Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 5)

Ось уже дорога береться під гору. Професор пішов не навпрошки, а звивистим, далеким узвозом. Тут місто і село сплелися в міцні обійми. Тихі садки, хатки під бляшаними покрівлями, і навіть буслове гніздо на старому колесі на осокорі. Тільки вже колесо не з воза, — автомобільне, і заводські гудки врівень з ним, і пальці телеантен. Може, тому професору найбільше й подобається це місце. І діти тут бавляться на вулиці, як у селі. Ось вони обліпили колоду, неначе горобенята з гнізда, зазирають через паркан. Він високий, і ворота оббиті бляхою. Неначе фортеця. Мабуть, нечасто туди заходять люди. Що ж там побачили діти? Он вони відбігли... Цікаво.

Холод теж ступив на колоду, вхопився за верхні дошки паркана. І враз... Гаряче, боляче оперезало щось його по руках. З несподіванки він ледве не впав навзнаки, стрибнув на землю, і тільки поминувши два чи три двори, зупинився. Аж тоді оглянувся. За парканом капловушилася стара заяча шапка, блищали злі очиці.

— Я покажу, де вони спіють. Я покажу, — шамотів старечий голос.

Прокіп Гордійович поглянув на руки, на яких вже понабігали червоненькі пухирці, і зрозумів усе — кропива. "Став жертвою чужого зазіхання на приватну власність".

Хлопчики реготали, аж по землі повзали...

Прокіп Гордійович поправив капелюха, нахмурив грізно брови, та враз не витримав, засміявся й собі.

Регіт позад нього не вщухав, доки він не завернув за дальній ріг вулиці. Хлопчаки забавлялись безплатним атракціоном.

Ось вже й кінець узвозу. Холод зупинився, щоб віддихатись. Звідси видно все місто. Щедро залите сонцем, закучерявлене садами, воно ніби дихає одними велетенськими грудьми. Десь поза твоєю волею думка розкрилюється, лине над ним. І здається, що розкинь руки, відштовхнись, то й сам легко перелетиш аж ген на золоту софіївську баню.

Поруч з цим, на якому стоїть він, ще горб. Кажуть, з того горба завойовники дивились на Київ, перш ніж грабувати місто. Звідти вони кидали погрози, бойові поклики до свого війська. Щоправда, Київ знає й інших войовників, тих, які вповзали тихо, мов чума. Ці зазіхали на більші скарби, намагалися пограбувати мову, пісню, дитячу колиску.

Горби одвічні... Й скарби ці одвічні... Прокопу Гордійовичу здається, що й він одвіку ходить по цих горбах, що він ще не звершив того, що судилося йому, судилося його люду.

Професор на хвилину зайшов до себе і, запитавши чергового лікаря, чи нічого не трапилося, піднявся на поверх вище. Олександр Кіндратович був уже в операційній. Треба було спочатку поговорити з ним, але чи варт турбувати його. Оці останні хвилини перед операцією... В житті людини вони важать найбільше. Останні хвилини перед битвою, останні хвилини перед стартом, останні хвилини перед пуском гідростанції. Холод завжди волів побути в ці хвилини на самоті. Ще раз обдумати план операції, пригадати подібні випадки. Зібрати, зсотати в одне увагу, волю. І отак перед кожною операцією. Комусь, може, це й дивно? Він і сам заздрив тим, для кого операція — просто чергова година праці...

Підкликавши завідуючого, пішли по відділенню. Той ішов попереду, завбачливо відчиняв дпері; високий, худий, він гнувся, немов лозина під вітром. Холод аж осміхнувся в думці. Адже пам'ятав, як стримано вітався той раніше. Отаку, подумав, має силу в людській уяві посада. Кілька слів перед прізвищем, табличка на дверях здатні знести людину до хмар або втопити в багнюку.

Відправний пункт ревізійної подорожі, як і звичайно, — прийомне відділення. Саме там розпочинається боротьба. Боротьба в серці людини. Люта, нещадна. Там чатують на хворого двоє: Віра і Зневіра. "Не наш", — карбує, як присуд, слова Зневіра. "Наш, паш, ми швидко вилікуємо його", — рішуче відповідає Віра. Хворий одразу бачить, хто з них дужчий. І вже з тією вирушає в мандри.

Холод, не вибираючи, взяв з стосика історію хвороби. Першу, яка трапила. Звичайно, це лише папірець. Але це й дисертація, по якій видно, на що здатний дисертант, це повість людського життя, а від того, як її поведено від перших сторінок, важить і те, як скінчиться вона. Приймаючи на роботу лікаря. Холод обов'язково, ніби так, випадково, мовляв, — усі зараз зайняті, — дає заповнити історію хвороби. Ця повість — часто трагічна — ніким не прочитана. Підпишуть її внизу автори — лікарі, здадуть у архів. Лежатиме вона в архіві довгих двадцять п'ять років, забута, нікому не потрібна. А десь там, у житті, ще довго блукатиме по хаті пам'ять про людину, людина говоритиме, сідатиме за робочий стіл, пеститиме по голівці своїх дітей.

Розпочавши цю повість, лікар мусить віддати її героєві своє серце, щоб ця повість не мала трагічного кінця.

..."Ніс. З правої ніздрі — кровотеча. Ліва ніздря... Колись була травма носа... Вже зроблено припікання азотнокислим сріблом..."

Професор читав, хотів уявити людину й не міг. Мабуть, від того прокинулось колюче невдоволення, потирав долонею підборіддя, глухо покашлював. За спиною, затамувавши подих, стояв помічник чергового хірурга, молодий хлопець з чепурним обличчям. Прокіп Гордійович підвівся з стільця.

— Перший діагноз мусить ставити черговий хірург. І, до речі, хворий — це не тільки ніс. Це — людина. В яку палату його покладено? В сьому? Ходімо.

В сьомій палаті, окрім цього хворого, ще четверо. Двоє з них — вже третій день. І ще жодного не навідав лікар, який має лікувати хворого далі.

— Чому? — Холод запитав уже за дверима. Завідуючий відділенням дивився на нього запобігливими, втомленими очима.

— Збираємо аналізи...

— Але ви полишили людей наодинці з своїми страхами і болями. Ви віддали їх хворобам.

Професор ішов по відділенню, і невдоволення росло. В палатах зустрічали його глухота, в'ялість і втома. Всілякі недогляди, дрібниці. Але він знав, скільки вони важать. Дерево, яке не в змозі розхитати найбільша буря, легко відточує шашіль. "Дуже вже вони користають Сашкову доброту. Сашкові треба на якийсь час покласти скальпеля і взяти батіг".

— А що це? — зупинився навпроти темного кутка, вказав на величезну картонну паку.

— Апарат. Цей, як його... Бюлау, основного обміну. Розпакували, покрутили і... — завідуючий зробив рух, ніби вкладав пакунка.

Холод не розпитував, чого Бюлау тут. Апарат цей — надзвичайно дорогий, але й вельми складний. Професор пригадав, як морокував над його освоєнням. Клопотався з місяць.

Він іщов далі, але думка його ще довго лишалася там, біля апарата.

Допіру він зіткнувся лице в лице з найбільшим лихом сучасної медицини. Всього людства. Оце його справжній глухий кут. Засоби протилюдські ростуть в кілька разів швидше, ніж ті, що служать людям. Житній колосок проростає, як проростав двадцять віків тому. Щоправда, він посів з своїми братами більші площі, але сила, яка його спопеляє, сучасна руйнівна сила зростає день від дня в сотні, в тисячі разів.

Людина сьогодні натискає своєю могутньою рукою на важелі і кнопки приладів, що керують найскладнішими апаратами за тисячі кілометрів, але воднораз вона дуже часто не має на кисневім балоні в лікарні звичайного штуцера, котрими регулюють подачу повітря продавці газова-ної води на вулицях. Холод пригадує, як йому довелося на лікарняній койці вмовляти одного з директорів заводів, щоб поставили в його відділенні штуцери. В цьому глухому куті в медицині є й своє найтемніше місце. Лікарі не в спромозі оволодіти тим, що є. Приспів час внести зміни і в навчальний процес, їх треба вчити практичної фізики, механіки, основ конструювання. Але їхня професія й так

складна. Досконало можна вивчити лише одну галузь. І от — знову протиріччя. Заглиблюючись, ми вузько спеціалізуємось, подрібнюємо наші знання. Так, нам і треба глибше врізатися нашою спеціальністю, але ми часто похлинаємось від того, що захоплюємо тільки один, тонюсінький вертикальний пласт, — що нам бракує інших знань. Коли ми йдемо тільки в глибину, то дрібніємо й духовно. Леонардо і Копернік, люди непокраяних душ, осягали все. Але хіба можна осягти все тепер? Звичайно ж, ні. Тому й мусять прийти лікарям у поміч сучасні електроніка, кібернетика, механіка. Вони вже йдуть, але ж вельми дрібні поки що їхні кроки.

Отак розмірковуючи, плутаючи думками. Холод прочинив двері передопераційної. Поглянув у внутрішнє вікно і пішов далі, ступаючи на носки. Думки шугнули пріч, немов розбилися о скам'янілі обличчя. Сьогодні в операційній, окрім тих, що біля столу, ще чоловік десять в лікарських халатах. Це вперше Білан запросив на операцію колег. До цього оперував за зачиненими дверима.

В Олександра Кіндратовича чоло і лисина рясно зрошені краплинами поту. Піт заливає очі, і сестра витирає його хусточкою. Рухи в Білана — поривні, швидкі, в очах—вогненна напруга. Він, коли оперує, взагалі неначе перероджується. На обличчі з'являється вольовитість, голос гримить металевим дзвоном. Професор квапить асистентів, люто сварить операційну сестру, тримає на напнутих невидимих віжках весь персонал операційної.

Але сьогодні... Що це з ним? Холод бачив: нервово тремтіли Біланові руки. Рухи їх непевні. Ось знову... Холоду здалося, мовби ніж пройшов по його власному серцю. Воно стиснулось, відтак безголосо скрикнуло на всю операційну.

— Осушіть... Голку... — Білан зроняв слова коротко, крізь стиснуті зуби.

Великою силою Холод розчавив у собі крик. Олександр знає сам. Мусить знати! Мовчати!

Сухо, погрозливо клацали вмикачі. Беззвучно падали в пробірці апарата червоні крапельки. Шалено металася по екрану світла крива людського життя. Червоний спалах. Ще спалах. Іскра. Темінь.

— Все, — голосне, злякане, з дна душі.

Це промовив лікар, котрий стояв поруч Прокопа Гордійовича. Холод міцно взяв його за руку вище ліктя, видихнув шепіт у саме вухо:

— Тихо, ви. Людина живе. Вона чує. — І підштовхнув лікаря до дверей. — Вийдіть...

На мить Біланове обличчя закам'яніло. Здавалося, від напруги ось-ось закипить піт на його чолі. Та все це — лиш мить. В наступну він одним невловимим рухом здер в рук гумові рукавички, занурив пальці в йод. Далі він ловив порске серце оголеними руками. З ним, невидимі, ловили ще два десятки рук. Хвилина. Друга. Третя. І враз... Несміливо, сполохано стрибнув по екрану світлий вайчик. Побіг, покреслив білу лінію.

...Вони сиділи вдвох у кабінеті Білана. Олександр Кіндратович жадібно смоктав цигарку, втомлено відкинувшись на спинку дивана. На його обличчі блідими багрянцями погасав недавній страх. Та Олександр Кіндратович намагався приховати його, жартував:

— Так ти вже обійшов? Інкогніто, значить, без мене. Підкопуєшся.

— Під таку брилу підкопаєшся.

Білан вдоволено засміявся. І вже без усміху:

— Ну, й як?

— Все добре. Звичайно... Дещо... В кожного своє. — Холод дивився у вікно на двійко ластівок, що дрімали в гнізді. Вони виліпили його на карнизі, над балконом. Він дивився на них щоразу, коли приходив у цей кабінет. Вони — завжди отак, вдвох, тихі, голубливі. А поруч — ще одне гніздо. Ці завше сваряться. Щебечуть, вимахують крильцями. А потім, примирившись, зриваються і шугають у небі. Черкають крильми хмар, стрімко, каменем линуть униз.

Прокіп Гордійович так і не міг пристати до одної думки:

котрі з них щасливіші?

Він дивився на ластівок, а говорив про сьогоднішній обхід. Слово за словом виповів усе. Опріч того, що зринуло раптово, що мусив сказати на кінець.

Олександр Кіндратович слухав не перепиняючи. Неквапливо підвівся, поклав цигарку, пересів у крісло.

— Мабуть, так. Твоя правда. Тільки... Все це — дрібниці. Для цього є завідуючий відділенням. Лікарі. Розумієш... — Вони ніколи не ховалися своїми думками по темних кутках. Хіба що тоді, коли розмова зачіпала інтимні сторони життя. На тій темі обоє почували ніяковість, але водночас кожен зокрема шанупав у товаришеві таку делікатність. Та ще обминали розмовами стежку, котра веде до високої і химерної гори, що її честолюбиві люди називають славою. Стежка та дуже вузька, по ній призначено йти тільки поодинці. Вони обов гаразд розуміли це.

І то більший подив викликали сьогодні в Холода Біланові слова.

— Я поставив собі вищу мету. А от тебе не розумію. Чому відступив від серця? Скільки вже було зроблено! Невже не хочеш знову лікувати його? Ти ж знаєш: справжній хірург сьогодні той, хто оперує на серці.

"Видно, немало він пережив у операційній, коли покликав собі це в оправдання", — подумав Холод.

І вголос:

— Я вже тобі казав. Його треба брати не голими руками. Тому й відступився. Поки що. Але вже скоро... Я часто буваю на операціях у Колосова. Радив би й тобі...

— Колосов, Колосові Треба добирати свого методу. Тільки тоді — визнання. Та й... Ти гадаєш, Колосов — такий уже колос, — посміхнувся власному каламбуру.

— Ми разом морокуємо... Він вельми цікавився й твоїми спробами. От ходімо завтра...

Білан посміхнувся Холоду співчутливою посмішкою.

— Значить, під високу руку Колосова! Нам чорна робота, йому — слава. Не розумію. Прокопе, прикидаєшся ти трохи чи й справді... Бачиш, я вже маю дещо своє...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx257 Кб805
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2703 Кб1005

Пошук на сайті: