджувалась його ота невситенна тяга в світи-галасвіти, яку ми звемо бродяжництвом.

Тритузний та Степашко повернулися з судна розчаровані: обстеження нічого не дало.

— Я ж казав, що в мене безбілетник не проскочить, — спогорда зауважив капітан.

І саме в цей час десь із верхньої палуби вдарило жіночим вереском:

— Він тут!

Кричала якраз та рамениста дама в окулярах і в рудих буклях, що біля могили чіплялася до Кульбаки з допитками. Нахилившись, вона люто докрикувала на берег, що злочинець на судні, що матроси, мовляв, самі його переховують:

— Вони у змові з ним! Дали йому притулок!.. Самі покривають! Оце вам і “не проходітє мімо!”.

Ревна громадянка, вона потім до самої грязелікарні, не вгамовуючись, на різні лади товктиме все про те ж, як перша помітила цього малого злочинця, що крутився біля кургану та на жіночі сумочки поглядав, а тут — до чого нахабство може дійти! — навіть на судно забрався, і, коли вона, проходячи, виявила його в кутку під трапом, він так звідти ошкірився — думала, за ногу вкусить!..

— Тут він! Тут! — лунали з судна сигнали підтвердження, з-поміж яких вирізнявся голос котрогось жартуна:

— Всі свідомі — шикуйсь!

Почалися лови.

Ціла веремія знялася на судні, зчинився ґвалт, тупотнява, — все там ходором ходило... Марися Павлівна стояла на березі й звідси стежила за розвитком подій, їй до болю соромно було за все, що там відбувалось, вона не могла подолати в собі почуття приниження, навіть якоїсь обриди. Ловлять людину! Та чи це вже само по собі не дикість? А ти, педагог, витончена душа, інтелігентка, стоїш тут та губи кусаєш, сповнена гризотами сумління, знемагаючи від сорому й приниження... Гризоти гризотами, але де ж вихід? Вкажіть його, якщо знаєте! Порадьте, дайте рецепт, як інакше ствердити над ним своє право вихователя і як від нього відвернути лихо майбутнє, може, тяжкому злочину перепинити дорогу?

Операція набирала розмаху, судно аж гуло, люди перекрикувались, розпалюючись у своїм веселім ловецькім азарті. Знали-бо, що втікач тепер уже нікуди не дінеться, пильнуй лише, щоб не вистрибнув за борт, і тому ставали вподовж бортів, розчепіривши руки, створювали мовби живопліт із людей, і всі були у веселій готовності переймати, хапати. А воно, оте мале, невпокорене, ну що тобі блискавка кульова, перекочувалося з носа на корму, з корми на ніс, десь із трюму враз вимчить на верхню палубу, і, майже вхоплене, знов вив'юнювалось, виривалося, зацьковане й зле, ніяк не даючись до рук.

— Та тримайте ж міцніше! Чи ви навмисне його випускаєте? — чулися погуки. — Де ж воно, непутяще?

— У воду пішло! Ні, в атмосферу!

Ловці, хоч і розпалені в мисливському азарті, усе ж, здається, не поспішали довершити справу, в цих ловах було для них щось розважальне, культзатійницьке, схоже на масову, не набридлу ще гру. Ймовірно також, що дехто з екіпажу потай справді співчував втеклому комишанцеві, інакше-бо чому ж вдавалось йому, майже схопленому, якимось чудом знову випорскувати з міцних матроських рук.

Нарешті втікача таки загнали в глухий кут, затиснули внизу під трапом, там, де він і обрав був собі перший сховок. У сліпій люті хлопець і тут ще відбивався руками й ногами, відгризався зубами, мов зацьковане звіря, і хоч аж на берег до Марисі було чути його знесамовитіле: “Вовкодави! Душогуби!”, —хоч у нападі люті викрикував він дещо й зовсім непристойне, таке, що ні до якого протоколу не впишеш, однак це вже публіку не проймало; акція була звершена, азартне збудження на обличчях ловців почало згасати, втрачати напругу.

Хлопця вивели на берег, цупко тримаючи за руки: міліціонер — з одного боку, начальник режиму — з другого. Укоськаний, нарешті, став Кульбака перед ясні очі Марисі Павлівни. Вжахнуло вчительку те, що сталося з ним, учорашнім жартуном, вигадником, веселим шибайголовою... Побачила зараз перед собою обличчя чуже, спотворене гримасою безсилої люті, в патьоках розмазаних сліз... Очі теж нестерпно чужі і якісь недитячі, повні зненавиди, здатні зараз, здається, на все. Де ж той Кульбака, що був? Що в цьому від того зосталось? Нашарпане ловцями, змучене тільце вже не виборсувалось, воно стало безпружним, поникло, мовби втративши останню волю до життя... Лоб у мазуті, ще й ґуля виступає, видно, десь ударився з розгону. З обох боків тримають його міцно, і здається вчительці, що й вона чув, як на стиснутих китицях дитячих рук сполоханими пташатами пульси б'ють.

— Пустіть його, — сказала Марися Павлівна. Послабивши руки хлопцеві, Степашко й Тритузний, однак, не зовсім їх відпустили.

— Відпустіть, я сказала. — повторила вона різко. Тепер вони відпустили, і хлопець не кинувся тікати, поразка геть стишила його вояцький пал.

— Заставив нагріти чуба, — втерся рукавом кітеля Тритузний. — Єй-же-єй, легше було б вовка за вухо впіймати.

3 судна, що відходило, долинали жартівливі поради й навіть щирі прохання дати хлопцеві амністію, адже ж він нічого страшного не вчинив, нікого не порізав, ножа при ньому не було...

— Їдьте собі на здоров'я, — відказував Тритузний, — без вас розберемось.

Хлоп'я стояло похнюплене й ні на що не реагувало. Сором поразки, гіркі образи й приниження перейшли в байдужість. Усе йому, видно, зараз стало однакове, немиле, оприкріле, здається, хай би отут хоч і смерть.

Лише час від часу тіло його мовби само собою здригалося коротким нервовим дрожем, і в гримасі обличчя з'явилось щось змучене, майже старече, до невпізнання спотворюючи ще вчора таке безтурботне, раз у раз осяюване дитячими усмішками лице. Коли ж Марися Павлівна спробувала покласти йому руку на голову, щоб приспокоїти, хлопець рвучко струснув, майже з ненавистю скинув із себе ту руку:

— Без ваших жалощів обійдусь!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.docx)Oles_gonchar_brigantina.docx351 Кб1692
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.fb2)Oles_gonchar_brigantina.fb2734 Кб1048

Пошук на сайті: