Бригантина - Олесь Гончар (сторінка 10)

— А ви ж як думали? — сердито обернувся він до патлатого “навчителя красних мистецтв”. — Дисципліни без авторитету нема — невже цієї азбуки вас не вчили? І якщо вже в такому закладі начальник режиму буде Саламур, то ким будете ви? Вони вам оті й патли обсмалять!

І знову — вкотре уже! — заговорив про своїх синів: не пішаки, мовляв, вони, повага їм і згори і знизу, а тепер, виходить, дозволити, щоб і на них прізвисько перейшло?

— Сини у вас справді орли, — підхвалила Ганна Остапівна, мабуть, щоб приспокоїти, але це тільки розпалило в Тритузному його батьківський гонор.

— Бо не панькався з ними! — гримнув він. — Не тинялись з транзисторами по парках до третіх півнів! Як одне так і друге знало: не прийде вчасно додому, то дістане по м'якишу — все пір'я з нього обіб'ю!.. А цього, бач, недоторканця, пальцем не торкни!

— Тут школа, — нагадав директор. — Бити чи не бити —це шекспірівське питання в нас не існує, кулачного права не визнаєм... Не штурханами — теплом гуманності бийте їх, Антоне Герасимовичу...

— Я ж до нього як до людини, — аж застогнав Тритузний. — І в карцер заходив, індивідуально з ним бесідував, старався отямити окаянну душу. А він, байстрюк, чим віддячив... Ні, провчити, провчити треба поганця, я цього так не залишу! І ви також повинні своє директорське слово сказати...

— Гаразд, — сказав директор і, звертаючись до всіх, додав діловим тоном: — Розгляд конфліктної справи переноситься на вечірню лінійку.

...А на вечірній лінійці, коли вже горніст відсурмив і струнко завмерли вишикувані загони, директор вийшов на середину плацу й, піднявши в руці школярську записку, голосно і ніби навіть весело запитав:

— Чия?

Суцільне мовчання. Усі погляди — на той клаптик географічної карти (здається, шмат Нової Зеландії), на те анонімне посланіє, в якому котрийсь невідомий, звичайно ж, одразу впізнав свій твір...

— Хто писав?

Ніхто нічичирк.

Директор перевів погляд по рядах, зупинив його аж укінці, де окремо стояли карантинники — ще не в формі, ще хто в чім.

— Впізнавай і не соромся признатись!

Знов тиша, мовчання.

Потім хтось запитав із задніх рядів:

— А що в записці?

Валерій Іванович підняв угору той шматок Нової Зеландії:

— В записці повідомляється, що вихованець Кульбака дозволив собі нешанобливо відгукнутись про одного з наших заслужених працівників. Легковажним прізвиськом образив літню людину — ветерана служби режиму... Вихованець Кульбака, було таке? Правда це?

З шеренги карантинників видихнуло глухо:

— Правда...

— Вийди наперед і повтори так, щоб усі чули.

Кульбака залишив стрій, знехотя вичвалав аж на середину майдану й, набравши повні груди повітря, видмухнув із себе на всю силу:

— Правда!

— Стій тут. З тобою буде окрема розмова. Тепер нам треба знати — хто підкинув записку?

Ряди німували. Товариство горіло бажанням виявити: хто? Автор, одначе, не озивався. Директор змушений був знову звернутись до своїх легіонів.

— Пояснюю, — голосно звернувся він у бік карантинників. — Ми проти ябедництва! Такі речі в нас не практикуються. Наш колектив вважає, що доноси принижують людину. І що з донощика, хай навіть малолітнього, може згодом вирости хіба що шкурник, підлиза й малодух, а не вірний товариш, мужній громадянин.

Щось прошелестіло по шеренгах — здається, сказане сподобалося вихованцям. Бо хто ж не мріє мати вірного товариша й самому бути таким! Але справа не зрушилась, той невідомий писака й далі волів залишатися невідомим: занишклий, прищух десь у рядах і не дихав. Кульбаці аж язик свербів сказати директорові: “Я знаю хто”, — але директора, видно, цікавило інше, йому важливо було, щоб той сам зізнався. І він знову взявся терпляче розтлумачувати — і більшим, і меншим:

— Коли хто хоче зробити яку-небудь заяву, якесь оповіщення, помітив щось негідне за товаришем (курив там у туалеті, чи що), то правило в нас таке: виходь ось тут на лінійці і перед лицем товариства відкрито говори. Будь ти хоч третьокласник, а зважився сказати слово критики про восьмикласника, сміливо виходь і, як ото мовиться, ріж йому правду в живі очі.

— А тоді начувайся, — кинув упівголоса котрийсь із малюків.

— Помсти не бійтесь! Якщо хто спробує мститись за відкрите, правдиве, при всіх на майдані сказане слово... Та й не буде помсти. Бо то було б негідно мужчини, просто безчесно. Весь колектив стане тоді на твій захист... То хто ж писав? Ми, звичайно, маємо можливість виявити, але хочемо, щоб автор сам зізнався. Щоб знайшов у собі мужність. Отже, ще раз питаю: чиє творіння?

І тоді з гуртку карантинників пискнуло зляканим тоненьким голоском:

— Моє.

— Ти, Карнаух? Виходь на люди.

І ось він, пуцьверінок капловухий, чи не найдрібніший з-поміж усіх, видибує, блідий з переляку, отетеріло зупиняється перед директором. Занедбане, нещасне створіння з гостреньким підборіддячком, з гостреньким пташиним носом. Директор якусь мить дивиться на нього з мовчазним жалем, потім, поволі рвучи записку на дрібненькі шматочки, обернувся до Кульбаки:

— Знаєш такого?

— Ще й як!

— Міг би ти йому — ось тут прилюдно руку потиснути?

— За що така честь?

— За мужність. За правдивість. За те, що знайшов у собі духу зізнатись!

Кульбака зверхньо глянув на геть зніченого Карнауха, свого шашкового партнера, що так невдало дебютував на ниві тайнопису, пропік його поглядом і аж по тому через силу вичавив із себе:

— Хай підійде.

Директор, порухом брови підбадьоривши Карнауха, звелів йому:

— Підійди до Кульбаки.

Потупцявшись, поогинавшись, перемагаючи сам себе, Карнаух ступнув нарешті до Кульбаки і сторожко, наче боячись, що його вкусять, простягнув навстріч комишанцеві свою грішну руку. Порфир, одразу звеселівши, чіпко схопив її і, на втіху публіці, смиконув те нещасне рученя так, що Карнаух мало носом не заорав.

Дружнім сміхом відповіло товариство на цю штукарську витівку комишанця. Сказано ж: артист!

 

IX

А тим часом весніє, весніє... Вечорами, коли учителі розходяться по домівках, іноді чути скрики птахів у темному небі — журавлі чи гуси гомонять, крізь темряву летять на північ. Буває, зупиняться вчителі просто серед вулиці, щоб послухати вічно бентежливу мову весняного неба, забувши про час, про всі суєтності дня, стоять притихнувши, проводжають німотно той летючий, мовби сповнений неземної пристрасті гомін. Ледве чутний ґелґіт дикого птаства у нічній високості до кожного з них промовляє по-своєму, чимось розбентежує і кличе кудись...

— Звичайна річ: птахи летять, а скільки музики в небі, — задерши голову, зупиняється серед колег Берестецький. — І як багато важать для душі ці уроки гармонії...

— Вихованці наші позбавлені, на жаль, змоги чути цей ґелґіт небесний, — каже після паузи Марися Павлівна. — Анекдотиками оце десь там розважаються нишком після відбою... І хіба ж не парадокс наш учительський: ми їм заронюємо в душі красу свободи і водночас тримаємо під замком обмежень... Це послідовно?

— То що ви пропонуєте? — запитує зісохлий, виснажений хворобами математик. — Пустити, хай розбіжаться? Як оті радгоспні цигани, що, тільки зачувши весну, кидають ковалювати, запрягають своїх півтора коня і гайда в дорогу...

— А я й тих розумію. На саму іноді таке находить, що хоч би й порушити буденний наш розпис... Хоч би закохатися в кого до безпам'яті абощо.

— А чому б вам не закохатися в мене? — каже Берестецький, цей патлатий красень, що давно вже лицяється до Марисі, щоправда, більше жартома.

— В неї ж наречений є, — нагадує Ганна Остапівна. — Хай не такий баритон, як у вас, але хлопець бравий, з мотоциклом. На край світу ладен везти Марисю в кіно, якщо тільки вона якогось там фільму забагла. Квітами її осипає... А чим би ви, Артуре Пилиповичу, могли скрасити життя своєї подруги?

— Таж він на гітарі грає й квіти малює, — заступилась за Берестецького Килина Устимівна, повногруда дружина викладача математики (вона кухарює в школі). — В Артура Пилиповича до всього талант, він не те, що ми! Тільки й думаєм, де новий гарнітур добути...

— Візьмусь і я за орнаменти, — озвавсь з удавано ревнивими нотками в голосі чоловік Килини Устимівни. — Квадратуру кола намалюю для вашої виставки...

— Намалюйте мені оцю ніч, — каже грайливо до Берестецького Марися Павлівна. — Настрій наш барвами передайте, і нічну музику неба, і птахів отих, що їх нам не видно... Півпланети у темряві летять і не заблукують, дорогу знаходять додому, — хіба ж не диво? Інтуїція, чи родовий інстинкт, чи що там їх веде?..

І потім вони далі йдуть широкою вулицею, поміж заснулих будиночків, позаплітаних виноградами, минають стовпи ліхтарів, на яких лампочки лиш де-не-де горять, а інші знову порозтрощувано, самі скляні гузирі з патронів стирчать. Це вже не їхніх вихованців робота, — їхні з-за муру сюди не дістануть. Скоріш усього то розважались зразкові, немічені з радгоспної школи, де вчаться й діти Валерія Івановича. Чи й взагалі діти тут ні при чому, може, якісь дорослі лобурі в такий спосіб відводили душу після чайної.

— І чому не лобом об стіну, а каменюкою по ліхтарях? — каже Килина Устимівна. — Поламати, потрощити — звідки в людині таке дике бажання?

— Печерний інстинкт час від часу прокидається, — зітхнула Ганна Остапівна. — Він живучий.

— А Марися Павлівна завзялась будь-що переінакшити людську природу, — іронізує Артур Пилипович. — Погамувати вирішила оте руйнівне, агресивне, що, може, в самих генах закладене... Намір шляхетний, але ж... Вона до нього з ідеалом, з світильником у темні надра його душі, а звідти лізе з вилицюватою мордою маленький Герострат...

— Цинік ви, — каже Марися Павлівна. — Тільки з кого смієтесь? Чого вам і в школу було йти, якщо нема віри?

— Я не гірший за інших, — не образившись, добродушно відбороняється Берестецький. — Красних мистецтв учу ваших правопорушників, ще й шагістику мені накинули, — теж не відмовляюсь... Чергую, стінгазету випускаю, щоденники веду. Ви ось мене критикуєте, а самі ніяк ради своєму Кульбаці не дасте, не можете подолати його внутрішній спротив, неконтактність. А я, до речі, вже його своїми орнаментами зацікавив... Мистецтво — найкращий педагог!

Марисю при імені Кульбаки знов пройняло почуття гіркоти. Справді ж бо, після тієї сутички не хоче визнавати її дикий цей вихованець, не лише на Тритузного, а мовби й на неї переніс образу. Неконтактність — це навіть м'яко сказано... Озлився. Ще й сьогодні пробувала втовкмачити Кульбаці, що вчинок його негідний, що випад проти начальника режиму неприпустимий, але на всі свої аргументи тільки й чула незмиренне: “А чого ж він...” В інституті мріяла про випроби та труднощі педагогічні, тож і вимріяла — має їх тепер вдосталь, аж далі нікуди... Ох, попався індивід! І як тільки природа вміє ліпити характери, в яких незліченних варіаціях творить вона людські вдачі, нервові структури, темпераменти... А ти береш на себе сміливість стати її співтворцем, формувальником душ... Чи не надто самовпевнено з твого боку? Переінакшити людину, змінити в ній те, що в первісних формулах закодовано і, може, визначено наперед? У найдикішому поменшити “ступінь звірячості”— ти відважуєшся на таке?

Ось, нарешті, й директорів котедж. Біля хвіртки стоїть уже, як на чатах, в накинутій хустці Зінаїда Петрівна, виглядає свого Валерія Івановича. “Пані директорова”, як її називає Марися Павлівна. У школі всі знають, що ревнує вона свого мужа до Марисі Павлівни, і тому, коли повертаються додому й випаде так, що Валерій Іванович іде в гурті, тоді Марися, під'юджена іншими, навмисне бере його під руку, їй самій теж неабияке задоволення — пококетувати з директором на очах Зінаїди Петрівни, яка — хай це буде й за північ — не спить, вистежує із-за хвіртки, підзирає звідти за подіями з ревнивою зіркістю...

Помітивши, що сьогодні Валерія Івановича серед учителів нема, Зінаїда Петрівна стривожується:

— А де ж мій?

І тільки дізнавшись, що Валерій Іванович зоставсь на нічне чергування, підмінивши біолога, в якого розгулялась печінка, — “пані директорова” зітхає полегшено, хоча око ревниво когось вишукує у гурті.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.docx)Oles_gonchar_brigantina.docx351 Кб1692
Скачать этот файл (Oles_gonchar_brigantina.fb2)Oles_gonchar_brigantina.fb2734 Кб1048

Пошук на сайті: