Бригантина - Олесь Гончар (сторінка 28)

“А я ж його, як доведе, теж лякаю, що вийду заміж, виїду кудись”, — з жалем подумала Порфирова мати і знову з надією і пошаною дивилась на Антона Герасимовича. Адже цей чоловік, здавалося їй, у спромозі дати щодо сина справжню пораду, видно, він наскрізь бачить своїх підопічних, читає, мов розгорнуту книгу, їхні дитячі правопорушницькі душі. З вигляду простий, навіть грубуватий, не одразу вгадаєш у ньому аж он якого вченого чоловіка, що, як на її думку, міг би бути й доктором відповідних наук. Недарма ж ото біля нього книга така серйозна, у шкірі... Анітрохи зараз не шкодувала Оксана, що віддала коханого синочка сюди, на вишкіл цим досвідченим, терплячим і вимогливим людям.

— У вас, мабуть, теж діти? — запитала.

— У мене й онуки, — з гордістю посміхнувся Тритузний. — Так, знаєте, швидко все змигнуло. Життя, воно не стоїть на одній нозі, мчить і мчить вперед, мов поїзд пасажирський: одних висадить, інших набере, та й далі, далі... Мало хто й помітить, кого лишили на цім полустанку, а хто новий сів... Ще наче вчора був молодим, до дівчат лицявся... Бо хоч і бідні були, зате веселі, співучі, виходимо, було, увечері в плавню, на човнах катаємось, купальські розводимо вогні... До пізньої ночі співи та гуки... Ех, не співайте, півні, не вменшайте ночі!.. А тепер уже й плавнів тих нема, і русалок усіх річкові ракети розполохали, не гойдаються на вербах ночами...

Говорив це Аніон Герасимович з настроєм, бо чомусь хотілося постати йому в очах відвідувачки людиною, якій поетичність не чужа і думки якої сягають далеко поза ці мури.

— А я ж ваші плавні сама корчувала, — сумовито всміхнулася жінка. — Може, якраз ті, де ваша молодість зі співами при місяці ходила…

Промовчав Антон Герасимович, задумливо дивився в принишклий на столі телефонний апарат.

— Є люди, — сказав нарешті, — що мало чим цікавляться, я їх дрібнодухами чи й зовсім пустодухами назвав би... Одним днем живе, як та качка: ряски нахапавсь, воло набив і чого йому ще... Наїдений, напитий, півлітра на столі, а в кутку телевізор з футболом, можна цілий вечір сидьма сидіти до нього прикутим... А ми б не хотіли, щоб наші вихованці такими виростали. Людині замало качиного щастя!..

Голос Тритузного лунав гучно, піднесено, і таким його й застала Марися Павлівна, що зненацька влетіла до прохідної чимось збуджена, розхвильована, напалена сонцем польовим. Десь була, десь їздила, вбрана по-святковому, в міні-спідничці, хоч така вільність і суперечить шкільним правилам... Вона вже, видно, більше почуває себе десь там, на своїй “Бригантині”, якою зараз тільки й живо. З відвідувачкою привітно перекинулась словом, Порфира, мовляв, ви тепер не впізнаєте, і після цього одразу до Антона Герасимовича з своєю радістю:

— На аеродромі була! Їздила з Ганною Остапівною сина її зустрічати!.. А літак затримався, десь у Прибалтиці нібито гроза не пускала...

І за кожним словом оченята їй яскрілись, блищали, і голос бринів незвично, як буває тоді, коли людину переповнює почуття якоїсь потаємної радості, почуття велике й нестримне... “Так наче своє щастя зустріла”, — з присмутком дивилась на неї Оксана, що одразу мовби пригасла в присутності вчительки, мовби злиняла перед її яскравою молодістю. Щось сталося, це ж видно по ній, хоч вона, може, й сама ще не розгадала свого почуття... А від нього й красива... Чому кохання завжди красиве? Чому злоба завжди потворна?

Марися, рішуче відсунувши телефон, присіла на край стола, виставивши стрункі свої ноженята, і все щебетала до Антона Герасимовича. Яська, сина Ганни Остапівни (Ясько — ім'я яке чудне!), вона вже, виявляється, запросила виступити біля вогнища на відкритті літнього табору, хай про ту свою конвенцію розповість, про шторми та айсберги, таке юним бригантинцям тільки подай, вони будуть у захваті!.. Збуджено дзвенів, переливався той щебет молодого щастя, а відвідувачка, схилившись, сиділа з пучечком волошок притихло, і, якби дано було читати Марисі її думки, мабуть, прочитала б: “З усіх країн найкраща країна — Юність. Але хто відплив від її сонячних берегів, тому назад нема вороття. Нема таких кораблів, нема таких бригантин, щоб туди повернули... Хіба що пісня інколи занесе людину в той край на своїх нестаріючих крилах...”

З сумовитим усміхом простягнула волошки Марисі:

— Це вам... За те, що клопочетесь моїм розбишакою... Чи, може, він уже чемніший став? Який він зараз? — допитувалась мати з надією.

Марисі, видно, не легко було на це відповісти. Протягом останнього часу різним бачила хлопця: і бешкетно-веселим, що ладен очі виштрикувати, і до сліпоти озлобленим, грубим, а зараз частіш усього бачить... задумливим. Іноді її аж тривога бере: про що він? Чого ото лоба схмурює? Просто посерйознішав? Адже це якраз той період, коли дитина починає узагальнювати явища, починав вловлювати якісь доти їй не доступні закономірності життя... А може, є й інші причини тих його задумувань... Дехто з колег вважає, що треба їм не давати замислюватись у цьому кризовому переростковому віці, бо думка підлітка неодмінно шугатиме вбік, кудись у пороки, вади, в гріхи!.. Адже таке їх чимось принаджує, викликав нездорову цікавість... Останнім часом хлопець трохи присмирнів, від думки про втечу вже, здається, відмовивсь, змирився з долею. Виховательку така упокореність аж непокоїть: чи не надломилось щось у ньому, чи не перестарались, бува, у спільному педагогічному натиску на його дитячу волю та психіку, чи не став притуплюватись у ньому самий інстинкт свободи, чи як там його назвати? Але про ці свої сумніви Марися не стала говорити матері, навпаки, приспокоїла її, що Порфир вирівнюється, особливо в праці, тут він просто віртуоз!..

— Однак трудове умільство — це для нас іще не все, — говорила Марися Павлівна. — Наша мета — щоб син повернувся до вас внутрішньо оновленою людиною, щоб не глухим був до матері, не безсердечним... Ми віримо, що він за все оцінить вас, пройметься чи, може, й пройнявся вже почуттям синівської відданості, почуттям гордості за матір... А будуть глибокими ці почуття, то буде й здатність іти на подвиг...

— Дивлюся на вас і думаю; така ви молода і згодились піти на чужих дітей, взяти на себе клопоти з найтруднішими...

— А вони вже мені не чужі, — всміхнулась Марися. — Тут волі-неволі поріднишся... Тепер можу зізнатися: не раз до сліз доводив, думалось навіть часом: геть кину школу, до дідька всіх вас! В очі штрикаєте, під партами лазите, витівками своїми до краю вимордовуєте... Ну, а потім втяглася... мабуть, загартувалась, — додала іронічно.

Ще й ще могла б розповісти, як почувалась, коли воно тебе ображає, геройствує перед тобою, їжиться, колючиться, а ти мусиш терпіти, стримувати себе, бо за всім цим уловлюєш дитячу його невлаштованість, шукаєш способу знеболити його прихований біль... Уже і вночі стоїш над його ліжком, слухаєш дихання неспокійне, стогін якийсь, і серце твоє розшарпується від невідання та невміння допомогти... Ось тоді, здається, й відчула вперше в собі не просто випускницю, яка прийшла досліджувати звихнутих, найтрудніших, вистежувати, якою виростає людина в режимі напівсвободи, гіршою чи кращою стає (щось таке блукало в голові, коли подалася сюди), ні, серед цих терзань та нервувань якраз і прийшло до тебе педагогічне прозріння, і ти справді відчула в собі вияви того, що звуть покликанням, відчула в собі не службістку казенну, а вчительку майбутніх громадян, виховательку з серцем, з душею, з пристрастю, з темпераментом...

Сидячи на ріжечку стола, Марися раз у раз ловила на собі погляди відвідувачки і сама уважно розглядала її, бо хотілось би їй глибше проникнути в душу людини, котра знала Вільну Любов, знала спалах шаленства і зараз, може, й потерпає за це... Свідомо знехтувала умовності, з власної волі пішла! Цим вона тепер найбільше й зацікавлювала Марисю. “Вона пішла за своїм почуттям, за силою пристрасті, а ти? Ти — чи змогла б?”

Щоб зробити якусь приємність виноградарці, сказала їй:

— Ми й вас запросимо на вогнище до наших табірних...

— А мене за що? За які айсберги?

— За що? — примружилась учителька. — Завдяки вам однією пустелею буде менше на планеті! Саму природу робите досконалішою, вносите в неї розум і душу, а ви питаєте за що... Росте там, де не росло, родить там, де не родило — хіба ж про це не варто буде нашим послухати? Те, чим ви сьогодні займаєтесь, завтра взагалі, може, буде найважливішим у житті...

З черешень мали ось-ось повернутись. Антон Герасимович, глянувши на годинник, повідомив про це.

Мати в нервовій напрузі стала прислухатися, чи не під'їжджає шкільний автобус до брами. Радісно й бентежно уявлялося їй, як вискочить з автобуса її ненаглядний тиранчик, лобатий, засмаглий на тому черешневому сонці, — цікаво, яку міну він скорчить з несподіванім, коли загледить біля прохідної поряд з учителькою і свою мамусю, таку принаряджену ради сьогоднішніх відвідин.

Може, й хлопців не посоромиться, кинеться до неї і, як маленький, припаде, обів'є теплими рученятами шию. І що може бути дорожчим за цю безмовну його ласку, в якій буде й каятьба за минуле, і надія на майбутнє, і шалена безпам'ятна радість зустрічі з нею тут, біля брами... Все те мати відчує до найтоншого поруху, на все відповість рідній дитині ніжністю й своїм безмежним материнським прощенням!

Задзвонив телефон, і Тритузний одразу виструнчився біля апарата, самою поставою даючи зрозуміти учительці й відвідувачці, що він зараз тут на посту, що він і віком, і службою — старший серед них.

— Хто? Хто? — суворо перепитував він у трубку. — А ви ж де були? Оце новина... Оце порадували, розгильдяї ви такі!..

Обличчя начальника режиму збуряковіло, цупкий вус його сердито нащетинився, і вже був Тритузний як ніч, коли обернувся до Марисі Павлівни:

— Чули?.. З саду — втеча! Групова! І серед заводіїв Кульбака ваш, — глянув він на відвідувачку так, ніби в цьому найперша вона була винувата.

 

XXVII

Багато їх розбіглося, аж незручно було показувати цифру у зведенні, проте надвечір перші втікачі почали приблукуватись, далі інші позбродилпсь, хто відкіль... Не було трьох: Бугор не вернувся, Кульбака та Гена Буткевич. їхні ліжка й після відбою зостались неторкані.

— Мій промах, мій! — виправдовувався того дня перед Ганною Остапівною Тритузний. — Надало ж мені послати з ними того телепня. А він, виявляється, з тих, що тільки й уміють конфліктувати, оздоблювати проти нас... Духу ж тепер його не буде в нашому закладі!

Антон Герасимович, почуваючи свою провину за цей недогляд, під гарячу руку ладен був подати навіть у відставку, але Ганна Остапівна відставки не прийняла, залишила питання відкритим до повернення директора.

Як водиться в таких випадках, було оголошено розшук, повідомлено куди слід, названо прикмети втікачів. Одначе наслідків це поки що ніяких не дало. Зникли маленькі пірати, збезвістіїлись...

Хоч інформація, яка надходила до спецшколи, й не вважалася дуже точною, проте, за деякими ознаками, можна було схилятись до думки, що втікачі не забігли кудись на околицю всесвіту, що хтось, схожий на них, десь блукає тут поблизу, визиркує, вистежує звідти, як вистежують, хай поки що в уявленні фантастів, позаземні загадкові спостерігачі життя нашої планети. Присутність утікачів якось почувалась і в довколишніх виноградниках, і в степах, і в різних чутках, навіть якщо й виплоджені вони були тільки уявою. Ночами Марисі здавалося, ніби за верандою щось шелестить у кущах, і вона схоплювалась, тихцем виходила на обстежини, бо чомусь була певна, що це нишпорить у темряві її маленький лицар, замучений докорами сумління. Одначе в кущах пошелестіло та й перестало. Ще котрісь рибалки запевняли, нібито бачили втікачів у плавнях, шурхнули в шелюги, і зі стрижених стали такі вже зарослі, що аж патлами зачіпалися за вербове віття. І заїжджий археолог докинув напівжартома, що хтось невідомий уночі нібито ходив довкола їхніх наметів, мабуть, приваблений скіфським золотом, що його археологи, звичайно ж, лопатами гребуть та під голови собі в наметах складають. Більше того, прибиральниця з виноградарського радгоспу, яка наглядає за директоровою квартирою, доки господар перебуває у відрядженні (а дружина разом з ним), клялась, що одного вечора в директорській квартирі хтось телевізор дивився, не інакше — новоз'явлений домовик! (Мабуть, тепер уже й домовики без телевізора не можуть). Нічого не взяло, а стільці попереставляло, і телевізор увімкнутий, важкі плюшеві портьєри опущені, щоб на вулицю не видно було... То хто ж це міг бути?

І, може, й недалеко відступилися всі ці чуткарі від істини, бо таки ж знаходили в лісосмугах то тут, то там кубла, де хтось ночував, і сліди хлоп'ячих ніг помічали на розпушених виноградниках...

Як ота червона планета Марс, що то наближається до нас під час протистояння, то знову віддаляється кудись на околиці сонячної системи, так і ангелочків наших щось то наближало ледве не до самого муру спецшколи, то знов відкидало геть, несло, як перекотиполе, кудись у степи.

А вночі в степах справді, як у всесвіті, всюди вогники, вогники плавають, наче планети ходять по своїх орбітах: почалися жнива! Тож і ночами степ не спить, живе, він мовби перемовляється тими вогниками, що там зустрічаються, там розминаються, посуваються то швидко, то поволі, рухаючись і шляхами, й полями (швидко — то на близьких полях, а якщо поволі — то це комбайни ходять десь далеко, далеко). Подібно до того, як ходять зорі та планети у всесвіті, так тут зараз прокладають свої орбіти володарі нічного степу — механізатори; перемовляються вогнями, паче мовою маяків, уся темрява розкреслена їхніми орбітами, весь степ і вночі ще пахне зерном, свіжою соломою, курявою, хоч її й не видно в темряві, і заночувати тепер можеш будь-де, зарившись з головою в кучугуру щойно скинутої комбайном соломи, ще повної денного сонячного духу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.docx)Oles_gonchar_brigantina.docx351 Кб1692
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.fb2)Oles_gonchar_brigantina.fb2734 Кб1048

Пошук на сайті: