— І звідки ти… Справді, я прийшов просити грошей. На кардіоскоп.
— Гроші… Мда-а… Нікуди без них… Всі по них зітхають. Пішов просити їх я, на всю нашу хату, а мені кажуть:
залиште заяву, вкажіть суму, на яку рука підніметься. Тільки перед тим зважте, що, на вашу думку, на сьогодні важливіше: ракети чи сечові міхурі. Отак от. Образно і кардинально…
— І що ж ти?.. — нахмурив кущасті брови Холод, несамохіть випадаючи з тону.
— Я? Я сказав — вам видніше… Ну, ну, не ворохобся. Ми потрусимо калиткою. Я сам ось приїду до тебе… Подивлюся… Це ж таки не тень-телень… І клініку твою навідаю. Давно не був. Як там у тебе?..
В очах Полив'яного, сховані глибоко, на самім денці, боролися два почуття — підлабузництва й ненависті. Він таки трохи боявся Холода. І тому ще не вирішив до кінця, якому віддати перевагу. Мабуть, другому.
Розмова непомітно збочила на клінічну роботу. Холод аж здивувався такій уважності і турботливості Полив'яного. Той розпитував про операції, про лікувально-профілактичну діяльність і навіть про санітарно-харчовий режим. А на прощання ще раз пообіцяв потрусити калиткою і завітати до нього в найближчі дні. Холод вірив і не вірив.
Він гадав, що Арсен Кузьмович вже від'їхав, але той чекав на нього в скверику біля міністерства.
— Я машину відпустив, — мовив завідуючий. — Шофер попросився. Жінка захворіла, чи що… Ходімо вниз пішки, а там візьмемо таксі.
Спускалися до Хрещатика тихою, замріяною вулицею. Холод сьогодні вперше і якось враз помітив, що вже осінь. Кружляло в повітрі жовте листя, падало до ніг в сумній знемозі. Дерева шелестіли холодно, по-осінньому. Арсен Кузьмович кілька разів поривався щось сказати, але Холод вдавав, буцім не чує. Йому не хотілося порушувати тихої осінньої замрії, спокійного плину своїх думок. А думалось йому про місто, в якому прожив більше половини життя, про надію, котру привіз до нього і поселив на горі, про власні невдачі. Тільки не про оці, дрібні. Професор обминав їх думкою. Але ті, більші… Йому здавалося:
він ось-ось знайде. Але не знаходив. Від чого вони? Може, від злого збігу обставин, а може, просто від безталання. Адже в житті, щоб звершити щось, неодмінно потрібно мати талант. Лікар — це теж талант. Людські серця, голови, очі — всі різні, їх треба сприймати індивідуально. Треба кожного разу, знаючи все загальне, знайти відміну. Так само, як в музиці, в поезії.
Думка його летіла понад дріб'язком життя, туди, де їй просторо, де вона шугає без припону, на власній волі. Але її таки прикро вхопив і повернув на стоптаний пастівник Арсен Кузьмович.
— Прокопе Гордійовичу. Що у вашому житті було найстрашнішого?
Холод здивовано звів брови, потиснув плечима.
— Ви, мабуть, думаєте, війна? Найбільше в своєму житті я злякався гусака.
— Ну, то страшнішого вже не буде. Це я вас в такий спосіб готую до розмови. Я, звичайно, не мусив би вам казати… Але… Ви знаєте… Так от, коротко: на вас замахуються батогом. Хто, чому — не знаю. Але сьогодні я почув його посвист в кабінеті Полив'яного. Він, наприклад, поцікавився, чому в другій хірургії найвищий процент смертності. Запитував, хоч сам добре знає, яких хворих ми туди кладемо. А потім ще про хлопця, інженера. Буцім якийсь винахід… Але цього я гаразд не добрав. Отже, якщо я не помилився, будуть комісії… Ви підготуйте папери. Це у вас єдине…
Те, що говорив Арсен Кузьмович, більше дивувало, ніж страхало Холода. Адже все це — безглуздя. Але буде морока, будуть неприємності. Канцелярські комісії, схожі на допити розмови, шелест паперів, — звідки воно?..
— Папери… Вони й так забирають у лікарів половину їхнього часу, — відповів дратівливо, начебто за все ніс провину директор лікарні.
— Воно так… Але ж… — Арсен Кузьмович теж крутив перед себе інший клубок, не міг вхопити нитки. — Скажіть, не домагалися ви від Білана, щоб він залишив свої експериментальні операції?
— Ну, зробимо таке припущення.
— Тоді… Тоді це нелогічно з вашого боку. Ви вихваляєте ті операції гласно, а потім наодинці…
— Тобто як це гласно?.. — здивувався Прокіп Гор-дійович.
— Ну, а стаття в газеті…
Холод відчув себе так, мовби набрав у рот чогось гіркого і не знав, як його виплюнути, мусив ковтати. І що він міг сказати? Адже справді… Він просто не обдумав. Виходить, в Олександра є якісь підстави на образу… Хоч, знову ж, які?
І вже не міг виважити — чи до кінця був справедливий з Біланом. Від того неприємно.
А все інше — бридня. Він не покривив душею і нікого не боїться.
— Щодо статті я зараз вас ні в чому впевнити не можу, — сказав по хвилі. — Бо таки схибив трохи. Хоч, гадаю, між цим і тим немає ніякого зв'язку. Що ж до комісії… Я люблю розумні комісії.
— В тім і біда, що часто розумні комісії укладаються з дурних голів.
Вони вже вийшли до зупинки таксі, стали в чергу. Більше про це не говорили.
Робота, турботи відсіяли геть неприємне почуття, яке лишилося в Холода після відвідин міністерства. Та й Прокіп Гордійович вже давно привчив себе не зважати на колючки, котрі сипало під ноги життя. Якщо ступати на них міцніше — більше їх вломиться. Мав на сьогодні квиток до театру і не збирався віддавати ті кілька годин гризоті. Та й те — він і так не вельми часто ходить до опери.
Коли б його спитали, чи любить музику, либонь, і сам би не відповів. Мабуть, глибоко її не розумів. Може, тому й приріс душею до кількох мелодій. Приріс міцно. Правда, і в них він живе уявою осібно від того, що діється на сцені.
…Кружляють в танці молоденькі лебедята. А він прикрив долонею чоло, заплющив очі… І бачить сумний журавлиний ключ в прощальнім вирії. Плачуть тривогою журавлі, плинуть понад сумною землею. Все далі й далі. Он вже тільки маленькі крапочки видніють на обрії. Що їх чекає в далекій дорозі? Що чекає його тут? Чи привітає він їх весною, чи почує їхній крик?
Вмовкла музика.
Він знав, на сцені вклоняються лебедята, і не підводив очей.
Журавлиним плачем прийшла до нього вперше ця мелодія, і він не хотів віддавати її іншим видінням. Не хотів чи яе міг. Знов тільки — це не впертість. Це, мабуть, якась химера уяви. А може, й не химера?.. Може… Мабуть, в валі зараз немає нікого. Музика спопелила стіни, повела людей на тисячі знаних і незнаних доріг, їх тут немає, слухачів. Одні проповзають попід колючим дротом, інші дивляться не надивляться в сині чи голубі очі не судженої коханої, ще інші злітають в небо швидкокрилими птицями. Людина тим і велика, що кожна лине на свої дороги, до своїх видінь і мрій. Лине до вищої музики. До тієї, яку ми називаєм життям. Так, жодній мелодії не передати музики людської душі, її почування в ту мить, коли вона бачить калину в ранковій росі, коли слухає шум осіннього бору, коли дивиться в кохані очі. Але деяким судилося передати все. Може, тому Холод заздрить поетам і композиторам. Тим, справжнім. Себе ж має за сухого реаліста. Він прагне з музики мати користь. Ранком, готуючись до праці, прослуховує на магнітофонній стрічці Бетховена або Брамса. Вони його активізують до праці. Саме так — активізують. їхню урочистість, високий тембр він несе з собою до операційної. Ввечері, коли млявиться робота, сідає до рояля. Він себе впевнив, що це корисно. Так само корисно, як і те, коли він, виходячи на довгу прогулянку, кладе в кишені по плитці старого затверділого пластиліну. І те й те розламує пальці.
…Відлетіли журавлі. Згасла лебедина пісня на холоднім озері. І лишилася туга по тих невідомих журавлях і по сумному лебединому коханню.
Прокіп Гордійович повертався десь близько півночі. Ішов далекими глухими вуличками — навмисне докидав гаку: помріяти, подумати. Йому найкраще думалось в ході.
Сумна, мрійлива туга пливла над ним. Вони були вдвох, їм ніхто не заважав.
І так нагло, так несподівано перепинили їм шлях три хиткі постаті, що Холод поморщився з досади. — Дядь, дай на трамвай…
Вони були ще хлопчаки, ледве вийшли з дитячих літ. Тримали руки в кишенях плащів, човгали гумовими підошвами по асфальту.