Бригантина - Олесь Гончар (сторінка 26)

Кульбака, що перед цим відзначився на полотті гороху та моркви (можливо, сприяло цьому й гасло, розмальоване Берестецьким на спеціальному стенді: “Гостри сапу звечора! Хай вона буде гостріша за твої власні зуби”), — опинившись у саду на черешнях, виявив тут ще більше завзяття. Першого ж дня трудар комишанський перевиконав норму і на вечірній лінійці стояв правофланговим, хоч ростом і не найбільший. Бо заслужив, трудився на совість!

Інші теж не лінувались, за винятком хіба що Бугра, на якого в школярській стіннівці з'явилась карикатура: стоїть руки в боки, заїдений до вух шовковицею (десь він і шовковицю винишпорив). На збиранні черешні Бугор уперто задніх пасе, норма йому не дається, бо, мовляв, сонце так сліпить, що він не може розрізняти, де листя, а де черешня... Смішна була карикатура, і сам Бугор голосніше за всіх реготавсь, впізнавши себе, розмальованого...

Перший день минув загалом досить спокійно, а ось коли виїхали вдруге... Зовні, однак, ніщо не віщувало грози. Кипить робота. Хто на драбинах, приставлених до розкішних черешневих веж, а декотрі воліють і без драбини обходитись, шастають, мов білки, між гіллям, меткі, верткі, тільки листя шелестить та лоби крізь кетяги черешень проблискують... Під'їздять машини, відкривають борти, і ящики з черешнями раз! раз! — і вже кузов ними наповнений, помчать звідси які на консервний завод, а які просто з саду, ще в росі, до літаків, Аерофлот відправлятиме їх в міста безчерешневі, людям у Якутію, в Заполяр'я...

Усі задоволені трудовим десантом спецшколи: був директор — хвалив, був агроном — хвалив, підходить з костуром сторож, колишній мартенівець, людина-гігант, у самій майці, у штанях широких, і теж радується працею недавніх правопорушників.

— Можна ж, виходить, і чесно свій хліб заробляти, — каже він, спершись на костур, схожий на той черпак, що ним метал розливають. — Чесний хліб, він куди поживніший... А то скільки охочих бував на дармове! Як літо, так і штурмують ці садки, лізуть із пляжів, голі, мов дикуни, продираються крізь живопліт. Станеш такого соромити: та ти ж, мабуть, уже й комсомолець, десять класів, мабуть, скінчив? А він: “Та я тільки попробувати!” — “А нащо ото авоську припас?” І хоч стріляй його: звідси відженеш, а він з іншого місця лізе, ще й зуби скалить, такі поставали — ні сорому, ні честі.

Щира душа цей мартенівець, підійде то до одних, то до других, про свої хвороби хлопцям розкаже та скільки металу перетопив на заводах, перш ніж піти в охорону цих райських садів... Але ж не всі люди такі.

Псує настрій хлопцям новий доглядач від служби режиму, він тільки влаштовується до них, проходить іспитовий строк і, може, тому на всіх в'їдається, такий причепа виявивсь, що хлопці одразу його не злюбили, для них він з першого дня Алігатор, або просто — Крокодил (Хлястик запевняє, що очиці в нового справді схожі на крокодилячі). Невідомо, звідки й узявся; ті кажуть, з гесівської охорони його вигнали за пияцтво, інші, що він нібито строк відбував на комишитовому заводі. Пригорблений, жовтолиций, втягнувши голову в плечі, перебігав від дерева до дерева, винюхує, де що не так, кого на чому можна б зловити. А тут якраз і нагода трапилась. З консервного заводу завернули кілька ящиків з черешнею, де було виявлено фальш: знизу підкладено гілочок з листям та груддя землі, а черешнею зверху тільки прикрито... Наглядач ревно взявся дошукуватись винуватця, з підозрою кидався до кожного: “Мабуть, твоя робота?”, аж поки Бугор непомітно для інших і, ніби жартома, кивнув йому на Кульбаку, на передового: то він, мовляв, утнув... Це можна було вважати за жарт, одначе причепа одразу вхопився, давай мерщій зганяти злість на Кульбаці:

— Оце ти такий ударник? Очі замилюєш? Гріш ціна твоїм рекордам! І вгорі ото, — кивнув на дерево, — на вершечку позалишав, то для кого? Для горобців?

— То не моя черешня, — буркнуло хлоп'я, ображене підозрою.

— А чия? Хто обривав? Тебе питаю!

— Не скажу.

— Ага, втаюєш! Тоді лізь сам і позривай мені до останньої ягодини!

— Не полізу!

— А я кажу: лізь!

— Ні і ні! — кричало хлоп'я, доведене трохи не до сліз, бо справді ж не його це була черешня, і ящики браковані теж не його, — всі хлопці знали про це.

Товариство пробувало захистити Кульбаку, але заступництво ще більше розлютило наглядача:

— Змова? Кругова порука? Якщо так, завтра всі аж зашумите на кукурудзу! Отам погартуєтесь!

А коли нарешті Крокодил, так і не домігшись свого, подався до інших, ще там на комусь зганяти злість, Бугор, наставивши пальці ріжками над лобом, затанцював перед Порфиром:

— Второпав тепер, яка правда на світі? Хто зробив, а на кому окошилось! Доводь тепер, що ти не верблюд!

І признався, що то він, Бугор, таку штуку з ящиками встругнув, бо після вчорашньої карикатури теж вирішив норму перекрити, вийти в правофлангові... І викрутився, бо треба вміти, бо в нього правило таке: роби що хоч, тільки не попадайся!..

Сумно стало Порфирові, одразу й охота до роботи відпала. Старався як, а ще й винним зробили. Навіть подумалось: а може, й має рацію Бугор? З цим Бугром у Порфира складались дивні стосунки: то між ними доходить до бійки, до ножа, то іноді Кульбаку й самого тягло до цього татуйованого переростка з волячою шиєю, якого комишанець хоч і вважав за бовдура, одначе змушений був рахуватися з Бугровою досвідченістю у важливих життєвих справах.

— Ти старався, хотів, як і мати, у знатні вийти, — розпатякував Бугор, — а я їм грудомах на дно, гіллячок з листям, ягідками зверху притрусив і теж норма! І теж передовий! Одержуйте, будь ласка!

— А якби в Заполяр'я пішло? — вислухавши хвальковите патякання, мовив Гена Буткевич. — Або до тих, що в шахтах?

Бугор задумався на мить, потім вигукнув ще рішучіше:

— А до нас вони як? Нам до одуріння товчуть: будь чесний, справедливий, а самі? Дуже вони справедливі? Крокодиляча їхня правда! Не пий, не кури, бо від сигарети коняка дохне, а я ж ось не дохну? — і Бугор натужно затягнувся сигаретою, випускаючи дим, як фокусник, кільцями. — Мого пахана третій раз живосилом від алкоголізму лікують, а він звідти повернеться та знову як дасть концерт, — не знаєш, де діватися... І такі вони всі, — розмірковує упевнено Бугор. — Нам нотації пудами, правила тисячами, а для себе в них одне: “Поживем! Після нас хоч потоп, хоч атомна пустеля!”

— За всіх не розписуйся, — заперечив Порфир, бо йому чомусь майнула думка про маму.

— Наївняк ти. Правдою хочеш жити? Ну, то й живи! Він тебе з тією правдою завтра на кукурудзу пожене або й зовсім за браму не випустить...

І головне, що й поскаржитись на Крокодила зараз нікому було: директор у відрядженні, в міністерство на нараду викликали. Ганна Остапівна знов прихворіла, а Марися цілі дні заклопотана влаштуванням літнього табору, тієї “Бригантини”, що невідомо — з ким та куди вона попливе...

Хлоп'яча рада, вже й про роботу забувши, зібралася на чолі з Бугром під черешнею обміркувати дуже важливу для себе річ: як провчити Крокодила? Як помститися йому?

— Чого він чіпляється до всіх, халява стара?

— Яке має право?

— Учудити щось йому треба, — сказав Бугор, — Щоб лопнув з досади — таке учудити!.. І це сподобалось товариству:

— Учудити! Учудити! — почулися звідусіль веселі правопорушницькі голоси.

 

XXV

Фрегати хмар біліють по обріях, а поміж них, серед пустельного бугристого ландшафту, серед уявних лісів Геродотових, що колись зеленіли тут, переповнені німфами, сатирами-фавнами, пробирається щось на місячний всюдихід схоже. Ніяких фавнів: безжиттєво, голо, молочаєво. Піщані видми жовтіють, лобато лисніються кучугури, чубаті й безчубі. Чи, може, десь там і фавни серед них попршцухали, як цапки, підглядають звідти: хто їде? хто сміється в тім брезентовім шарабані? Рухається газик-всюдихід науково-дослідної станції. Крім водія, хлопця іронічного, в машині ще доктор наук (він же й директор), симпатичний товстунець у брилі, в окулярах, та Оксана Кульбака, що їде провідати сина. Вирушаючи в справах на ГЕС, директор прихопив і її, бо це майже по дорозі. Весело в машині, смішне згадалось, що могло обернутись і дуже сумним: як учора сапери знешкоджували в цих пісках міни та снаряди. Настягували їх цілу купу, заклали вибухівку, підпалили шнур і швидше до машини. Др-р! Дрр! — а вона не заводиться!.. Довелося рекорд із бігу ставити: таку швидкість розвинули, пустившись у лозняки, що олень міг би позаздрити... Пригадалися також різні штуки, що їх викоював Порфир. Одного разу осами нагодував станційного балакуна. Є такий у них, рота не затуляє, нічим його не спиниш, то Порфир йому скибку кавуна з осами підсунув. Той як вхопив — три дні потім не розмовляв, тільки на мигах показував: язик розпух, у роті не вміщається... А Порфир ще й слідом з ватагою ходить: розкажіть нам ще про свою дисертацію...

— Гуморист він у тебе, з ним не заскучаєш, — відгукується водій. — Вогонь-хлопець!

— Вогонь-то вогонь, та от чи не тиранять вони там його за цей вогонь... Чи на користь йому піде їхня муштра?

— Вишколять! Там учителі такі, що й зайця навчать сірники запалювати... Я чув, їм навіть платять більше, бо робота з хуліганчатами дорівнюється до роботи в шкідливому цеху: кілька років попрацює — і вже руки трусяться...

— А в нас без Порфира аж надто тихо стало, — зауважив директор станції. — То, було, як не та пригода, так інша оживлювала наш буденний ландшафт... А тепер він десь там штукарює...

— Отож таке кляте: доки чогось не викоїть, і спати не ляже... А буває ж золоте дитя. І заспокоїть тебе, і школу обіцяє більше не пропускати, з усіх сил клянеться, звичайно, й тут із фокусом: “От щоб я вчорашнього дня не побачив!..”

Тепер синові штукарства навіть потішали матір, вона вже уявляла свою незабарну зустріч із ним. Добротою та ніжністю, невихлюпнутими ласками була їй переповнена душа. Надії на сина — це було зараз найсвітлішим у її житті. Ось тільки чи не забуває він там свою неню, чи не розучиться за всіма науками та муштрами матусю любити?

Своїми сумнівами вона й поділилася з доктором наук, котрому це теж, видно, було не байдуже.

— Там, де діти перестають любити батьків, — сказав він, — там кінець усьому... Звідти й починаються всі нещастя. І насамперед нещастя для них самих, для дітей. Жаль, що вони доходять до розуміння цього, коли буває вже пізно...

— Ви вважаєте, що й Порфир... забуде мене? Відвикне?

— Я цього не сказав. Навпаки, мені здається, в ньому є моральність, багатство почуттів... А що хлопець зараз у випробах, то це не страшно. За моїми спостереженнями, любов міцнішає, коли людині трудно.

— Вчителька говорила, що мій труднощів не боїться, — похвалилася мати. — Особливо на годинах праці себе показав.

— У матір вдався, — весело сказав водій. — Та й дід був трудяга... Ото був старий! Теж штукар! Іде в аптеку, і яструбок на плечі: не чіпай, мов, мене, бо й очі повидираю!.. А діло як своє знав!

— Ще й дочці передав науку, — зауважив директор. — Скільки ось до неї за досвідом їдуть. Тільки з машин — одразу: ану, де тут ваша знаменита виноградарка, що на вогні вирощує...

— Годі вам, бо перехвалите, — сказала Оксана.

— Іване Титовичу, а що будем робити, як її в нас засватають, — весело мовив водій, — і вивезуть хтозна-куди?

— Кому там я вже потрібна, — відмахнулась Оксана не без кокетства.

— Ми їй тут, на місці, підшукаємо пару, — сказав Іван Титович. — Так тому й бути: за рахунок станції справимо весілля, хай уже потім налітає контроль...

— Не завадило б хоч весіллям трохи розворушити нашу Комишанку, — сказав водій. — Бо вже рідко й живу пісню почуєш, все більше з радіоли.

— Це правда, — підтримала Оксана, зітхнувши, — Мотоцикли по дворах, антени над головою, кожен у достатку живе, а вийдеш увечері — ні пісень, ні гуків... Темно по хатах, тільки у вікнах голубенькі вогні, як на болоті блукають, — усі перед телевізорами сидять, хокей дивляться, провалився б він вам...

— Не лайся, я болільник: ні хокея, ні футбола не пропускаю, — нагадав водій. — А тебе висватаєм за такого, що матиме аж два телевізори в хаті...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.docx)Oles_gonchar_brigantina.docx351 Кб1692
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.fb2)Oles_gonchar_brigantina.fb2734 Кб1048

Пошук на сайті: