Бригантина - Олесь Гончар (сторінка 22)

Чітко буде видно на ній, як виходять на дистанцію люди в мішках, біжать, плутаються, падають, а судді — вчительки та шефи з морського порту вмирають зо сміху. І таки є чого: видовище — як у цирку.

З першої стартової секунди Кульбака знапружив себе, хижо прицілився й кинувся вперед. Дух суперництва опанував його, і хоч ноги були десь там у мішку, хлопець пішов аж з підлетом. Спритність, натренованість, воля до перемоги — все було за те, щоб так іти!

— Вперед, вперед, до смаженого півня! — підбадьорювали з боків глядачі, теж розпалюючись.

Товстоногий Синьйор Помідор, що водночас із пострілом судді одразу був вихопився вперед, після кількох кроків уже зловив сторчака, так воно й мало бути: поспішиш — людей насмішиш...

Найнебезпечнішим конкурентом Кульбаки справді виявився Тритузний. Ще коли він тільки вступав до мішка, та пробував, та примірявся, хлопець завважив, що досить вміло він це проробляє, видно, знається на такій ходьбі, йтиме не вперше, — отже, цього стережись! Близький надсадний подих Тритузного Кульбака весь час почував на собі. Ось він іде майже притульма, майже нарівні з тобою, сопе, плутається, але не падає, навіть погукує молодцювате:

— Давно не ходив, а таки ж згадав!

Поєдинок між ними одразу опинився в центрі уваги, прикував зацікавлені погляди вболівальників. Змагання, власне, й вилилось у перегони двох — Тритузного та Кульбаки, які з перших кроків ішли нерозлучно, в однаковім темпі ринулися вперед, в напрямку півня, здіймаючи лантухами кушпелу і з кожною секундою все далі відриваючись від загалу. “Вродиться ж отаке кляте”, — не раз казали про Кульбаку односельці, і ця клятість аж он як зараз виявила себе. “Лопну, а не здамся”, — поклав собі Порфир і просто з себе вискакував, щоб не відстати від суперника, більше того — щоб таки вибороти честь першості!

Та ще публіка заохочує, стрижена братія аж реве, мов десь на кориді, по криках Порфир почуває, що в нього більше уболівальників, ніж у Тритузного, з усіх боків екзальтоване глядацтво піддає духу, а шкільний фотограф Федя в тюбетейці та довготелесий Берестецький з портативною кінокамерою, перебігаючи, як фотокори на параді, вибирають позицію найзручнішу, квапляться увічнити наиразючіший момент спортивної події. Морські шефи і вчительки, забувши про свою солідність, регочуть, верещать, бо справді ж таки сміхота дивитись, як люди, нагадуючи спутаних коней, з усіх сил натужаться перегнати одне одного в цій, мабуть, найкомічнішій у світі ходьбі, коли ноги, звичні до нормального кроку, безладно дрібушать у мішковині, перечіпляються та заламують одна одну, аж поки ходак, геть і зовсім заплутавшись, втративши рівновагу, падає, щоб за мить знову піднятись і кинутись доганяти передніх. Публіка найбільш і заохочує лідерів в особі Тритузного та Кульбаки, котрі, відірвавшись від інших, подались першими до фінішу, долаючи відстань з такою спритністю, ніби зроду вони тільки й ходили в мішках по землі!

Був момент, коли Тритузний опинивсь попереду одинцем. Розчервонілий, ніби щойно з лазні, він аж просяяв: нарешті конкурентів поруч немає! Та, видно, рано порадувався, бо відчув, що Кульбака знову наступає йому на п'яти, озирнувсь, весело переполоханий, і дорого ж йому обійшовсь цей озирк! Збився з ходи претендент, зашкопиртав, ловлячи руками повітря, і за мить публіка побачила вже його на чотирьох, знаменитий картуз покотився геть, а Берестецький, вчасно надбігши, встиг ще й клацнути, увічнюючи на плівку неповторний момент, сенсацію сезону!

Кульбака ж тим часом досягнув фінішного прапорця, і суддя змагань величавим жестом ще й руку йому підняв, як роблять це з переможцем на рингу:

— Ось він, герой дня!

 — Відчиніть йому браму, він до самої Комишанки в мішку дострибає, — сказала весело Марися Павлівна, а герой, втираючи зрошене потом, щасливе обличчя, підтвердив:

— І дострибаю.

Ось такі лаври приніс Кульбаці цей день, дарма що ухекався комишанець неабияк. Збоку дивитися легко, одначе не так воно просто бігти, коли почуваєшся стриноженим, бігти, та ще й перемогти. І все ж, бач, успритнився, проскакав через подвір'я, ні раду не впавши, першим прийшов до фінішу, до того смаженого півня, якого йому, згідно з правилами, урочисто піднесли на таці.

— Поділимось, Антоне Герасимовичу, чи як? — тримаючи півня перед собою, виявив щедрість переможець.

— Hi, приз належать тобі, — відповів Тритузний. — Твій кінь виявився кращий.

Велике діло почути визнання від свого найгрізнішого суперника. Окрім того, це була заслужена відплата Тритузному за його намовки, і за те, що він руки тобі викручував на пристані (Порфирові здавалось, що таке було, хоч такого й не було!), помстився нарешті “байстрюк комишанський” за ті принизливі лови! Але помста його була весела, і вже й помстою ніби не була, — сама себе потопила в радощах перемоги.

— Не журіться, Антоне Герасимовичу, духом не падайте, — сказав великодушно комишанець. — За вами друге місце! Срібло!

— Бувають поразки, важливіші за перемогу, — сказав директор школи й дружньо-іронічно поздоровив Кульбаку з “півнячим” тріумфом, а Ганна Остапівна додала:

— Добре, що ти знайшов у собі й для суперника крихту великодушності. Бо людині з осколками в ногах не просто добувати призи...

Порфир уперше почув про ці осколки, йому стало навіть трохи ніяково, що під час змагань він виявив до старого таку нещадність.

За шарварком спортивного свята не помітили, як хмара зайшла десь із степу, і дощ, такий рідкісний та жаданий у цих краях, дзвінко вдарив першими краплями по шиферу шкільного даху. Густо припустив, летить, біжить, аж співав цей дощ, вода з ринв, пінячись, весело гуркоче, старий платан, під яким збилася ціла купа вихованців, досхочу купається у весняній купелі, і Кульбаці так нестримно кортить підставити під теплі небесні струмені свою стрижену правопорушницьку голову... Одначе не можна й цього, вчительки занепокоїлись, Марися Павлівна, заганяючи своїх гололобих до корпусу, прилякуе:

— Не бігайте під цим дощем! Може, він радіоактивний?!

Але шибайголови, нехтуючи осторогою, з радісним вереском, з дикунськими вилясками кинулись гасати по дощу, і довелось таки повоюватись, доки позаганяли їх до помешкання.

Не завжди проносяться майські дощі над цим краєм, але вже як пройде ось такий, то люди зітхнуть полегшено, бо все навкруги одразу завруниться, яро зазеленіє, і солов'ї та зозулі відгукнуться з плавнів на весь світ.

Прошумів рясний та теплий, щедро скупав школу й дітлахів скупав, і знову тут світить сонце, й листя молоде на платані переблискує кожною завислою крапелинкою — безліччю малюсіньких сонць... Пішов і пішов далі той дощ, величезним вітрилом сивіє над річкою, змішаний із сонцем, аж білий, а над плавнями серед синьої хмари вже райдуга так соковите цвіте! Вигнувшись семибарвною дугою, дістає одним кінцем десь широких плес лиману, а другим опустилась якраз над комишанськими очеретами і там з-поміж них воду бере. З шкільного вікна рукою можна тої райдуги дістати — так близько. Прислухайся, чи не почуєш, як шумить вона, женучи, немов помпою, комишанську воду в оті сиві тучі!.. Над школою небо вже чисте, а десь над гирлом синьо, аж темно, і серед тої темної синяви цвіте кольорами надбрамна небесна арка, заваблює Порфирів погляд, розбентежує дух. І якщо зараз хто, мов цирковий акробат, мов матрос десь на вантах чи верхолаз найчіпкіший, подерся й подерся по стовпу тієї небесної арки, якщо хто вже на самім вершечку опинивсь, осідлав її, верхи на райдузі сидить, — то це, звичайно ж, Порфір Кульбака, сьогоднішній чемпіон, для якого нема нічого зараз неможливого, недосяжного!

 

XXI

Єдиний, хто сьогодні не брав участі в спортивному святі, був Гена Буткевич: лежав з температурою в кімнаті медпункту. Неясно було, звідки й температура, справді, може, аж так перенервувавсь під час батькових відвідин...

По обіді Порфирові дозволили навідати товариша. Гена лежав змучений, з синцями під очима, від учора наче ще більше схуд, спав з лиця. Цілу ніч горів вогнем, хоча не чхає й не кашляє. Порфир, ще збуджений після змагань, сів по-татарському просто на підлозі перед ліжком і з властивою йому запальністю та жестикуляціями взявсь одразу малювати, як він скік! та стриб! та верть! та круть! обігнав Саламура, зловив смаженого півня за хвіст.

— Шкода, Гено, що тебе не було, я б і тебе навчив...

— Я не зміг би, — тихо заперечив Гена. — Ніколи не ходив у мішку...

— Зміг би, — запевнив його Порфир. — Чого в воді один тоне, а другий пливе? Бо навичку має, знає, як треба ногами молоти...

Зараз він був щедрий, великодушний, усі свої таємниці відкрив би товаришеві, аби б тільки підбадьорити Гену. Навчив би його не лише ходьби в мішку, а й мистецтва рибальського лову, тільки — чесного, бо то ж не штука сандолею, як вилами, риби нахапати, коли вона потомство закладати йде. Вона ж тоді зовсім безвольна, небоязка, бити її в цю пору тільки бездушний може, який-небудь жлоб, жадюга браконьєр...

— Або взимку: дивитись гидко, коли вони, оті жлоби, з гаками-самодерами вийдуть промишляти... Риба в цей час напівсонна на ямах лежить, повкладалась на зиму — знизу більші соми, далі менші й менші сомчуки та соменята... От він, рибохват товстомордий, стане на ямі і гаком-самодером якого за живіт, якого за око... Та я таким не знаю, що робив би!

Одначе Гена, видно, був заполонений зовсім іншими переживаннями. Без кінця думав і думав про батька, тяжко переживав свою з ним жорстокість.

— Ти правду казав, Порфире, — мовив він кволим голосом, — міг би я бути до нього добріший... Для нього я все, а сам йому чим відплачую? Може, й справді, як Ганна Остапівна каже, тільки експлуатую його батьківську любов?

— Ти напиши йому листа. Вибачення попроси. Це ж батько, найрідніша людина... Ти просто не вмієш цінувати те, що маєш!

— Знаю, знаю, що ні для кого не буду дорожчим. Але щось таке сидить у мені, зло якесь, і при зустрічі воно одразу свої пазурі випускає. Потім каюся і місця собі не знаходжу, здається, вже нікому-нікому я не потрібний, всіма забутий... Наче один-однісінький зостався і так уже й буде...

— А ти не піддавайсь. Заповідь: “Не журись!” — хіба забув? Ех ти, відмінник!

Щоб якось розрадити товариша, Порфир заходився малювати в усіх розкошах літо, що вже недалеко, пору, повну принад, коли вони цілою школою виїдуть до табору, розкинуть шатра десь над урочищем і, як обіцяє директор Валерій Іванович, влаштують тоді ще одні захоплюючі змагання — перегони на човнах, Порфир сподівається і в тих змаганнях слави зажити. А біля вечір нього вогнища слухатимуть розповіді знатних людей, Марися казала, що й Порфирову маму запросять, хай розкаже про свої виногради, про те, як оживлює вона ці спекотні “Українські Каракуми”...

Гена, помітно ожвавівши, згадав піонерський табір, куди йому була путівка торік, чудове місце на березі моря, де хлопці й дівчата з різних шкіл їхнього міста смаглявіли під сонцем аж сорок днів. Захопила їх там цікава гра, що звалась “Зірниця”, ходили вони навіть у нічні походи, на розшуки скарбів, хоч скарбом тим могло бути просто яблуко або кавун, захований десь під бур'янцем.

— Першого дня, як тільки прибули до табору, кажуть мені, ти, Гено, будеш “організатором вогнища”.

— Ох, краса!

— Тобі краса, а мені... Натерпівся я сорому. Бо вогнище теж, виявляється, треба вміти розпалити. Перед тим якраз дощик пройшов, що не покладу — а воно тільки тліє.

— О! В мене й мокре б горіло! У плавнях, бувало, навіть глибокої осені таке кострище розведем, аж гоготить полум'я вище верб... І купаємось, було, до самих холодів. Вискочиш з води та голяком до вогнища мерщій! Обігрівсь, обсушивсь, і нічого — навіть не чхаєш.

— Отак треба себе гартувати. А то в таборі все, було, трусяться над кожним із нас, море при самім бережку обгородили: далі не заходь, туди не забродь, тільки ось тут і хлюпочись на мілкому...

— Де горобцю по коліна, — засміявся Порфир і, розлігшись на підлозі, замріявся. — Ні, влітку — життя... За наші трудові заслуги, може ж, таки відпустять нас додому хоч тижнів на два?..

— До мачухи як їхати...

— А ти зі мною давай. У мене матуся — такої в світі нема... Вона буде нам рада обом. Звісно, коли до того часу заміж не вийде. Бо нібито сватався до неї один механізатор, що в нього торік дружину струмом убило...

— І що ж би ми там робили у вас?

— О, за чим журишся! Спорядим якусь фелюгу, наберем хлопців, і гайда на лиман браконьєрів ганяти!..

— Далися ж вони тобі.

— Ненавиджу чорно, — лице Порфирове враз похмурніло. — Хочу, щоб виздихали вони всі! Тільки ж самі не виздихають...

— Перепадало тобі, мабуть, від них?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.docx)Oles_gonchar_brigantina.docx351 Кб1692
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.fb2)Oles_gonchar_brigantina.fb2734 Кб1048

Пошук на сайті: