Олександр Кіндратович замислено дивився в вікно, розв'язував і зав'язував шнурок вишиваної сорочки.
— Гудов… Гарбузова каша… — туго затягнув вузлика. — Я попрошу, щоб замінили консультанта. А поки що проконсультує Скачок. Дівчинка нехай напише… Два рядки. Тільки, — насварився пальцем, — ви там — делікатно, з тактом.
Завідуючий підвів голову, несміливо поглянув на професора. В його очах метнувся вогник змішаного з страхом здивування.
— Вона… Неповнолітня, — опустив погляд.
— Хіба на нас менша відповідальність за неповнолітніх? — Білан хвилину помовчав, відтак, без будь-якого зв'язку: —Холод не приходив?
Олександр Кіндратович просто не признавався собі — ця думка в'язалася прикро з усім, про що говорили допіру. Вона повисла над іншими, підім'яла їх під себе. "Либонь, Прокіп просто хотів насторожити мене. Не буде ж він…"
— Я й не пустив би його без вас, — чомусь ображено відповів завідуючий.
— Як це не пустили? Ви навіть не маєте права… — розсердився професор. —У вас усе?
— Збори сьогодні… Про Сича… Ви не залишитесь?
— Що ви, для чого? Самі вже… — На його чоло болісно набігли зморшки. Білан потер чоло рукою, немов намагаючись розправити їх. — Самі… Я, ви знаєте… Не люблю такого. Але ж, щоб… Ми не повинні забувати: Сич член нашого колективу. Людяність, людяність… Може, його в районну?
Він уникав таких справ. Всілякі, як їх називають, організаційні висновки про підлеглих били по його нервах. Він завше, коли це було можна, намагався уникнути їх.
Завідуючий не відповів. Він мулявся ще одною новиною, але поки що не знав, приємною чи неприємною буде вона для професора. Він умисне залишив її на кінець, щоб — коли вже поговорять про все.
— В нас тут… Як би: сенсація, чи що. Світили ви свічку в Москві, а гріш знайдено тут. Мазур його в кулаці тримає. Правда, в наш вік таких грошей знаходили немало. А потім розглядали вдень, і виявлялося, що вони не золоті, а мідні. Алхімією чи знахарством мені це нове відкриття пахне. Розпитував я Мазура — не каже нічого. А може…
В Олександра Кіндратовича щось тенькнуло під серцем. Аспірант Євген Мазур — його асистент по лабораторії. Вів планову роботу, вона була частиною в комплексі дослідів, задуманих професором. Говорили, немов Мазур морокує ще над чимось. Так, Білан пригадує. Мазур має й свої піддослідні кролі та морські свинки. Здається, купив на власні гроші. Його й прозивають в лабораторії знахарем. Мабуть, це вигадка, — буцім Мазурова мати знахарює десь на селі. В ньому самому — ані крихти знахарської таємничості чи забобону. Скоріше, навпаки. Світ і людину він складає і розкладає, мов металевий конструктор. Але ж… Якщо він щось відкрив, то тільки те, що шукали разом.
— Ну й що він?
Завідуючий вловив легку, негірку іронію.
— Якусь сироватку… — відповів улад. — Чудодійний бальзам. А в нас, знаєте, чутки поширюються швидше, ніж вісті по радіо. Хворі валом валять, хоч вартового на воротях станови. Та й то… Він усім мов Ісус Христос: по каламарчику, по четвертинці…
Олександр Кіндратович і далі прикривався безтурботністю, але хробачок неспокою смоктав його. Професор вже знав: він не заспокоїться доти, доки не впевниться сам. Це ніби остюк за коміром: дряпатиме, поки не викинеш. Спуститься собі вниз? Ні, так не можна. Та й не поговорить він там.
— Нехай Мазур підійде сюди. Ні, ліпше в двір, до машини. Я зараз їду.
Але йому не привелося поїхати одразу. До кабінету, в халаті наопашки, зайшов високий, повний чоловік, з прим'ятою рідкою чуприною, втомленим, сердитим обличчям. Як йому вдалося обминути чергового лікаря, де він роздобув халата — невідомо. Мабуть, взяв за двадцять-тридцять копійок у тимчасове користування в якоїсь санітарки.
— Консультаційний день у мене завтра, — спробував зупинити його Білан. Але чоловік не зважив на його слова.
— Брехали — немає, — гукнув він ще з порога, мабуть, навмисне не причиняючи дверей… — Доки нас по задвірках ганятимуть. Ось я вже два тижні, за вісімсот кілометрів приїхав…
— Не можемо ж ми всіх одразу… — Олександрові Кіндратовичу й шкода цього чоловіка, й досада на нього. — Чого ж поспішили…
— Хіба я сам… Прочитав у газеті, написав, а мені ось цього папірця. Це ж ваша закарлюка?
Закарлюка та не Біланова. Підписав папірця хтось з асистентів. Але хто ж сподівався на таке. Відписували всім, гадали, приїде з десяти один. Ну, нехай двоє…
— Звільниться місце, обстежимо…
— В мене вже… На готель немає.
Олександр Кіндратович потер щоку, поморщився. Він навіть поголитися забув сьогодні. Зараз би оце — в ванну, пірнути в м'яку піжаму…
— Зачекайте ще днів зо три. А це ось… — Дістав з кишені два новенькі шелестливі папірці, поклав на край столу, швидко вийшов з кабінету.
Євген Мазур вже чекав у дворі, сперечався про щось з шофером біля піднятого капота.
"Коли б можна видивитись душу, як мотор, — подумав Олександр Кіндратович. Передчував важку, втомливу розмову. Та ще, може, й непотрібну. — Нащо він мені?.."
Але всупереч цим думкам прочинив дверці, кинув під заднє скло капелюха.
— Сідайте. — І вже коли машина м'яко зашурхотіла шинами вниз: — Маю до вас справу. Та й вам, мабуть, кортить довідатись, які козирі викладали на конгреський стіл наші колеги.
Мазур примружив вузькі, монгольського прорізу очі, покрутив ручку скла.
— Немає там козирів. Ті ж шістки та вісімки, що й десять років тому.
Чорний, гостроокий, міцний, він вельми скидався на монгола чи татарина. А може, й справді в далекій давнині промчав з синьоокою українкою в сідлі Диким полем татарин? А потім, темної полохливої ночі, втікала вона з турецької неволі, кутаючи в волохату кошму вузькооке татарченя.
Євген не подивував, що саме його закликав до себе професор. Він вже наперед перебіг думкою розмову і тепер сидів спокійний, навіть байдужий.
Мазур таки ніколи не вірив, що їхня лабораторія може щось реально знайти. А коли б експерименти й привели до чого… Знайшов би він, професор Олександр Кіндратович Білан. Звичайно, аспірант Мазур без зайвого клопоту захистив би кандидатську дисертацію. Та й вже. Білан призначив усім їм обсмоктувати кістки курки, яку називають наукою, їхні теми — часточки його теми. Щоправда, так ведеться не тільки в них.
— Ви що, не вірите в людей… В людський геній?..
— Людський геній діє за найелементарнішим принципом: розумна голова, та дурневі попалася, — голос у Євгена вільний, незалежний, як незалежні і його думки. — Люди самі множать хвороби. Інтенсивність радіоактивності зросла шалено, а відповідно і більшає хворих. Я сам перевіряв її на дощових опадах.
— Один вчений намагався на конгресі довести, буцім рак — природний процес. Мовляв, колись регулювався ріст людськості через чуму, холеру, тепер — через рак. Скрутять його, а тим часом ще посилиться радіація. В процесі пристосування до неї виживатимуть найсильніші… Але якщо навіть так, — мовив по паузі, — ми, лікарі, мусимо обігнати ці процеси. Я чув, ви прийшли до певного результату. Так що наші досліди зрушились?
Запитання прозвучало тихо, ніби аж несміливо. Олександр Кіндратович сам відчув це. І аж розгнівався на себе.
Чому він поводить себе так? Неначе хлопчак. Чому не запитав, як мусить керівник запитати звіт у свого помічника. Мазура взяв до себе на роботу він і показав ціль, дав у руки рушницю…
— Які елементи ви замінили в кільці? — голос його дзвякнув рішучістю.
— Я?.. —Мазур дивився в щілини очей, немов у прицільні планки. — Професоре. Щоб не було проміж нас непорозумінь… Тему, ви знаєте, я виконував. Але працював і осібне. І ще одне… Може, комусь видасться сьогодні божевільним, навіть крамольним. Весь наш рід лікував травами людей. Всілякі хвороби. Рак — теж. Я видобув синтетичним способом деякі елементи. І свої додав до них.