Бригантина - Олесь Гончар (сторінка 4)

Десь там весна, птахи з вирію повертаються, а ти безвилазно за цим глухим муром. Найнудніше місце на світі! Монастир колись був, потім колонія неповнолітніх правопорушників, тепер школа. Тільки не просто школа, а спецшкола — цим “спец” багато що сказано. Всевидющий цупкорукий режим — він тобі тут батько. Звелять співати — співай, скажуть за парту — не огризайся. А як тільки старший хто на поріг, одразу схоплюйсь, виструнчуйся:

— Вихованець Порфир Кульбака вивчає правила внутрішнього розпорядку!..

Під нулівку остригли. Тут усі стрижені — плем'я маленьких стрижених людей. Винятком хіба що старші — ті, що здобулись уже права на чуби. Довго тепер Порфирові ждати, доки чуб відросте. А зараз і мама б не впізнала: голомозий, мов арештант, у карцері сидять. Не встиг озирнутись, як уже в карцер його запхали. За спробу втечі, за те, що з душової через кватирку хотів випурхнути на волю. Спробував, а потрапив просто до рук товаришеві Тритузному, начальникові служби режиму. Страшенної сили чоловік, дарма що віку пенсійного. Не пробуй і вирватись, коли він схопить тебе та, як обценьками, стисне там, де пульси б'ють. Ще тільки десь там коридором крокує вельмишановний начрежиму, а Порфир уже чує його залізну ходу, чув навіть віддих, коли грізний вартувальник зазирає крізь вічко до карцеру, чи то пак штрафної кімнати, як вони його культурно величають. Потім засув брязь! — двері відчиняються, — здоровенькі були, товариш Тритузний вирішив провідати героя невдалої втечі.

— Ну як ти тут? Не випарувавсь?

— На місці, осьосьо, — озивається Кульбака з тапчана.

— Тільки ти встань, коли старший заходить.

— Не розумію, чого вставати? — хлопець підводиться знехотя.

— Так треба. Солдат теж не всяке начальство поважає, а проте честь дає!

— Ну хай буде вам честь... Хоча всі знають: влада людину псує.

— Не псує, а тільки проявляє... Все, що було в ній раніше, виходить на поверхню...

Зачинивши за собою важкі, цинком оббиті двері, Тритузний має звичку пройтись по кімнаті сюди-туди, молодцювато поводячи раменами, потім сідає на тапчані й, збивши кашкет набакир, наметикованим оком озирає штрафну, чи нема чогось недозволеного. Стіни штрафної поколупані, рябіють різними написами, що їх залишили після себе невідомі Порфирові попередники. І сам Порфир часу не гаяв, встиг увічнити себе, прооравши цвяхом навкіс через стіну: “Хлопці! Смерті нема!” Наче звертався в такий спосіб до плавневих своїх товаришочків, підбадьорював їх на той випадок, коли б котромусь із них довелося потрапити сюди, за оцинковані двері, в провалля нудьги і самотності.

Начальник режиму одразу помітив свіженько нашкрябаний Порфирів заповіт, з веселим прижмуром глянув на хлопця:

— Віриш у безсмертя? Це вже добре. В усякому разі, краще, ніж слізьми підлогу поливати... А цвях, яким стіну проорав, викладай сюди.

— Який цвях? — і погляд такий, наче на безвинну дитину зведено наклеп.

— Давай, давай, не примушуй чесну людину лізти до тебе в кишеню.

Довелося віддати.

— Беріть, якщо вже й цвяха боїтесь.

— Не боїмось, а порядок. Перед тобою був тут один герой, що й цвяха ковтнув, аби тільки випустили, — так йому тої свободи кортіло. Добре, що хоч без хірурга обійшлось, сама природа допомогла...

Ох, як розуміє Порфир того невідомого: іноді настрій наляже такий, що на все зважишся, аби лиш звідси вирватись. Інакше цю публіку не проймеш! Адже їм, дорослим, усе можна: і горілку жлуктять, і наклепують один на одного, а ти тільки школу пропустив, ніч дома не ночував — і вже тебе за шкірку та на режим! У неволю! У камеру смертну!

Ну, це ти вже занадто, Порфире, яка там смертна... Кімната як кімната, тільки двері цинком окуті й з вічком, щоб вартовому було куди зазирати. Вірний друг — тапчан до твоїх послуг... Зараз на ньому сидить товариш Тритузний та лагідно з тобою бесідує.

— Знаєш, у чому біда твоя, хлопче?

— А в чому?

— Ременя путнього на тебе не було.

— Був.

— Ой навряд... Мені ось у твоєму віці доводилось уже на хліб заробляти. Один рік погоничем, другий — іди льохи-виносховища колоністам копати. Лопату в руки і нарівні з дорослими цілий день, — аж полуда на очі вилазить.

— Так то ж... колись.

— Авжеж. Тепер інше, тепер ви з пелюшок знаєте свої права: давай вам “Артеки”, гармоніста штатного, розваги всякі... А коли ж до праці привчатися, як не замолоду? Глянеш, скільки тих старшокласників — парубчаки ж, траси б могли будувати, а вони ціле літо байди б'ють... Такі трудрезерви — й на вітер!

— По-вашому, канікул зовсім не треба?

— А навіщо вам стільки канікул? Щоб більше дичавіли та в шкоду лазили? Батьки-матері день крізь день на роботах, а ці тільки й знають Дніпро, човни, транзистор, карти... Або ватагами швендяють, доки десь таки на своє наскочать, їдемо торік з нашим директором на Брилівку, а з кучугур дівча якесь вискакує навперейми, кричить, перелякане. Зупинились: що таке? Виявилось, хлопці снаряд знайшли і котромусь закортіло всередину тій іграшці заглянути. Ну й заглянув... Ще ми його і в лікарню відвозили, поклали просто хірургові на стіл...

— Вижив?

— Але ж інвалідом буде! І сказати б за діло, а то так, з дурної голови... Оце ж і ти: нікого над собою не визнаєш, пішов і пішов по життю пустопаш... А була б на тебе, хлопче, міцна рука, вміла б приструнчити, не опинився б ти зараз ось тут, у штрафній, не соромив би матір перед людьми. Чесна трудівниця, а має через тебе, шмаркача, ганьбу терпіти!

Нагадуванням про матір Тритузний найбільше й дошкуляє Порфирові: соромиш, ганьбиш... Хоч би вже в це не ліз! Нудить, повчає, а в самого ніс червоний, голос хрипить — не одну, мабуть, цистерну горілки видудлив за життя... Наставник! .Раніше Тритузний нібито єгерював у мисливському господарстві, є таке неподаля Комишанки, на відкриття сезону всі туди, бабахкають цілий день, птицю розполохають, метається в небі, нещасна, не знає, куди й подітись... Скільки того птаства, мабуть, перебив цей Тритузний: такий ні качці, ні каченяті пощади не дасть...

— А є такий закон, щоб лелек убивати? — зненацька запитує хлопець, дивлячись у вічі Тритузному.

Начальник режиму погладжує міцну щіточку вусів. Йому й невдогад, звідки це аж сердите запитання. Бо ж сам він не був свідком того, як знайшли напровесні величезного мертвого лелеку під радгоспівським гаражем, у калюжі крові, з крилами задубілими... Таким його вранці люди побачили після нічної чиєїсь розваги. Всі обурювались вчинком невідомого птаховбивці, шофери нахвалялись ребра йому поламати, якщо виявлять, а Порфир і в школу не пішов того дня, бо нащо йому й школа, коли отакі є на світі... Кому він заважав, той птах? Був зовсім довірливий до людей, десь аж із Африки прилітав на цей радгоспний гараж... Опустіло лелече гніздо. Скільки пам'ятає себе Порфир, усе воно було, усе стирчало хмизом на гребені сарая, і дзьобатий господар спокійно стояв на одній нозі та виклацував, згорда озираючись довкруги, нікого не боячись... І ось — нема. На словах усі за природу, всі такі розумні, а хтось таки ж руку підняв, хтось убив?!

— Чого ж ви мовчите?

Хлопець з настовбурченим виглядом ждав відповіді, і Тритузний мусив пояснювати, що про вбивство лелеки дико й говорити, бо це не тільки корисний птах, він просто друг людини... За народною прикметою, лелека щастя приносить...

— Та тільки чого це ти до мене з своїм лелекою?

Порфир чомусь не став відкриватись, не розповів, як було знайдено біля гаража птаха в крові затужавілій і як він за ним тужив... Мовчав, хоч нестерпно було, хотілося викричатись: “Малих тільки хапаєте, а самі? Лелек б'єте, ось такі ви... Жайворонят у степу скільки гербіцидами передушили? Навіть тоді, коли вони на яєчках сидять. Бо де ж їм сховатись від ваших отрутохімікатів!.. Цілитесь, звісно, по бур'янах, а чим оте захиститься, що голеньке, безпомічне, зіщулилось у гнізді... Дихнути на нього боязно, а ви на нього хмару отрути!”

— Гербіцидів цілу баржу притягли, а про жайворонят ніхто й не подумав...

— Це в нас буває, — нахмурившись, згодився Тритузний. — Сам бачив після тих обробок: бджоли мертві — купами біля вуликів... Та тільки ж буває інакше. Ось мені син пише з Каспію, він у мене нафтовик, у пустелі разом з туркменами ставить бурові вишки. Зима і в них там видалась люта, навіть море замерзло, мільйони птахів лишились без корму. Пропали б, якби не людина. І знаєш, як їх виручали? З вертольотів розкидали підкормку! Цілі авіаз'єднання працювали на птахів, тільки це й врятувало їх від загибелі.

— Ну, то по-людському, — буркнув хлопець і, зацікавившись, почав докладніше розпитувати про ту вертолітну операцію по врятуванню птахів. Хотів знати, які птахи на Каспії водяться та чи правда, що й тут, у степах, торік нібито бачили, як вертоліт за обмерзлими дрофами ганявся, тільки вже не з метою підкормки...

Тритузний цього підтвердити не міг, зате він виявився неабияким птахознавцем. Запевняє, що доводилось йому бачити на своєму віку навіть чорних жайворонят! І пташок, у яких не лапки, а копитця, пташка й зветься: копитник...

— А є ще такі пташата, що в ополонку під кригу пірнають і по дну річки ходять, шукаючи собі там здобич, а потім назад вибираються...

Ось таке Порфир слухав би хоч і до ночі! Одразу й неприязнь його до цієї людини мовби пригасла, він присів навпроти Тритузного, ловлячи кожне слово з його розповіді про тих дивовижних пташок, що пішки по дну річки ходять... Але на цьому найцікавішому місці Тритузний, глянувши на годинник, мову урвав і вже іншим, діловим тоном звернувся до хлопця.

— Може, маєш яку скаргу на наш надзирательський состав, то кажи... Бо краще тут викласти, ніж потім бігати до прокурорки, коли вона приїде братію вашу опитувати.

І пояснив, що ті, кому належить здійснювати нагляд, регулярно наїздять сюди перевіряти, чи не кривдять тут вихованців, чи нема випадків рукоприкладства абощо...

З боку Порфира нарікань не було. Одна тільки скарга мучила хлопця, але він тримав її глибоко в собі: за що я тут? Який на мені злочин? І коли ви мене випустите звідси?

Дві доби можуть тримати Кульбаку в штрафній, більше не мають права. Але ж і за дві доби занудитися, здуріти можна, дивлячись у вікно на клаптик неба, що аж кричить своєю блакиттю, виманює: виходь, Порфире, гайнем погуляєм!

Вирватись звідси можна хіба що в нужник, чи то пак, пробачте, в туалет. Є потреба чи нема — а біжить! Добре, що хоч пускають, скільки б разів не просився. Вискочивши на подвір'я, Порфир часом чкурне зовсім не в той бік, опиниться аж за майстернями, в глухім закутку, де човни лежать просмолені, літа ждуть. Повпирались носами в мур — та його не пробити. Хлопець сюди-туди перебігає очима: де ж той якірець іржавий, що валявся між човнами напередодні? І цвях відібрали, і якоря нема, що міг би аж он як прислужитись тому, хто замишляє ще одну відважну річ... Береш якірець, шпурляєш його через мур, він там зачепиться за що-небудь, а ти вже тоді по ланцюгу вгору, як мавпа, як скалолаз: ловіть!

Хтось догадався прибрати: мабуть, і з відстані в цій школі читають Порфирові потаємні думки.

День повен сонця, повен весни. Днища човнів понагрівались, смолою пахнуть. Сам цей дух смоляний не байдужий тому, хто виріс біля каюків, на кому ще й зараз під курточкою рябенький тільник, як у моряка, — мамин подарунок. На декотрих човнах по дну накладені ребристі смуги, це полозки — на той випадок, якщо вода замерзне. Всюдихід: чи по воді, чи по льоду — тільки шурх! та шурх! між очеретами... А тут...

Умостився Порфир на перекинутій байді, на сонячному пригріві й задумавсь: моряк, а на такій суші, на такій мілині опинився. Птахом, чорним жайвороням яким-небудь стати б йому, щоб тільки випурхнути звідси. Бо ж не почуває себе винуватим! У чому провина його? Може, весна винувата? Взимку ще нічого, а як завесніється, так уже хлопець нічого й не вдіє з собою, за парту його не заженеш, з дому вийде, а до школи не втрапить... Мама іноді й у школу його відводила, за партою сиділа, та тільки щодня ж не сидітиме... Ну та й що? Однаково не дурніший за інших! Доки живий був дідусь, він таки розумів хлопця, заступався: хай покозакує, мовляв, ти не дуже, Оксано, на нього нападай, без батька росте, йому ще його буде...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.docx)Oles_gonchar_brigantina.docx351 Кб1692
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.fb2)Oles_gonchar_brigantina.fb2734 Кб1048

Пошук на сайті: