Бригантина - Олесь Гончар (сторінка 32)

Коли звечоріє, двоє інопланетників можуть аж зовсім близько підкрастися до літнього табору школи, і вартовий їх не помітить, і вівчарка не зчинить ґвалту, бо вівчарок тут нема. Засядуть у виноградниках непомічені й звідти спостерігатимуть за вогнищем, за земними істотами біля нього, і все їм буде видно до найменших подробиць, бо зір в інопланетників соколиний, він годен бачити крізь тьму! Може, навіть і сумно їм стане, що вони, як незаконні, мусять триматися осторонь, ховатися по кущах, не маючи права наблизитись до людського товариства, до їхнього звабливого патлатого кострища. І пошкодують, мабуть, що нема їх там, де біля багаття ллється упівголоса пісня про бригантину, і підтягують її разом і вихователі, і вихованці, і симпатяга Степашко сидить над вогнищем чомусь у сумовитій позі, а навпроти стоять Марися й високий задумливий у білому кітелі моряк, син Ганни Остапівни. Вони поруч стоять, і пальці рук їхніх за спиною ніби самі собою сплелися в ніжності, моряк так пильно дивиться в полум'я, мовби заворожений видивом вогню. Марися тихо наспівує разом з усіма.

Потім вечірня лінійка буде, відзначатимуть трударів, тих, хто показав себе на збиранні лікарських рослин. У шортах, у зелених безрукавках стоять, вишикувані всі, на головах браві сині пілотки. Серед передовиків і Гайцан, і Рижов, і навіть Карнаух, — його, шкета, теж кличуть зайняти місце серед правофлангових, бо скількись там більше за інших полину назбирав та польової ромашки. Чи й не велика трудність! Кульбака їм того добра тонну назбирав би, та що тільки відлучений оце, водить його манівцями... Голоногі, засмаглявлені, повиструнчувались ангелочки, і Валерій Іванович голосно поздоровляє переможців праці, і капітан із шефів звертається до них з вітальним словом: закликає бути трудолюбами і щоб були мужні та чесні...

— Ростіть не гіршими, а кращими за нас!.. Хоча Батьківщина й на нас, уже сивиною посріблених, не поскаржиться, зібрались тут люди, прямо-таки скажем, не пустоцвітного життя!

Саме на Карнауха шеф звертає увагу всіх вишикуваних:

— Цей ось ентузіаст, який пуд ромашки зібрав, хіба він меншу пережив радість, ніж той, хто байдикує цілими днями, бродяжить безглуздо, неробою живе? Жити неробою — то ж найбільша ганьба!

І це поціляло якраз у нещасних інопланетників, так наче той старий капітан і крізь темряву бачив, як вони злодійкувато прищухли, затаїлись у виноградних кущах за зоною табору. Довго їм після цього ще вчуватиметься слово капітанове, стьобке, тавруюче, бо ніби ж саме їх і малося на увазі.

Потім табір вкладатиметься спати, хлопці, помивши ноги перед сном, розбіжаться по своїх шатрах, а вранці і прапорець знову злетить над “Бригантиною”, щоб, спалахнувши ясно-червоним у вранішнім сонці, весело майоріти над табірною щоглою упродовж цілого дня.

Щоранку сурмить навстріч сонцю табірний сурмач, красень Юрко-циганчук, невтомний розважальник товариства і танцюрист, що його за зразкову поведінку цієї весни могли б і зовсім відпустити, але він сам попросився, щоб залишили, бо звик, освоївся, і табірна дисципліна зовсім уже його не гнітить, і в сурмацтві ніхто його не перевершить. Щоправда, коли коней десь, хай і далеко загледить, тоді тримай його, — вчителі сміються: “Циганські гени даються взнаки!”

Як весела трудова республіка смаглих стрижених людей — таким склався цей літній табір над урочищем Чортуватим. Шатра, що розкинулись по верхогір'ю, з великим завзяттям напинали самі ж вихованці, про це мріялось свого часу й Порфирові, просив Марисю Павлівну ще заздалегідь: “Ви ж мене візьмете шатра напинати?” Однак усе це виростало тут уже без нього. А в кожному наметі, як у баштанному курені, духмяним сіном пахне, і на ньому вихованці так міцно сплять після праці й біганини довгого літнього дня. Не одному з них і взимку мріялось про такі намети, де й перед сном ще чутимеш дух степового різнотрав'я, безсмертників, полину та васильків... Наче ото в казці кажуть: “На квітах спиш, зорями вкриваєшся”. А після ночі, коли разом із вранішньою зорею сурмач-циганчук просурмить табору підйом і хлопці з веселим гамором вплітають із своїх куренів “бунгало”, то й надворі їх квіти стрічають, бо загони змагаються по красі квітників, і біля кожного намету польові квіти стоять у керамічних вазах-амфорах — ті ж таки безсмертники, васильки, волошки, і ніхто тих ваз досі не потрощив?

“Бригантина”, табір праці та відпочинку, так він зветься. Клинець твердої цілини-неудобки на взгір'ї, і нема тут ніяких загорож, ні дроту, ні кам'яних стін, навіть плугом не оборано межу табірної зони... Замість муру, як і обіцяв Валерій Іванович, тільки й полишено символічний “ромашковий мур”, що тягнеться з усіх боків по межі наметового поселення. Обкосили з цього боку, прокосили й з того, зоставили тільки вузеньку смугу дикої цупкої трави, покрапаної ромашками та васильками; оце буде межа! Оцього без дозволу не переступи!

І що найдивніше, ніхто досі не порушив правила, не переступив ромашкового бар'єру, так наче він був вищий за кам'яний, так наче струм був по цих квітках пропущений. Сурма підіймає вихованців рано, схопившись, біжать мерщій на зарядку, після неї — умиватися вниз до затоки, де вода така тиха, красива й святкова і прив'ялений цвіт акацій, осипавшись, плаває в ній... Звідти бігцем на сніданок, де мало не кожен вимах ложки маєш робити по команді, а потім схоплюйсь і на борт грузовика, щоб з піснями їхати на роботу, на оті радгоспні поля, що їх схема на великім щиті виставлена посеред табору. На тій схемі все позначено, заштриховано то так, то інак всі ваші архіпелаги: де плантації виноградників, де горох, де огірки... Що ж до лікарських рослин, то вони ростуть всюди, умій тільки їх знаходити з-поміж бур'янів... До роботи хлопців підганяти не доводиться, самі стараються, щоб виконати корму в ранкові години, доки ще спека не вдарила. А під час спеки їх, смаглюків, шукайте внизу, вода в затоні Чоргуватого від їхніх тіл аж кипітиме і виляски йтимуть по всьому урочищу: зрозгінці, з берегових круч шубовскатимуть сміливці вниз головою, змагаючись, хто глибше пірне та хто далі вирине.

І так аж до вечора стоятиме над затоном веселий дзвінкоголосий гомін.

І не скажеш про цих стрижених, що їх так уже пригнічує та уневолює ота межа трав'яна, яку без дозволу не маєш права переступити. Бо ж по табору ходи, скільки хочеш, під накриттям, де обідають, тебе зустріне привітне правило: “Добавки просити не соромся, ти її заробив!”, гуляючи, можеш вибратися на найвищу табірну точку, і буде тобі на сто верст видно увсібіч, бачитимеш повиті серпанками далекі береги широко розлитого гесіввького моря, а в інший край — степи й степи, з давніми курганами-могилами де-не-де. І рейси — якраз в оті степові простори, де баштани й кукурудза, де горох і морква ждуть твоєї сапи, де в обважнілих від яблук садах теж для тебе знайдеться діло... Зупиниться іноді перед щитом із схемою полів постать маленька, побачиш юне чиєсь личко, серйозніше за свій вік, повите задумою, стоїть хлоп'я, вивчає заштриховані свої архіпелаги: ото ще стільки треба прополоти... А бур'яни жилаві, а рядок довгий... I сонце пече... Й до мами хочеться...

Та все ж із вигостреними сапками, разом із сонцем, щодня — як у бій!

Ганну Остапівну хлоп'ята щадять, тільки сонце підніметься, вони їй одразу: “Ганно Остапівно, далі ми без вас. Забирайте свою сумочку з валідолом та йдіть он у холодок, у посадку!”

— Таж розбіжитесь.

— Не розбіжимось. Хоч і кортить, а вас не підведем!..

І таки наполяжуть, щоб ішла вона собі в затінок, бо ж усі знають, що “в неї — серце”, бо ж, як сама вона каже: хвороби входять в людину пудами, а виходять золотниками... Не так легко ниву життя перейти, бувши вдовою. І ніколи й не скаржиться, не плачеться, гумору не втрачає. “Виходить, довгожителька я — всі педагогічні реформи пережила... І на пенсію не піду, доки ще цих ось бусурменів не виведу в люди...” Всюди в тутешніх радгоспах зустрінеш таких, що в неї за партою сиділи. Тож і не дивно, що коли треба було в Москву на Конгрес Миру делегата послати, то Ганну Остапівну обрали, — з індійськими жінками там познайомилась, бачила японця, обпаленого в Хіросімі атомною бомбою...

Струдженій, змученій хворобами Ганні Остапівні нелегко дається табірне життя, лікарка навіть порадила їй “наметовий режим”, але вона й сьогодні тут, із своїми бусурменами. Тим-то ніяк не можуть хлопці дозволити, щоб їхня Ганна Остапівна та в спеку з сапою нагиналась... Вони й за неї потрудяться, а вона хай собі сидить у затінку під лісосмугою та в'яже синові светр з овечої вовни.

Час від часу підводячи голову, Ганна Остапівна бачить маленьких трударів, їхні смаглюваті, в самих трусах-майках постаті, що позгиналися над роботою, — тільки сапки мелькають у руках, і земля аж куриться там, де вони йдуть, заштриховуючи сапками ще одне поле. Декотрих не вистачає між ними, зринули й покотилися в світ клубками перекотиполя, і невідомо, де вони зараз та що з ними — при цих думках тихий смуток набіжить на лице Ганні Остапівні.

Розморена спекою, обтяжена думами, сидить вона зі своїм в'язанням, поволі розмотує з свого клубка паралелі та меридіани, і раптом, ніби вві сні, їй сниться ось таке, що відбувається наяву: з лісосмуги, із колючих заростей неохайна чиясь голова висувається, очата бігають злодійкувато, а розтовчена, в зашерхлій сукровиці губа пробув зобразити щось схоже на винувату усмішку:

— Здрастуйте, Ганно Остапівно...

— Добридень... Тільки хто ж ви є?

— Та це ж ми... ваші (при цьому висувається з заростей і друга дивовижно нечупарна істота). Невже не впізнали?

— А так що й не впізнала, — із спокоєм Будди відповідає Ганна Остапівна і аж примружується. — Що за одні?

І хоч пришельцям важко й повірити, що вони вже такі невпізнанні, та все ж від них чується:

— Ну, я — Кульбака, а це ось Гена...

— Не знаю таких... Може, ви — інопланетники?

І вона знову схиляється над своїм в'язанням. І вже неприступно суворе обличчя в Ганни Остапівни, і очі тільки в роботу втуплені. І це розумійте як хочте, скажімо, ось так; всю душу, мовляв, у вас вкладала, в люди хотіла вас, малих нікчемників, вивести, а ви мені чим віддячили? Ні в сих ні в тих почуваються обидва перед старою вчителькою, чути із заростей шушукання якесь невпевнене, потім голосок майже запобігливий запитує про Марисю Павлівну, але відповіді нема, на це Ганна Остапівна й зовсім не відповість, сидить, як кам'яна половецька баба на степовій могилі, тільки спиці в пальцях і ворушаться. Задичавлених прибульців для неї ніби зовсім нема, не існують, розтанули, розчинилися в просторі. Така раніше ласкава була, а зараз нічим її зворушити не можуть, сама ображена мовчазність, навіть байдужість, стала зовсім, сказати б по-їхньому, неконтактна, і це дошкуляє найбільше, вона вже вас викинула з душі, ви для неї тільки підозрілі пришельці, відтручує обох геть у ваші колючі зарості: ідіть собі, звідки прийшли... Тут інші люди... Тут чесна зразкова школа трудиться...

А в обідішню пору, коли загони після праці повернулись до табору і, як звичайно, викупавшись та пообідавши, розходились уже по наметах, помітив табірний черговий двох... ну мовби інопланетних! Двоє ошарпанців, “осмалених, як гиря, ланців”, несміливо виступивши з радгоспних виноградників, поволі наблизились до межі табірної зони й зупинились в нерішучості біля квіткового бар'єру. І хоч не було там колючого дроту, і не була замінованою та смужка невинного покордоння, хоч тільки ромашка там біліє та синіми сузір'ями цупкий петрів батіг цвіте, — все ж пришельці не одразу зважились той бар'єр переступити. Занехаяні, бездоглядні, сторожко стояли з нахиленими лобами, вглядалися в той трав'яний мур, що мовби чимось відлякував їх, мовби та ромашка й петрів батіг таїли в собі щось дуже страшне, непереходиме. Сонце палило, нагріте різнотрав'я пахтіло медовим духом, васильки та чебрець наче пригорілі були, поникло стояла шавлія з темно-синіми квітками та залізняк з рожевим цвітом, і десь між ними цвіркунці шаленіли, не знаючи втоми, коники та цикади аж чманіли у вічній своїй тріскотняві... Тож як?

Могли б ще вернутись назад ці, що стояли, роздумуючи над квітковим бар'єром, могли б ще чкурнути геть звідси у свої галасвіти, і, мабуть, за ними ніхто й не гнався б, одначе, видно, щось таки переважило на тих тонюсіньких і зовсім невидимих терезах, біля яких, може, порядкувала у своєму фартушку зеленоока цикада, на терезах, в які ці двоє зараз пильно-пильно вглядалися... Раптом передньому з них різко схмурився лоб, і нога рішуче ступила через трав'яний бар'єр, шугнула в ті переплетені ромашкові хащі, чебреці та Петрові батоги, аж музика трав'яна на мить обірвалася, оркестранти так і бризнули увсібіч!

Так зробив Кульбака свій, може, найрішучіший крок у житті. Услід за ним і Гена мовчки переступив цей умовний, з травички зітканий мур, що подолати його було, здається, їм незрівнянно важче, аніж би двометровий мур із каменю, тесаного колись ченцями. Перетнувши зону, без поквапу прямували вони на очах у всіх до табірної щогли, де вже стояли директор Валерій Іванович, закутий у лати свого непроникного спокою, і Ганна Остапівна, тепер уже по-материнськи усміхнена, і Марися Павлівна стрічала їх, схвильовано прикусивши губу — чи щоб не розплакатись, чи щоб не розсміятися. Всі, всі в напрузі дивились, “Бригантина” з усім своїм особовим складом эанишкла, стежачи, як двоє цих зіщулених прибульців, подолавши найвищий у своєму житті квітчастий бар'єр, переконавшись, як тяжко дається перемога над самим собою, робили по табірному тирловищу свій трудний перехід, крок за кроком, без поспіху несучи до щогли свої напалені сонцем голови і юну свою спокуту. Але навіть це тут виходило в них по-різному. Гена ішов знічений, мовби поменшений під тягарем вчинку, а цей... а комишанець, відчувши себе серед своїх, збадьорено випростався й наближався до щогли вже з веселим виглядом, під прапором своєї відкритої усмішки, мовби зовсім ні в чому не винуватий!

 

XXX

Юний вартовий-впередзорець ходить по табору, на грудях у нього бінокль (подарунок шефів), час від часу хлопець прикладає його до очей, дивиться в далеч дніпровського моря... Проходять там у сонячній млі пароплави, осадкуваті баржі з вантажами, — всі вони вже знають цю хлоп'ячу “Бригантину”, що далеко блищить наметами на одному з тих крутогорів, що їх хоч і підмивав ось уже скільки літ штучне море, розгойдане вітрами, а вони все ж стоять нерозмиті, ціле літо сивіють, окутані духом сонця, духом степового різнотрав'я.

Деколи й Марися Павлівна підходить до хлопця-чергового і, взявши в нього бінокль, прикладає до очей: бачить важкий рудовоз, що саме проходить по фарватеру, натужно гребеться кудись угору, на палубі видно матроську білизну, вона сушиться, розвішана на мотузці, і ще видно Марисі високу і, як здається їй, красиву людину, — може, капітана баржі, — що, схилившись на поручні, пильно і ніби аж сумовито дивиться сюди, у бік “Бригантини”. Певне, й тому, пропливаючому, добре відоме це місце, що рябіє внизу біля урочища річковим, так званим ходовим знаком для суден, а нагорі височить табірною щоглою, блищить наметами, з яких іноді постаті хлоп'ят водночас випорскують і, розсипавшись по всьому косогору, наввипередки мчать униз, до води.

Хто він, той, що на рудовозі? Може, котрийсь із шефів? Можливо, знайомий, бо ж чого так довго та пильно дивиться? Одначе навіть і в бінокль не вдається Марисі впізнати його. Хтось інший, мабуть, впізнав би, Оксана-виноградарка, мабуть, розгледіла б у ньому і з відстані того, кому дарувала тут колись свої плавневі місячні яйва...

— Вантажити баржу!

За цією командою намети одразу пустіють, хлоп'яче плем'я, хоч і без вояцьких луків та без списів, з шаленим галасом чимдуж мчиться униз, до затону. Бо хіба ж є праця жаданіша, ніж ця, що їм випала зараз! На дні урочища, біля самого затону, відкрито приймальний пункт, куди звозять зі всього степу кавуни, везуть просто з баштанів, і їх тут виростає ціла гора, щоб звідси перекочувати на баржу — по триста тонн бере вона їx за один раз! Баржа заходить до затону розлога, мов стадіон, ледве вміщається в берегах, вона стара, натруджена, Кульбака її оглядав зацікавлено, бо, може, це якраз та самісінька, що нею колись під час будівництва ГЕС возили тут каміння з кар'єрів, — мама іноді з незрозумілім присмутком згадує чомусь ту баржу з камінням як неодмінну познаку своєї молодості...

Баржа стає, прилаштовується до причалу, і ось тоді табірним ангелочкам нарешті настав час показати, на що вони здатні. З рук до рук, мов футбольні м'ячі, летять кавуни й кавуниці, летять рябі, смугасті, туманисті, тугі та теплі, бо щойно зі степу, з-поміж огудиння, і кожен із них — мов планета, тільки й того, що з хвостиком!

Ось де Кульбака показує свою віртуозність! Хоч у якому буде темпі робота, хоч безліччю йдуть і йдуть кавуни через його долоні, а хлопець жодного не впустить, підхоплює і швидко й спритно бере їх, як малят, бо це створіння тендітні, їх бережи, бо тільки хто заґавився, так і ковзнула твоя планета крізь руки, так і хряснула, і вже тільки червоніє під ногами іскристий розтовчений жар...

А де розтовчеш або де гнилий попався — їх підбирав та відносить до окремої купи... Бугор. Так, так, той самий, що — в чорній масці, з пістолетом в руці — в селі Чабанському таки налетів на продмаг, озброєною рукою націлився на одну з продавщиць: “Касу на стіл!” Дівчата виявились такі, що не розгубились, схопили, скрутили новоспеченого гангстера, затовкли в підсобку, відібравши й пістолет, що виявивсь іграшковим. І ось Бугор тепер спокутує гріхи, йому велено — для очищення душі — давати біля баржі лад відходам, гнилим та розтовченим кавунам.

З'явився одного разу в таборі й Антон Герасимович, хазяйновито обійшов територію, мовчки оглянув межові познаки — той символічний трав'яний бар'єр...

— Бачите, сама травиця, а ніхто ж не втік! — шпигнула одна з кухарок, коли він після обходин повернувся до кабиці під накриття.

Під час обідньої перерви вирішено було всім колективно сфотографуватися з Антоном Герасимовичем, оскільки він відбуває на заслужений відпочинок. Його, як ветерана, лицаря порядку, посадили на почесному місці, поруч з ним сіли Марися Павлівна та директор, а ззаду звідусіль понависали ангелочки: на фотографії вийшло так, нібі на самім плечі в Антона Герасимовича прилаштувався усміхнений Кульбака, навмисне ще й міну веселу скорчив.

А потім знову баржу кавунами вантажити, знову тугі та теплі біжать і біжать через твої долоні. Не знає втоми за цією роботою комишанський трудолюб, опинився, нарешті, у своїй стихії. Меншає гора на березі, росте гора кавунів на баржі. Навантажилась баржа, відчалює, рушав, а на ній при кермі... хто ж би ви думали? Невже комишанець лобатий? Якщо наша фантазія здатна будувати міста й кораблі, то чому ж би їй не витворювати й інші всякі чудодійства? Ходили ж тут по степах маленькі інопланетники, ті, що їм крізь будь-який стан матерії зовсім нетрудно проникнути, крізь камінь вони проходять так само вільно, як і крізь повітря! Будь-який мур кам'яний переступали з такою усмішкою, наче то перед ними всього-навсього була смужка нескошеної трави. Одні називають це силою уяви, інші — чаклунством або чародійством, та як там не є, але дивіться: на баржі, коли вона вийшла з затону — просто на очах! — виростають, підіймаються величезні білі вітрила! Чути навіть, як вітер бринить у них, співає. Стара натруджена лайба, що, може, каміння возила, стає враз бригантиною тугокрилою, а кермує нею цей ось Порфир Кульбака, хай малий, але вже вправний стерновий. Горою лежать за ним ті, що тільки-но з баштанів, міцні теплі діти степової землі. Триста тонн взяв він їх на борт і править з низів'їв угору, назустріч течії, може, аж до столиці, де золоті бані, як фантастичні плоди, округло сяють над містом, на його вічних горах. Нестримно несе хлопця бригантина його уяви, її дух невпокорений, а він радісний стоїть за кермом, все далі й далі йде по водах розлогих та сяючих, і береги вітають його, і зустрічні капітани з веселим подивом запитують: звідки?

 

1970-1972

Сторінка 32 з 32 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.docx)Oles_gonchar_brigantina.docx351 Кб1693
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.fb2)Oles_gonchar_brigantina.fb2734 Кб1048

Пошук на сайті: