Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 26)

— Ліля... Все, що я скажу... щоб не знала мама. — Він дихав важко, немов бігун на останній прямій дистанції. — Ти мусиш піти... Ти підеш...

— Куди? Чого? —Вона запалила в колонці газ, і тепер Олександрові Кіндратовичу довелося майже кричати.

— До Мазура. Попросиш у нього сироватки.

— Я, тату, до Мазура не піду.

— Ліля! Це—для мами. Для мами! Ти розумієш?

— Для мами?

Ліля розмірковувала. Значить, з мамою... Аж страшно. Але піти до Євгена — поламати укладений тонкий план. Вона поманила Євгена напочатку, відтак втекла до схованки. Нехай походить, нехай пошукає. Бо осмілився заперечувати їй, чинити, як хотілося самому. Зараз він ходить, немов пес, котрий прошпетився перед господарем. А мусить ходити, мов тінь.

Якщо вона піде і попросить що-небудь у нього, пес відчує, що без нього не можуть обійтись. Ні. Нізащо. Ліки, мабуть, вже можна дістати в лікарні, адже Євгенові дають можливість практикувати.

— Я не піду. — Рішуче звільнила бретельки, голуба шовкова сорочка впала до ніг. — Не проси!

Олександр Кіндратович стояв, немов уражений громом. В голові — якась думка, якась асоціація... Ага, про ласку? Чому цє? Красиву, гнучку, хижу ласку. Невже вона... його дочка? Гострі слова потрощеним костомашшям застряли Біланові в горлі, перепинили мову. Він зітхнув глибоко, з похлипом, спітнілою долонею схопився за комір.

— Чом... Чом ти тоді... У першій своїй ванні...

— Ти завжди, батьку, був невдатним актором.

— Ух, зміюка! — простогнав він і вийшов у коридор. Білан боявся зайти до кімнати. Стояв у коридорчику, гамував шалене биття серця. Сам собі видався звіром, котрий а обох боків вчував небезпеку. Вперед? Назад? Вбік, з кручі?

Рвонувся з кручі. Його пальто — в кімнаті, в шафі, щоб не заходити до кімнати, вдягнув старого макінтоша, закутав шарфом шию. "Нехай Тоня думає — пішов до сусідів". На вулиці вітер.

Він пронизував макінтоша наскрізь. Летів назустріч з холодним свистом, видлубував по закутках сухе листя і, реготнувши в ринву, жбурляв йому в обличчя. Перемішаний з сльотою дощ бурхав хвилями. Поки Олександр Кіндратович обійшов будинок, він був мокрий і тремтів, мов у лихоманці.

Двері відчинив Тимофій Шах, здивовано відступив до стіни, пропускаючи перемоклого гостя. А той навіть забув скинути макінтоша та капелюха. Нерівне мережачи сліди, повів їх просто до маленької кімнатки. Вступив до неї, зачинив двері, підпер плечима. Здавалося, перетинав собі шлях до відступу, боявся, що втече.

Євген теж не сподівався на такого гостя. Сидів на ліжку, підібгавши по-турецькому ноги, краяв ножицями на рівні квадратики чисті аркуші паперу. В його голові буйним вихром крутнулися думки: "Ліля. Койки в клініці. Нова погроза..." — і всі враз осіли на дно душі.

"Нехай... Я розмовляти не буду. Вкажу на двері..." Відіклав убік папери і в ту ж мить побачив, що через дірку в шкарпетці виглядає голий палець. Він сховав ногу назад. Збоку, мабуть, це було. смішно: але саме дірка в шкарпетці, голий палець похитнули його певність. Євген засоромився і сам нестямився, як сказав Біланові:

— Проходьте.

Хоч проходити було нікуди.

— Євгене... Я знаю. Ви маєте право. Ви, мабуть, і скористаєтесь ним. Але коли б ви знали. Повірте... Я не можу... Все — потім. Я прийшов до вас попросити ліків.

Голос його тремтів, немов надміру натягнена струна. І сам він мав вигляд жалюгідний. Нашмагане дощем, збрезкле, попелясто-сіре обличчя, капелюх з обвислими крисами, старомодні, з язиками, калоші, старезний макінтош.

Пружно стиснена Євгенова правиця несамохіть розпросталася, сховалася за спину. Якби ви знали, як це страшно. Разом прожите житя.

— Ви ж... Не вірите...

Білан дивився йому просто в очі, він не чув тих слів. .. — Хочете, я стану на коліна. Хочете... Я стаю... Євген стрибнув з ліжка, встиг підхопити професора під рршь.

— Не треба. Не треба, — повторював одні й ті ж, немов —був усі інші, слова. — Сядьте сюди... Я зараз... Зараз...

* * *

— Костику, ти чого втікаєш? Не впізнав? Засмаглий хлопчина дивився на Прокопа Гордійовича спідлоба, намагався звільнити руку.

— Впізнав, — колупнув пальцем вільної руки в носі.

— Ти прийдеш до мене у гості?

— А що у вас є?

— О, багато чого. Корабель з вітрилами. Млинок дво-пропелерний. Приходь. Скажи, Костику, мама вдома?

— Вдома. Вона казала, сьогодні коня купить, — зблиснув оченятами Костик. — Справдешнього. З хвостом і гривою. Отакого, як у селі.

Прокіп Гордійович зайшов до себе в квартиру, зняв трубку.

"А що, коли відповість Олександр? — в котрий раз зринула думка. — Забув запитати Костика, чи вдома вій... Вдома? Ну то й що. Хіба зараз... Ет".

Він рішуче покрутив диск. Трубку взяла Аитоніна Михайлівна. Чув її дихання, шерех пальців по трубці і чомусь. довго не міг сказати перших слів.

— Тонк"! — не дав розгорітися тривозі. — Я знаю — ти мужня. Відкинь всілякі упередження. Я хотів би поговорити з тобою. Хотів би побачити...

— В мене немає упереджень...

— Я теж лікар. Може, я не збагнув у медицині великих таємниць, але я теж розуміюся на дечому. Я чорнороб, я мав у практиці сотні подібних випадків. Хочеш, приїзди до клініки, хочеш, я прийду до вас, чи прийди до мене ти? Чуєш? Ти чуєш мене?

— Не знаю... Не треба. Прокопе...

— Я йду до вас.

Щось клацнуло в трубці, мабуть, Антоніна Михайлівна впустила її.

— Я... сама. Зараз.

Прокіп Гордійович лікар. Обоє знають і розуміють це. Холод навмисне накинув на плечі халата, одягнув окуляри. Він не часто одягає їх. Мабуть, тому видавався Анто-ніні Михайлівні чужим, строгим. І все ж вона довго зволікала, не хотіла розстібати кофтину. Куточки її припухлих вуст тремтіли якось по-дитячому, а великі голубі очі дивилися злякано, прохально.

Холод розпитував її про Костика, про роботу. Кількома словами — в кого вже були. їй знову боліло, але вона знову мовчала. Огляд здався їй страшенно довгим. Врешті Прокіп Гордійович посунув їй стільця, сів. сам. Халата перекинув через бильце.

її покладені на коліна руки дрібно тремтіли. Не знати чому, але вона чекала Холодових слів, мов присуду. Може, тому, що вірила в нього більше, ніж в будь-кого. А віра в людину вже сама по собі вбирає і віру в її фах, в її покликання.

Він дивився їй у очі. Він говорив, ніби викладав їй на долоні зафіксовані докази.

— В наш вік кожна друга людина перехворіла на рак. На думо-думо-рак. Великий або малий. Мозоль, жировик, укус жучка... В нас у лікарні нещодавно прийняли за кісту вагітність на п'ятому місяці. Рак і бомба покалічили людство. Ти теж хвора на такий рак. Я не бог, не ясновидець. Я не можу дати стопроцентової гарантії. Та й що всі гарантії. Але я переконаний, що в тебе мастопатія. Нарив. Тому й кров. І краї не промацуються. На мастопатію хворіє чимало жінок. В тебе один з таких випадків. Тільки значно гостріший.

Кригу плавить тепло. Тепло і віра людських очей плавить кригу душі, і вона збігає сльозами. Це були сльози страхів, сльози болей, сльози вдячності.

— Прокопе, я вірю тобі.

— Але я ще не сказав усього. Ти віриш зараз, але ти підеш, і з тобою піде твоя хвороба. Ти вернешся до неї думкою. Це вище твоєї волі і моєї. Волі будь-кого. У вас вже не буде спокою. Вона висітиме як сокира. Треба позбутися її. Можна почати лікування... Блокаду новокаїнову... Але ліпше — оперувати. І навіть в тому, найгіршім випадку — це поки що єдине, найкраще. Одразу ж під мікроскоп, на біопсію. Операція нескладна. Прооперую я або Варвара Іванівна. В неї таких випадків — щонайменше тисяча. Я ж тобі казав, ми — чорнороби.

— А ліки? Мазурові?

— Ліки... Звідки це протяг? — Професор підвівся, підійшов до вікна. — Мені здається, вони... їх ще треба перевіряти, дозувати... Ти приходь завтра. Олександрові скажи — і приходь. Сьогодні вже не їж. Тільки не передумай. Збери докупи всю свою мужність. Я знаю, ви, жінки, мужні, дужчі за нас.

* * *

Олександр Кіндратович чекав кінця операції в Холодовім кабінеті. З собою приніс дві коробки цигарок і тепер припалював одну від одної. Зринали, мов хвилі, думки, зринали і розпадалися, не лишаючи після себе сліду. Тільки незвичне відчуття, відчуття часу, але не думкою, — серцем, душею. Ця мить приходить до людей не часто. Вона єднає з собою інші, вони проходять крізь життя, як сталева глиця крізь стіг сіна.

"Зараз... Тоня..."

Тоня.

Єдина людина, котра прийняла його всього, отакого, як є. Отакого... Хотіла, щоб був кращим. Намагалася, щоб ішов рівно, щоб не падав у дорозі, не збивав інших. Тоня їх з'єднала з Прокопом. Він тільки тепер розуміє — вона. Навмисне, для нього, для Олександра. А може, й для себе? Тоня й тепер поклалася на нього.

"Ох, хіба можна думати так зараз? — затис думкою немилосердне в підозрі серце. — Не думати... Куди я вчора поклав папку з рефератом... А яка, власне, різниця... Тоня...

...Мабуть, вже роблять аналіз".

Хоч сидів спиною і двері прочинялись без скрипу, але він почув, як вони прочинилися. Холод зайшов повільно, мовби нерішуче. Вже без халата, простоволосий.

Білан, сам того не помічаючи, підвівся з стільця. Дивився перед себе й не бачив нічого. Тільки руки, великі, міцні, Холодові руки. Ось права дістала коробку цигарок, видлубала одну, ось одним рухом вказівного пальця видобула сірника.

Чирк!

Точно, спокійно.

І враз Білан відчув, як щось обірвалось в його грудях. Важке, велике. Ноги йому затремтіли, підломилися в колінах. Тугий клубок розсипався, і Олександру Кіндратовичу стало так жарко, що не стачило повітря. Йому захотілось заплакати, захотілось кинутись до Прокопа Гордійовича, виповісти йому все. Про себе, про підозри, про записку до міністерства.

Але в останню мить щось стримало його. Оте, камінае, котре плелося в тютюновій хмарці.

Холод і тут знайшов спосіб жбурнути його. Білана, в яму. В Тониних очах Холод тепер вже над ним назавжди. І в очах лікарів. Непролита злість заклекотіла в грудях, закипіла на серці холодними сльозами. В його отруєних недовірою очах помимо волі ще раз хлюпнула тепла хвиля і згасла. Вона мовби скрижаніла під злістю. І погляд. І слова.

— Спасибі. Я не хотів у себе... Спасибі. Його ноги чавунне стукотіли по підлозі.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Увечері прийшла Ольга. В теплій шубці, хутряній шапочці. Свіжа, пружна. На щоках — рум'янці, губи — вишневі, і не збагнеш одразу, кому вони більше завдячують:

морозові чи сучасній синтетичній хімії. Очі Ольжині блищали, і в них все та ж колишня наївність. Манлива і ненадійна. Немов хороші, тонкої роботи, фальшиві корали.

Прокіп Гордійович здогадувався, що ота пружність, ота незав'яла краса коштують його колишній дружині немало зусиль. Це вже ніби акторське натхнення, його ледве вистачає для сцени.

Звичайно, прийшла запитати про Олега. Як там йому живеться, чи не треба чого?

— Пише, все в нього є, — сказав Холод, не припиняючи роботи.

Він сидів на низенькому ослінчику, затиснувши між колін шевську лапу, по одному вибирав з коробочки з-під зубного порошку дерев'яні гвіздки, вганяв у підметку черевика.

Шевство — таки його забаганка, дивацтво. Олегові, свої черевики — завжди ремонтував сам. А може, це й звичка. З полону або з дитячих літ. В селі він влітку пас худобу, на зиму йшов у науку до сусіда, шевця. Шевця невдатного, котрий лише латкарював во селу. В себе по господарству Холод любив робити все сам. І мав з того, як кепкував над собою, "натурального господарства", немалу втіху.

— Може, й мені підіб'єш? —притупнула Ольга гострим каблучком, пройшла по кімнаті Хода в яеї легка, поривна. Немовби жінка силоміць стримує свої кроки. Але я хода й — оманлива. Ольга ніколи нікуди не поривалася, нічого незвіданого не прагнула.

— Обережно, проб'єш підлогу, а внизу піді мною міліціонер живе, — підсунув ближче до себе коробку з цвяхами Холод, — моя фірма ремонтує тільки вивіреним клієнтам. Боюся, донесуть, а тоді — податок, патент...

— Хіба я клієнт непевний? — повела бровою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx257 Кб804
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2703 Кб1004

Пошук на сайті: